Сходи до недосяжного
Жорстока ніжність психологічної драми Юкіо Місіми "Маркіза де Сад" у постановці Вадима Сідлецького
ПРЕМ"ЄРА
Зоряна НАГІРНЯК
У Львові, де останнім часом так катастрофічно відчувається брак справжнього театру, якому під силу запропонувати естетично вартісну гру (таких за великим рахунком залишилося заледве два!), уже саме звертання до п’єси із такою назвою примусило театралів підозріло зизити на постановника, – що задумав показати цей режисер: мелодраму з полуничкою, еротик-шоу, жорстке порно, анатомію збочень, студію людських вад, апологію хиб а чи й навіть оду порокові?
Утім жодної фізіології Вадим Сідлецький демонструвати не збирався. Він узяв твір визначного японця XX століття Юкіо Місіми (1925-1970), якого за написання “Маркізи де Сад” міністерство освіти Японії, до речі, нагородило престижною премією, задля того, щоб втілити власний творчий задум: разом із автором (нехай би для цього довелося втрутитися в автентичну драматургію!) провести своєрідне дослідження людської душі, закрутивши пружину дії головних героїв тугою за тим відсутнім, недосяжним і бажаним маркізом де Садом, комплекс якого ховається у кожного з нас, – тим персоніфікованим виявом абсолютної, нічим не стримуваної свободи людського духу,– залишеного наодинці з усім всесвітом без віри, без моралі, без любові. Вічного бунтарства, нігілізму, заперечення всіх авторитетів, догм і моральних підвалин, що не може бути винесене за маргінес суспільності, бо по суті воно не є аутсайдерством, а тільки негативом звиклих соціальних категорій.
Поставити цю виставу режисер задумав три роки тому. Щоправда тоді він замислював втілити її більш “фізіологічно”, за його початковими уявленнями до виконання ролей варто було запросити двох акторів, які мали б зіграти шістьох персонажів. Відповідно була й зовсім інша побудова постановки, розрахована на акторів-”комедіантів”, які розігрують сцени Місімівських переосмислень літературного і життєвого досвіду Альфонса Франсуа Донасьєна де Сада. Стихія ж жіночого виконання лавиною знесла вимріяну концепцію, залишивши режисерові тільки спогади про невтілений варіант драми. Робота над виставою завмерла більш як на рік. І знову стала можливою тільки тоді, коли визначилися головні виконавиці ролей – Галина Сульдіна та Анна Сапункова. Однак, як вважає В. Сідлецький, за такий режисерський компроміс йому довелося жорстоко поплатитися. Він розвалив виплекану схему вистави і за досить стислі терміни (два репетиційних тижні) підготував новий варіант. Балетна постановка тривала синхронно і режисер залюбки приходив до балетної школи Оперного театру, спостерігати як його творчий партнер Сергій Наєнко працює над постановкою хореографічних елементів вистави. Справа лишалася тільки за костюмами ...За 5 днів зведених репетицій вистава була змонтована в тому вигляді, якою її побачив львівський глядач на нещодавній прем’єрі у приміщенні театру “Воскресіння”.
Продовження про враження від прем’єри самого режисера читайте в наступному числі “Поступу”.
|
|
