BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 5-6 СЕРПНЯ 2000 року |

"Львівські театри - це просто жах"

Провокаційне інтерв"ю з режисером Вадимом Сідлецьким після прем"єри "Маркізи де Сад"

ДРАМА

Як і слід було очікувати, реакція публіки на побачене виявилася неоднозначною. Невтаємничені у високу філософію глядачі виявилися щирішими й неупередженішими в емоційному сприйнятті вистави, а фахові театральні критики із арбітрівською затятістю втратили лік поміченим недолікам. Зрештою, нічого страшного, – адже режисер просто дав їм підставу для розмов, дав змогу виявити професіоналізм і з’ясувати самим собі власні ціннісні орієнтири. Зрештою, розмову з Вадимом Сідлецьким я також одразу ж завела про враження й прорахунки.

– З автором п’єси не було якихось різночитань чи хибних тлумачень?

– Раптом я побачив одну річ, яка до того мені навіть на гадку не спадала, коли ми робили виставу. Я зрозумів, що і баронеса де Сіміан і графиня де Сен-Фон літературні герої де Сада, а Рене і її мати – історичні особи. Вони в мене на портреті-ширмі без облич. Але герої з’являються на сцені, немов привиди, і мені стало важливим запропонувати таку думку: герої де Сада за ним затужили, вони його шукають. Коли вони врешті побачили маркіза з плоті і крові (а маркіз – це весь зал, глядачі, ми всі зрештою зі своїми проблемами, адже спостерігаючи за глядачами, я побачив, що вони повелися саме так, як вчинив би сучасний маркіз де Сад, дуже нецікавий, примітивний і поверхневий), – він їх не зацікавив, він виявився їм непотрібним, бо вони тужать за своїм уявним маркізом де Садом. Тим, який створив їх. І це зовсім не йшло всупереч Місімі. Навпаки, випливало з його ідей. Отже все пішло шкереберть, не так. Але воно вилізло. А я зміг його зачепити тільки на прем’єрі. Тепер, якщо вистава йтиме, доведеться розставляти саме такі акценти.

– Як визначили ви для себе тональний ключ вистави?

– Можливо, це висока поезія з танцями. Галина Сульдіна була дуже театральною, вчувався її стаж. Анна Сапункова ж – акторка балетна. Вона взагалі боялася вимовити слово, її голос звучав контрастно до Галининого. Але я подумав, що акторки зіграють на цьому протиставленні, показавши добро і зло. Вони мусили змінитися впродовж вистави. Тож Галя повинна була предстати просто матір’ю маркізи (такий собі всім зрозумілий образ із мильних опер), а Анна мала показати увесь свій внутрішній жах, жах закритої, закомплексованої, зовні благопристойної людини. Але глядачеві так безоглядно сподобалася Анна, що вона так і залишилася в його сприйнятті, якою була спочатку – майже святою. Довести ж протилежне Анна не змогла. А Галина так однозначно не сподобалася публіці, що та одразу ж поквапилася наліпити на неї відповідний ярлик, тож акторка вже нічим – ні сльозами, ні інтонаціями матері не здолала стереотип глядацького сприйняття.

– Отже гарно сприйняв їхню гру тільки простий глядач?

– Після вистави підходили люди з поздоровленнями: “Весело, геніально, шикарно!” Одні бачили це як мюзикл , інші категорично заявляли: “Нічого там філософського немає”, а ще інші уточнювали: “Ми не любимо маркіза де Сада, але спасибі”.

– То ви справді не закладали там жодної філософії?

– А її й не мало там бути. Він є на рівні потреби образу. Ми його шукаємо, або не шукаємо. Глядач став для мене збірним де Садом не марно. Скажімо, наше довкола театральне елітарне жіноцтво, зокрема критики, які переказали мені свої враження, сприйняли виставу якось “на живо”, через себе. Чомусь вони на себе проектували певну роль. Маркіз де Сад вийшов спаплюжений і незрозумілий через те, що мильна опера зробила наших жіночок дещо примітивними. Їм не сподобалося трактування тексту, який вони потім взялися перечитувати. У публіці вгадувалося бажання побачити саме мильну оперу присмачену якоюсь вимороченою естетською психодеталлю. На балеті ж взагалі мало хто розуміється, балетних критиків у принципі немає! Коли б вони розуміли балет так, як сам Наєнко, можливо вони б не були такими замилованими.

Перелякані наші акторки таки почули цей настрій залу. І тому в тих епізодах, де Галя Сульдіна мала жартувати (та зрештою, там вся гра мала б бути вибудувана на жарті), чомусь зіграла так запекло, як грає в театрі ПрикВО на прем’єрі. Я зауважив їй це. Але вже було пізно – момент жартівливої гри, якогось комедіантства, відчуття неоднозначності, театральної “несерйозності” щез безповоротно. Анна Сапункова повелася за Сульдіною з притаманного їй відчуття партнерства, тільки завдяки цьому ансамбль не розбився, інакше взагалі балаган був би. Ось такі мої хаотичні враження після того, як я кілька днів переживаю цю прем’єру.

– Як провал?

– Тут кілька думок б’ються. Адже ж, все-таки те, що я хотів показати, я показав. А як це вдалося, – це вже інша справа. Головне – зробити. Реального погляду не втрачаю: значить, поки що можемо зробити саме так. Але треба хотіти більшого. І я ще маю час на інші спроби. Найприкріше, що у Львові немає в кого повчитися. Наші академічні театри грають те, що написано. По-справжньому вирішують вистави тільки Кучинський, Федоришин, Волицька (хоч для мене вона занадто емоційно стримана). А всі інші – профанують... Їхня режисура повниться мертвячиною, могильним холодом. Львівські театри – це просто жах (хоч і я в одному з них працюю), в них нема “на кого” ходити. Останнім, на кого ходили, був Олег Драч з театру ім. Курбаса. Кожна ж вистава має бути якимось відкриттям, збудженням, яке можна порівняти з тим стресом, який людина отримує від кохання чи хвороби. Це щось таке, що мусить перевертати почуття й уявлення. Причому не тільки в глядача, а й в режисера. Режисер стає собою тільки в процесі творення, тут успіх чи провал – рівнозначна сходинка.

– А хіба для режисера Вадима Сідлецького Озеров не був свого часу вчителем?

– Був. Хоча я, на жаль, не бачив його ранніх вистав, які були по-справжньому театральними. Узагалі 15 років не міг з ним спілкуватися. Я не ходив на його вистави, бо знав, що буду завжди їх ганити. Але навіть якщо я не люблю його театр, то поважаю. Є щось, що я взяв собі за науку. Кохання засліплює, тоді важко щось сприйняти. А от коли поважаєш, то навіть зауважуючи недоліки, ти можеш помітити й позитивні моменти і взяти щось близьке для себе. Мені подобається в його театрі чіткість мізансцен, чіткість викладу тексту і чіткість викладу власної концепції. Від Озерова можна навчитися фіксованих мізансцен. Він має талант режисера. Не знаю, що з ним тепер діється. Я навіть виходив у його останній виставі на сцену як актор, тільки не тому, що я його люблю як режисера, а тому, що ми стали спілкуватися і стали один одного розуміти. Так воно й мало би бути: не люблячи творчість когось, але поважаючи її, можна знайти в собі чисту повагу й любов суто до людини. Інтуїтивно я відчуваю, що би він мав змогу працювати у Львові творчо, а не займатися адмініструванням і продюсерською роботою. А він жодної вистави не зробив за чийсь рахунок. Сам усе знаходив: від приміщення до найдрібніших деталей.

– До речі, а вам де вдалося знайти кошти на постановку?

– Усе робили самі. Для балету костюми позичили в інших театрів, а для головних героїнь шили самотужки. Купили тканину, а художник не погодилася виготовити костюми за тиждень. Довелося відмовитися від її ескізів. Сергій Наєнко сам взявся за цю справу, він її дуже любить. А над виготовленням працювала наша театральна закрійниця, ми їй допомагали: паяли, клеїли, підшивали каркаси. Перед прем’єрою і так 3-4 ночі на це витрачають.

– На відміну від драматичної гри хореографія вашої вистави багатьма глядачами сприймалася досить доброзичливо.

– Так, у плані пластики і мізансцен я, здається, не згрішив.

– Проте, як на мене, вистава не має суто індивідуального, унікального, притаманного тільки їй хореографічного стилю, це ж набір стандартних жестів, поз, руху.

– Якщо Наєнкові не подобається мій задум, він одразу ж відмовляється співпрацювати. А ця вистава його захопила, він дуже на неї вплинув. Він точно знав, що ставити. Він робить танець, тільки коли добре розуміє його доцільність. Я спеціально просив його відштовхуватися від стандартних прийомів класичного, а не модерного балету. Там обмежена кількість фундаментальних поз уже кілька століть. З класичним балетним танцем контрастували костюми модерного балету і сучасна музика. Але ж три роки тому я музику підбирав для модерн-балету!

– А як щодо промахів перед драматургією?

– Дехто злостився: за що я пошматував текст Місіми? Хотілося застосувати зміни різного темпу, але я, в принципі, не драматург, тому моя пропозиція, можливо й має вади, та я нікому не довірив би у Львові драматургію. От клятий максималізм! Довелося відповідати за свої компроміси. Можливо, це через самовпевненість, що, знайдеться, це саме той актор, якого ти дуже хочеш на цю роль. Але я не суддя своїм помилкам.

– На кого з акторів було розраховане звертання до Місімової “Маркізи де Сад”?

– На мого учня Олександра Гарбарчука, який мав грати баронесу. На нього одразу ж була розрахована й пластика, він танцює в модерн-балеті. Я ж мав грати роль графині. Але ми в якійсь мірі чогось не зрозуміли, потім не було змоги проводити репетиції, і від задуму довелося відмовитися. Може, мені було ще рано виходити у своїй виставі як актору через якісь внутрішні протиріччя. Побороти режисера акторові буває надзвичайно складно.

– А на якого глядача орієнтувались?

– На емоційного. На просто Людину. Ми можемо тужити тільки за людським сприйняттям. Ця вистава – пастка для цинічних і байдужих. Сценічні герої оголили людей у залі. Інтелектуальна еліта трохи закисла у своєму всерозумінні всього, їй не доступна проста чуттєвість. Вони як героїні радше будуть розмовляти про де Сада, але справжній він їм непотрібний.

– Чи згодна ваша трупа з першою реакцією преси на цю виставу?

– Знаю, що вже були відгуки, але мені вони видалися цинічними, хоч може автор і має рацію. Якщо так справді є, то, окрім зіпсованого настрою і поганого відчуття, такий відгук нічого не принесе. Навіть виникла думка ніколи нічого більш не робити. Але це минулося. Зрештою, “коли тебе сварять, значить ти існуєш”.

– Умієш конденсувати творчу енергію вольовим актом?

– І воля також. Але це деколи здається, що це щось містичне. Це біль, який має бути вивільнений. Він повинен знайти вихід. І коли вистава має бути зроблена, має статися, ось тоді мимохіть настають сприятливі моменти і тобі просто щастить. Вистава сама йде до глядача, тобі підвертаються гроші, ти добре ладнаєш з людьми, із якими до того в житті б не домовився про щось. І тоді справа не твоєї волі, просто стається те, що має статися. А коли має статися провал, то цього також не уникнути. Тоді ти мусиш перейти й через це. Навіть коли все гладко котиться, а йому не суджено статися, то так само ніхто цьому не зарадить. Значить в історії нема місця для цього твору. Або він – для іншого автора. Є такий час, коли бачиш свою виставу – для мене це трапляється в нічній електричці, якою я повертаюся в Щирець, де мешкають батьки. Тоді під стукіт коліс і розгойдування вагону я бачу сцени майбутніх вистав, і навіть хутенько занотовую для себе якісь ідеї, до яких потім повертаюся, як повертаються до напрочуд цікавих снів. Кров і піт починаються тоді, коли я намагаюся поділитися цими “сновидіннями” із акторами.

– Чому результат вашої спільної творчості справляє враження самодіяльності професіоналів, якщо кожен з акторів є фахівцем своєї справи?

– По-справжньому моїх акторів є тільки три: Сергій Наєнко, Анна Сапункова і Галина Сульдіна. До всіх них я ставлюся як до примадон. Кожен з них недоотримує щось у своєму театрі, і це спонукає до виявлення недомовленого в колективі професіоналів. Не наша біда, що ми подібні на самодіяльність,– це біда професійного театру, бо не є самодостатнім. А може самодіяльність і є тією формою спілкування, до якої пройшов Гротовський перед тим, як заснувати школу? Професія це ще не все, драматичній акторці хочеться спробувати себе в танці, а балерині – в драмі, – тоді вони наснажують одна одну.

– А що поглинає творчу енергію?

– Дістає “діставання” коштів.

– Проте буває, що жодні енергетичні затрати не дорівнюють творчому результату, естетичний продукт не створюється...

– А може нема того, хто здатний цей продукт спожити? Свого глядача треба також виростити. А потім кожне зусилля має результат незалежно від того, чи явлений він назовні. Цей результат – у тобі самому. Але коли я бачу, що потік вистави не може прорвати дамбу глядацької байдужості, але я відчуваю ту силу, яка там є – це вже моя вина як режисера, хоч можуть бути глухо закритими й самі актори, або тема п’єси, або ж сам глядач. Мені навіть здається, що він приходив на цю виставу з бажанням звабитися, запопасти якоїсь еротики. Між іншим, я пропонував цю виставу театру армії, але наші члени худради зауважили: “Ми не можемо брати такий текст. До нас же солдати ходять! Яка ж це виховна робота серед них?” Їм невтямки, що головне не текст, а як його поставити, як вибудувати візуальний ряд і створити образи. Через Місіму і його “Маркізу де Сад” я показав своє ставлення до світу.

– То ти протестуєш проти визначення жанру цього твору, як “оди пороку”.

– Навіщо? Можливо, у наступних програмках замість зазначати жанр “драма”, напишу “ода пороку”, та й годі. Сприйняття моїх попередніх постановок і цієї свідчить про якийсь “творчий конфлікт” зі Львовом. Ззовні наче стосунки доброзичливі, але коли тільки беруся щось робити, конфлікт загострюється. Може в цьому винна якась моя внутрішня суть, якої я ще не усвідомив. Між іншим, я ніколи не хочу досягнути такого успіху, як у Віктюка...

– Невже справді?...

– Це приклад ошуканства народу. Два роки тому я дав собі слово, якщо не збагну, що таке театр – кину його. Так і не збагнув. Але не кинув. Це не слабість. Просто, я маю ще дещо зробити. Хотів би дати своїм акторам якусь надію, якусь ідеально цікаву лінію, віднайти такий образ, який би можна було творити з глядачем на рівні. Для мене театр – завжди видовище і пожива духу, як це вдалося втілити із Сергієм Наєнком у балеті “Що мені сказав Заратуштра”. До того я хотів ще зробити другу частину – балет про життя і творчість Антуана Арто для одного артиста. Гадаю, що ще встигну...
Розмовляла Вікторія Садова

POSTUP - ПОСТУП
№131 (575),
5-6 СЕРПНЯ 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·МВФ проти Президента
·Інтерв"ю щасливої людини

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·Львівську землю пустять з молотка
·Пристрасті навколо навчання
·ЛАЗ нарощує виробництво
·КІЛЬКА СЛІВ
·"Блакитний вогник" гасне через борги за електроенергію
·Платити зарплату буде вигідно

НАША СТОЛИЦЯ
·Компроміс між Києвом та Варшавою
·Призупинено будівництво єврейського меморіалу
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·Нас 49 з половиною мільйонів
·Вахабіти на пляжі
·Ющенко смакував грузинське вино

ПОСТУП У СВІТ
·Барак на межі провалу
·Судний день настане
·Козаки проти канадських "командос"
·Пуделко з мігрантами
·Грушкоподібний Тутанхамон

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·МВФ проти Президента
·Європа також судиться з Microsoft
·СВІТ

ІНТЕРВ"Ю У ПОСТУПІ
·Василь Куйбіда: Я не хочу, щоб мені вслід казали: "Він втік, коли місту було найгірше". А цього року місту буде найгірше

АРТ-ПОСТУП
·"Львівські театри - це просто жах"

КНИЖКОВИЙ ПОСТУП
·Про українську еліту
·КНИГАРНЯ

РЕПОРТАЖ ВІД МАЙКЛА
·Стрийський пар...

СПОРТ-ПОСТУП
·Італійський тріумф Іванчука
·Ванда Літинська-Сидоренко
·Хав"єра Сотомайора амністували
·СПОРТ-БЛІЦ

POST-ФАКТУМ
·КАЛЕНДАР
·Машина-Мадонна
·ГОРОСКОП