Про українську еліту
Левко ЛУК"ЯНЕНКО
Харківське видавництво “Березіль” видало книжку “Українська еліта” професора Івана Белебехи. Цієї книжки давно чекала українська освічена спільнота. Тепер в Україні чимало інтелігентів, які думають над проблемою еліти, але саме пан Белебеха спромігся довершити працю і подати читачеві доволі товстий твір на 346 сторінок. Дивуюся з його працездатности й радію, що між нашою патріотичною ученою публікою є людина, що кругом встигає: не цурається різних публічних зборів та інших різноманітних заходів та ще й устигає працювати над серйозними темами й видавати твори.
В умовах незалежности України проблема еліти привертає до себе все більшу увагу політологів, філософів, істориків та й загалом широких кіл допитливих українців. З’явилися десятки цікавих статей, час від часу виходять збірники, присвячені вивченню еліт, наприклад “Бюлетень Всеукраїнського наукового та професійного товариства ім. М. Міхновського” N 5 за 1998 рік. У цьому плані праця професора Белебехи становить помітний крок уперед уже хоча б тим, що претендує на більшу всеохопність теми, – а що українська теоретична думка йтиме від окремих аналітичних статей, до синтетичних монографій, у цьому сумнівів немає.
Багато тверджень пана Белебехи є дискусійні, а його тон часом доволі задеркуватий, але широкий розум автора і той його тон – це ті два складники, які потужним магнітом привертають до себе увагу читача і примушують його думати над нашою сумною національною долею та над роллю національної еліти.
Від чого залежить доля нації? Від багатьох чинників, але чи не найбільше саме від еліти нації. Національна еліта – це найбільший скарб нації. І що патріотричніша еліта, що більша вона чисельно, то сильніша нація, то могутніша країна, могутніша держава. І навпаки, відсутність національної еліти чи її нерозвинутість, розпорошеність, несформованість призводить до втрати народом почуття національної єдности, зв’язаности, залежности долі кожної людини від долі цілої нації. Ці істини історія підтвердила багатьма прикладами з історії різних народів, а з історії нашого – найбільше.
Українська нація належить до тих націй, які на своєму довгому шляху зазнали всякого: був період (за Княжої доби), коли Україна мала високорозвинену еліту і західні королівські двори раді були родичатися з нею, потім нація потрапила під татаро-монгольську окупацію і частина еліти була винищена в пень, а інша поставлена в умови животіння. З переміною польської окупації на московську, Україна поступово втрачає національну еліту, а з настанням комуністичної стадії московської окупації існування національної еліти стало в принципі неможливе.
Національна еліта – це частина нації. Це та інфраструктура представників народу у різних сферах діяльности, де вони у своїх середовищах є носіями української національної ідеї та промоторами втілення її в життя. Вони, елітні особистості, не складають весь колектив, наприклад, офіцерський корпус армії, але в середовищах офіцерів становлять національно-свідоме, безоглядно-віддане Україні середдя, яке надає армії націоналістичний дух і постійну готовність захищати незалежність своєї держави аж до власної смерті. Це – військова еліта. Політична, наукова та інші загони національної еліти з тою ж самовідданістю служать єдиній батьківщині у своїх професійних галузях. Еліта концентрує в собі сутність народу більше, ніж сам народ.
Без еліти нація перебуває на рівні етнічної свідомости і не досягає рівня політичного самоусвідомлення себе. Еліта – та українська людність, яка незалежно від соціяльного становища й фаху прагне величі України й віддає всі свої сили для об’єднання українського народу в монолітну українську націю та побудові міцної української держави. “Елітність, – пише І. Белебеха у названій праці, – полягає не в аристократичному походженні, не у володінні матеріальними багатствами і навіть не у високій освіті і вчености, а в тому, що цей аристократизм (якщо він є), великі матеріальні багатства (якщо вони є), висока освіта і вченість (якщо вони є), духовні надбання (якщо вони є) та вся людська енергія спрямовані на творення загальної сукупності, яка називається українською нацією, на утвердження, зміцнення і розбудову української незалежної державності, на економічне процвітання країни, народу, кожного лояльного громадянина України. Ми вже бачили і бачимо на прикладах, коли рядова, малоосвічена і матеріально бідна людина є велетом українського духу, і коли високоосвічена, зовні культурна та матеріально багата людина є водночас ницою духовно, брудною морально і зрадницькою щодо власної нації, власного народу, власної держави”. (с. 308).
На мій погляд, цим визначенням не вичерпується значення еліти, але стрижень визначено правильно. Рекомендуючи книгу широкому колу читачів, хочу звернути увагу на таке.
Автор, здається, знайшов правильні методологічні принципи побудови законів українського життя, а саме: необхідність єднання українського народу в одну конструктивну сукупність – українську націю; принцип гарантії існування цієї сукупности – побудова незалежної української держави. Українці проголошенням незалежности почали розв’язувати це двоєдине завдання. Тільки почали. І коли подивитися на реальний стан України, то можна сказати, що народ перебуває в початковій стадії пізнання самого себе і ще державність для певної частини народу є далеко не само собою зрозуміла найвища національна цінність.
Книга є першим твором серед політологічної літератури, в якому здійснена спроба осмислити українство за доволі довгий проміжок часу крізь призму елітности. Автор зробив класифікацію еліт, сформулював ієрархічну піраміду як патріотів, так і антипатріотів. Еліта розподілена між своїми природними класами: від низових прошарків суспільства до його найвищих сфер. Автор вважає, що елітний дух функціонує як серед селянства, робітництва, так і серед тих, хто несе відповідальність за долю всього народу, чим змінює уяву про те, що до еліти належать лише верхні шари суспільства.
Можна віднести до позитивів книги сміливість автора подати характеристику діяльности сьогоднішніх живих політиків, неодномірних представників сучасної еліти. З автором можна погоджуватися чи не погоджуватися, але не можна запідозрити його в тому, що він прагнув підлаштуватися під когось чи здобути прихильність сильних світу цього. Він критикує і президентів, і діячів культури, мистецтва, літератури... І все задля того, щоб єднання народу, побудова державности стали реальною потребою кожного українця.
Автор вважає, що сучасне українство повинне свідомо формувати свою еліту від самого дитинства. Навчати дітей і молодь мистецтву жертовно служити власному народу. Так роблять у всьому світі, так слід робити й українцям.
Автор бореться проти тих, які “не зрадили принципів комуністичної орієнтації”.
Якщо людина перебувала у злочинній зграї, а тепер, коли виникла можливість відмовитися від своєї попередньої антиукраїнської діяльности, вона далі тримається злочинної ідеології і виступає за повернення України в нове колоніяльне ярмо, то вона не просто сліпа, вона – перевертень і зрадник української нації. Українство, яке заплатило мільйонами життів за комуністичні експерименти, не може зрозуміти тих, хто в радянському минулому пам’ятає лишень дешеву ковбасу (між іншим, варену, яку й собаки не їли!) і більше нічогісінько не хоче пам’ятати, бо така однобока пам’ять не свідчить ні про розум, ні про національну гордість, ні про людську гідність.
Автор навмисне не подає фактаж – хай читач сам познайомиться з книгою. Книга має не одного героя, а багатьох. Вона каже про тисячі людей, вартих глибокої народної шани, вона каже і про тисячі тих, кого засуджує не тільки автор, але сама українська історія. Загалом книга – українська, про українство, для українства. Вона заслуговує на всіляке поширення і вивчення у старших класах, технікумах, вузах, серед широких кіл небайдужого українства. Тож купіть, знайдіть, позичте – і прочитайте.
|
|
