Хав"єра Сотомайора амністували
А наш Багач чекатиме вирішення своєї долі до 19 серпня
СИДНЕЙ
Остап АНДРЕЙЧУК
Ванда Літинська-Сидоренко в “радянський” період її багатої кар’єри була володаркою всіх можливих юніорських титулів у Союзі та в УРСР. Чемпіонка України в парі серед дорослих. У рейтингу в СРСР серед дорослих займала восьме місце, коли їй було ще 17 років. Так сталося, що в 1992 році через закулісні інтриги тренерів збірної України Ванду не взяли на Чемпіонат світу. Нічого кращого, як покинути Україну, амбіційна тенісистка тоді не придумала. За вісім “польських” років Ванда двічі ставала чемпіонкою Польщі в особистому заліку, тричі – в команді. Торік разом із командою “Тельволт” вийшла у фінал Кубка європейських чемпіонів. І це далеко не повний перелік її тенісних “регалій”.
– Вандо, як сталося, що в 1992 році тебе не взяли на Чемпіонат світу у складі збірної України?
– Тоді дуже хвилювалась. А тепер розумію, що то була остання крапля, яка переповнила чашу мого терпіння щодо ставлення тренерів збірної України до мене. Я ж багато років грала за збірну України і на Спартакіадах СРСР, і на інших змаганнях. Вважаю, тоді зі мною повелися дуже негарно.
– Тоді за рейтингом ти була вище за тих, кого взяли на Чемпіонат світу?
– Тоді на чемпіонат їхали чотири тенісистки. Я ж була третьою ракеткою в Україні.
– То в чому ж тоді була річ?
– Мені важко сказати. Очевидно, були якісь свої “розклади”. Саме тоді я і вирішила переїхати в Польщу, зрозумівши, що в Україні нікому не потрібна.
– А чому саме в Польщу?
– Річ у тому, що в 1989 і 1990 роках я виступала за збірну Союзу на юнацькому міжнародному турнірі в місті Завадське (Польща). Я непогано зіграла, і мені запропонували виступати за клуб цього міста. Я погодилася. Коли тренери збірної України зі мною так вчинили, мене тут уже нічого не тримало, і я переїхала в Завадське, щоби повністю присвятити себе настільному тенісу в цьому клубі. Оскільки я добре грала, і до того ж маю польське коріння, вони мені запропонували прийняти польське громадянство. Тоді я наважилася на доволі сміливий крок у своєму житті.
– У якому році це сталося?
– Додам, що чотири роки я була в невизначеному становищі: українського громадянства я не мала, бо виїхала ще за Радянського Союзу, польського – ще не дали. Я була без громадянства і не могла виступати ні за збірну Польщі, ні за будь-яку іншу збірну. А польське громадянство я отримала в 1994 році.
– Чи є інтерес у Польщі до настільного тенісу з боку вболівальників?
– Уболівальників на настільний теніс ходить дуже багато. Я зараз граю за клуб, який десять років поспіль є чемпіоном Польщі. За цей клуб я відіграла вже три сезони. Торік року ми грали в півфіналі Кубка європейських чемпіонів із переможцем першості Німеччини. На той матч прийшли подивитися три тисячі вболівальників. Для настільного тенісу це – фантастична цифра. За 20 років у тенісі я вперше грала за такої великої глядацької аудиторії, яка, слава Богу, вболівала за нас. Як наслідок ми перемогли німкень і стали авторами суперсенсації світового масштабу. Ніхто навіть уявити не міг, що польський клуб вийде у фінал Кубка європейських чемпіонів.
– Чи їдуть польські майстрині настільного тенісу на Олімпіаду в Сиднеї?
– Ні, ніхто не їде.
– А чому?
– Не отримали ліцензії. А мене, можна сказати, не взяли...
– Тобто ти могла би поїхати на Олімпіаду?
– Так, тому що виграла чемпіонат Польщі. Річ у тому, що ми не зійшлися з тренером, і він, аби мені допекти, не взяв мене на Олімпіаду.
– ???
– Почалась особиста війна. Такого не повинно бути. Ми можемо не любитись, але співпрацювати мусимо. А пояснення було таке: я нібито стара. Це у 26 років! До прикладу, Валі Поповій, яка їде на Олімпіаду зі збірною Словаччини, – 40, і ніхто на це не звертає уваги.
– Чи набуло це розголосу в польській пресі?
– Так. На сторінках газет між нами точилася справжня війна. Зрештою, його з посади головного тренера збірної Польщі зняли, та свого він домігся: шлях на Олімпіаду мені виявився закритим. Але я, відверто кажучи, не горю великим бажанням грати у збірній Польщі, оскільки там немає жодного матеріального заохочення. Мені ж не 18 років, тому ставку роблю на гру у клубі, адже саме тут заробляю “головний шматок” хліба.
– Як справи у твоєї 6-річної доньки Ніколь? Вона також займається настільним тенісом?
– Цього року Ніколь почала займатися настільним тенісом. Чесно кажучи, я була здивована, бо мене до тенісного стола, як кажуть, гнали прутом. А вона сама хоче. Уяви собі, у мене щодня два тренування, і я на друге тренування мушу на годину швидше приходити, щоби пограти з нею. Подивлюся, чи надовго її вистачить...
– Як часто ти бачишся зі своїм чоловіком – популярним футболістом Віктором Сидоренком? Не “тягнеш” його в Польщу?
– Це болюче питання. Я дуже незадоволена тим, що він грав минулий сезон у львівському “Динамо”. У нас же був задум, що чоловік відірветься від сім’ї, щоби заробити гроші, а вийшло так, що ні грошей не заробив, ні з сім’єю не був.
– Вандо, а часто доводиться тобі давати в Польщі інтерв’ю?
– Мій дім – у Кракові. І коли я грала за краківський клуб, то від журналістів не було відбою. Тепер трохи менше спілкуюся з журналістами, бо мій теперішній клуб –за 150 км од Кракова. Коли я вперше виграла чемпіонат Польщі, то телефон дзвонив безперервно, на Краківське телебачення часто запрошували... А загалом, було приємно.
– Коли востаннє ти була в Україні?
– Торік ми відвідували батька. Частіше, на жаль, такі нагоди не трапляються.
– А чи давала ти інтерв’ю українським журналістам під час цього приїзду?
– Ні. Інтерв’ю для “Поступу” – єдине.
Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ
|
|
