ЛИСТИ ПОСТУПУ
“Траурна служба” чи “Національний музей”?
7 серпня 2000 р., виповнилося б 130 років від дня народження Осипа Куриласа (7.08.1870 – 25.06.1951) – живописця і графіка, одного з визначних діячів на ниві українського мистецтва кінця ХІХ – поч. ХХ ст.
Я вирішив подзвонити до Національного музею і довідатися, чи від них матиме місце покладання квітів на могилі митця, що спочив у 1951 р. на Личаківському кладовищі, поле № 1..
По телефону мені відповідала заступник директора з наукової частини музею п. Вречинська. Вона з обуренням відповіла, що “ми не траурна служба, ми – Національний музей”, що нині усі у відпустці. То хто ж вони сьогодні? Чи музей, чи траурна служба?
До слова, могила Олени Кульчицької дослівно розсипається, декоративна решітка поламана, хоч вона свого часу заповіла весь свій творчий доробок Національному музею. А на могилі Івана Севери донині немає нічого, крім зігнилої тумбочки, а прецінь він був наставником не одного львівського скульптора.
То хто ж має піклуватися про нашу національну пам’ять?
Роман Фіґоль,
художник-реставратор
На радість дітям
За останній рік кількість листів і звернень до журналу “Пізнайко” перевищила 100 тисяч, і практично всі вони пов’язані з проханням знизити реальну виробничу ціну журналу. Адже 4 грн. 15 коп. – неймовірна сума для простого читача.
У червні нам вдалося все ж таки знизити передплатну ціну з 4 грн. 15 коп.
до 2 грн. 50 коп. І ми будемо дуже вдячні, якщо ви, газета “Поступ”, знайдете можливість повідомити вашим читачам про зниження місячного передплатного номера журналу “Пізнайко” з 4 грн. 15 коп. до
2 грн. 50 коп., оскільки з коштами для інформування про це, чесно кажучи, не складається...
Для мільйонів діточок та їх батьків це дійсно корисна і приємна інформація.
З великою повагою,
головний редактор Ірина Юхниця
Від Фонду ім. І. Білозора
Надсилаю копію офіційної відповіді Інституту української мови НАН України на запит ТУМ щодо відмінювання імені І. Білозора. Вочевидь, кожен має святе право на власне ім’я, право облюбовувати і плекати самоназву чи варіант вимови дарованого батьками імені, але граматичну норму творить увесь народ, вона належить не особі, а народові, і народ її оберігає покликаними до цього засобами – як через освіту та ЗМІ (що сьогодні, на жаль, можуть претендувати на той чи інший рівень освіченості), так і через авторитетну – найвищу у своїй ділянці – державну наукову установу.
У вересні-жовтні ТУМ має намір провести у Києві або принаймні в університеті ім. Т. Шевченка кампанію пропаганди галицької преси. Якби сестра І. Білозіра Руслана не надіслала нам чималої течки галицьких газет, ми б і не знали, що у Львові існує чудова новітня журналістика. Соромно сказати, але вона була для нас просто відкриттям. До каталогів преси навіть ми в університеті звертаємося вкрай рідко. Закиданий брудною і нав’язливою бульварщиною, Київ не надто переймається галицькими газетами, більшість тут навіть не здогадується, що в Україні взагалі є такі самобутні, місткі і модерні видання. Масовий столичний читач ваших газет ніколи й не бачив, бо де, у якому кіоску чи в руках якого крикливого продавця в метро він може їх придбати?
Я вам казав по телефону: може б, ви там, у Львові, зібралися колом головних редакторів та й купили б у центрі Києва бодай один кіоск у складчину для продажу галицьких газет? Логіка читача вам відома: не купить хоча б одне число – не передплатить ніколи. Та поцінуйте ж свою працю – і дайте йому на ваші газети хоч глянути. Я про це не полінуюся написати і в інші львівські газети, але невже вам треба здалеку підказувати, де ваша вигода?
Ми ж в оргкомітеті Фонду і в Товаристві української мови дуже сподіваємося на ваше сприяння у виданні книжки про цю львівську трагедію та її відгомін.
З повагою і надією,
Валерій Радчук
(ТУМ, Університет,
вул. Володимирська, 60, Київ, 01033)
Довідка від Інституту української мови НАНУ
На Ваш запит про правильне відмінювання імені та прізвища трагічно загиблого композитора Ігоря Білозора відповідаємо, що за нормами українського правопису чоловічі імена та прізвища, які закінчуються на твердий приголосний, належать до іменників ІІ відміни і відмінюються за таким зразком:
Н. Ігор Білозір
Р. Ігоря Білозора
Д. Ігореві Білозору, Ігорю Білозорові
З. Ігоря Білозора
Ор. Ігорем Білозором
М. при Ігорю Білозорові, Ігореві Білозору
К. Ігорю Білозоре.
При відмінюванні іменникових прізвищ зазначеного типу відбувається чергування головного і (в закритому складі) з головним о (у відкритому складі), напр.: Біловіл–Біловола, Чорновіл–Чорновола, Сивокінь–Сивоконя.
Отже, за чинним українським правописом ім’я та прізвище зазначеної особи в родовому відмінку треба писати так: Ігоря Білозора.
Директор Інституту,
член-кореспондент НАН України
В. В. Німчук
Дорогі мої журналістичні друзі!
Хочу цією дорогою подякувати Вам з цілого серця за вміщення нарису “Я дарую Тобі Львів” пера мого прибраного сина сл. п. Любарта Ліщинського в роковини його смерти. Глибоко зворушена тим, я, як, здається, найстарша працююча українська журналістка, хотіла б вам якось віддячитися та тримати з вами контакт.
Ваш часопис для мене як вродженої львів’янки є незвичайно цікавий.
Ольга Кузьмович
(“Свобода”, Джерсі-Ситі, США)
Приїхали! А чи поїхали?!
А пан “ВІЦ-ГУБЕРНАТОР” поїхали для Країни Кленового Листа послом. І залишили такий облюбований титул “віце-губернатора”, полишивши сиротою пана “губернатора” СС!
Не дивуйтеся, “дорогий читачу”, що хочу сказати своє “ФЕ!” усім отим, що заужиткували в нас, у Львові, оте чужинецьке слово “губернатор”! УСІМ! Найперше – нашим пронирам-пронозам зі ЗМІ. І де ж це вони роздобули отакий “офіціоз” – що аж “губернатор”? У новоспеченій Конституції України? Чи залишили зі старих совіцьких часів?
Та в нашому Львові ніколи їх не було! Ні, кажу неправду. Двічі намагалися непрошені “хазяї” перетворити наш край в “губернію рассєйскую” – у 1914-1915 році призначався самим імператором Ніколаєм ІІ губернатором Галіції граф Бобринський, а вже у роках 1941-1944 Галичина мала честь зватись “Дістріт “Галіцієн” з губернатором Отто Вахтером.
То невже наші сенчуки-гладії-давимуки (і згаданий у пресі “віце-губернатор” Базів) так бажають втілити мрію “гаспадіна Жиріновського” і “приобщіть” наш край до “вєлікой Рассеї” в якості ще однієї “губернії”?!
Жарт-жартом, але варто-таки ПРОШПЕТИТИ усіх журналістів за недоречність, так, як це робить у своїх обсерваціях пан Юзьо Обсерватор (починаючи із себе!). БОЛИТЬ, панове “ЗМІїсти”, дуже! Бо маємо явну демонстрацію НЕДОЛУГОСТІ!!!
З надією на вирозуміння!
Ґєник зі Львова,
міста ОБЛАСНОГО,
а колись ВОЄВОДСЬКОГО.
ЛИСТ ДЕПУТАТА МІСЬКРАДИ
Майже двомісячний невихід міськвиконкомівської газети “Ратуша”, в яку прийнято було “зливати” фанфарну інформацію про досягнуті житловиками міста успіхи, але натомість замовчувати зростаючу кількість їх подвигів у боротьбі з пам’ятками архітектури у Львові (своєрідні монументи цим двобоям і досі відстрашують туристів на
пл. Соборній, 14; вул. Театральній, 16; вул. Січових Стрільців, 2 та ін.).
Нагадаю читачам, що переважна більшість пам’яток архітектури в нашому найкращому місті перебуває на балансі департаменту житлового господарства. За відсутності власного міськрадівського видання
М. Сеник мусив би дати два доручення: відшукати “СВОГО писателя” і знайти рупор, який би ЦЕ з номера в номер пускав на свої шпальти.
Як бачимо, у “Звіті департаменту”, в якому переписано статистичну звітність, напрацьовану у профільному департаменті міськради (“Поступ”, № 122 від 21 липня 2000 року), знайшлося і одне, й друге. Нагадаю, – напрацьовану чиновниками, які утримуються за рахунок львівських платників податків
Восхваляти за теперішніх умов, які склалася у пам’яткоаварійному Львові, міськвиконкомівських житловиків вважаю злочинним, оскільки пам’ятки архітектури, які перебувають у них на балансі, з кожним днем втрачають свою вартість через невжиття відповідних заходів (про фінанси, які мають йти на ці цілі, – абзацом нижче). Окремі з пам’яток, як, наприклад, будинок
№ 15 по вул. Валовій за сприяння департаменту житлового господарства просто був знищений (знесення відбулося незаконно), а на місці його котлована в самому центрі міста й досі перед дощем кумкають жаби. Я вже не кажу про ті пам’ятки архітектури, які були незаконно зняті з обліку в департаменті житлового господарства – тобто перетворені у ФАНТОМИ, які ніде у місті не числяться, і за якими тягнеться тягучий “зелений сморід”. До таких відношу розташований за адресою вул. Бр. Рогатинців, 23 триповерховий будинок XVIII століття, який за всіма паперами... не існує. Насправді ж його задарма (?) житловики міськвиконкому передали страховій компанії “Стрінкор”, яка у 1996 році купила за 56 тисяч грн. сусідню кам’яницю – пам’ятку архітектури XVII ст. по вул. Староєврейській, 22.
Чому б вам не поцікавитися, на що насправді витрачаються кошти, призначені для рятування гостроаварійних пам’яток архітектури в центральній історичній частині міста? Згідно з документами, які є моєму розпорядженні, у 1999 році за ремонтно-рестравраційні роботи в Галицькому районі міста житловики заплатили 1 млн. 410 тис. гривень. Вас цікавить, кому і за що? По-перше, значна частина цих коштів витрачена на (тільки задумайтесь!) чи не найкраще збережені до нашого часу будинки, зокрема, по вул. Коперника, яка є однією з найбільш фешенебельних у Львові. Тут львівські житловики відшукали аж 7 (сім!) нібито гостроаварійних пам’яток, які конче потребували вливань із і так ледь живого міського бюджету: вул. Коперника № 7, № 9 № 10, № 20, № 21, № 24, № 30. При цьому гроші за виконані ремонтно-реставраційні роботи і по вул. Коперника, і за іншими адресами (загальна сума – 1 млн. 410 тис. грн.) були перераховані на рахунки чомусь не комунальних, а приватних фірм.
Чи ж після цього всього варто ще сумніватися, що кошти, призначені на рятування справді потребуючих цього гостроаварійних пам’яток архітектури Львова, у 1999 році житловики міськвиконкому скерували на “облагородження” чиїхось приватних офісів на вул. Коперника та ін. Чи знає міський голова, що витворяють його підлеглі у райдержадміністраціях, зокрема Галицькій?
І насамкінець – остання родзинка внутрішніх виконкомівських діянь. Під час прийняття бюджету 2000 року на сесії міської ради як останній “переконливий” аргумент для непокірних депутатів у залі почали з’являтися справді цікаві робочі документи, призначені для внутрішнього користування. Один із них – “Інформація про виконання бюджету за І півріччя і потребу в коштах на ІІ півріччя 2000 року по УКБ міськвиконкому”, підписаний М. Чемерисом.
Інформацією з цього вельми цінного документа правдиві патріоти Львова будуть безмежно втішені. Хоча б тим, що під № 32 у розділі “реставрація пам’яток архітектури” значиться “ремонт пам’ятки архітектури ХІХ століття на
пл. Ринок, 1", простіше кажучи, міськради, якій і так нічого не бракує. І от на цей “ремонт” міськрадівського будинку на 2000 рік заплановано видати з міського ж таки бюджету 1 млн. 100 тисяч грн., з яких у першому півріччі вже використано 745,1 тис. грн. Куди ж йдуть ці шалені гроші? Чи не стискається вам серце від гордості за наших чиновників, які форсованими темпами, попри постійні непорозуміння із надокучливими членами Товариства шанувальників Львова та прискіпливими депутатськими зверненнями, усе ж таки продовжують у поті чола трудитись над добудовою ще одного (п’ятого, мансардного) поверху на міськраді?
Микола Бандрівський,
депутат Львівської міської ради
|
|
