Творець сценічного світу
До 70-річчя народного художника України Мирона Кипріяна
ЮВІЛЕЙ
На відкриття ретроспективної виставки Мирона Кипріяна, яка представляє п’ятдесятирічний доробок маестро, у Національний музей у Львові зійшлося не так багато молоді, але без перебільшення – вся творча інтелігенція генерації “шістдесятників”. Саме до цієї когорти митців належить і ювіляр – знаний театральний художник, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державної премії України ім.
Т. Шевченка, головний художник Львівського державного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької.
Із дивовижною постійністю, навіть більше – вірністю служить цьому театру Мирон Кипріян від 1957 року. Відтоді йому довелося оформити безліч вистав, співпрацюючи – як згадала на відкритті виставки у своєму теплому слові про життєвий шлях сценографа театральний критик Світлана Веселка – з такими режисерами-постановниками як А.Ротенштейн,
О. Ріпко, Б.Тягно, А.Горчинський, О.Максимов, В.Грипич, О.Гай, М.Кудиненко, С.Сміян, В.Опанасенко, С.Данченко, М.Гіляровський, Ю.Єременко, З.Хшановський, М.Колов, Б.Сусловський, А.Кравчук. А.Бабенко, М.Лукавецький, Ф.Стригун. Були серед них люди яскравого творчого обдарування, були безпрецедентно успішні постановки, хоча й не кожна вистава здобувала високе естетичне звучання. Але по кожній з них лишився стенографічний ескіз як туга за недосяжним ідеальним.
Ці ескізи й стали тепер поряд із макетами основними експонатами ретроспективи Кипріяна в партерній анфіладі залів Національного музею у Львові. Театральну графіку доповнюють на ній афіші вистав, яким свого часу Мирон Володимирович створив візуальний образ. Власне у привітаннях від заступника голови ЛОДА Ігоря Держка та начальника обласного управління культури Романа Лубківського йшлося саме про те, що Миронові Кипріяну вдавалося своїми ідеями випереджати час, не просто відтворювати бутафорією задум драматурга і режисера, а по-справжньому створювати сценічний простір, неповторний всесвіт своєї художньої думки. Саме так було із виставою “Фауст і смерть” О. Левади (режисер Борис Тягно), для якої Мирон Кипріян створив оригінальний візуальний образ, запропонувавши своє трактування новаторської теми. Ще до польоту в космос першої людини засобами художньої уяви перед глядачем романтично розкривалися космічні обшири зоряного шляху в прямому й переносному значенні. Ця вистава здобула всесоюзний резонанс, мала великий успіх у глядачів і тепер сорок років опісля її можна назвати тим супутником, який вивів на високу орбіту стенографічний талант Кипріяна.
Він завжди прагнув високих орбіт, взоруючись на художні орієнтири високого ґатунку, насамперед на європейську класику. Одними з найвизначніших його досягнень стали “Отелло” В. Шекспіра у постановці Алли Бабенко (1985) і “Ричард III” В.Шекспіра у постановці Сергія Данченка (1974). Сценографія цих вистав відзначалася великої потенції концепцією та метафоричною образністю: велика полотняна шахівниця на долівці в “Отелло” й ігрові дощані помости на ланцюгах у “Ричарді III”. Хоч , ясна річ, такі сильні стенографічні ефекти могли виникати тільки в співпраці з визначними режисерами. Представлене ж на виставці переконує в тому, що подібні злети з плином часу траплялися дедалі рідше, і згодом орбіта художньої фантазії знизилася до нашого доброго провінційного рівня, перевівши театрального художника в ранг режисерського сателіта, коли від сценографа вимагалося тільки обслуговувати задум постановника. А остання театральна мода, коли актори дозволяють собі виходити на сцену в костюмах, підібраних на власний розсуд, абсолютно не радячись з художником, взагалі навіює сум...
Сучасному оглядачу цієї ювілейної виставки, можливо, буде невтямки, що ж такого кардинально революційного було у творчості Мирона Кипріяна? Чому його вважали одним із найкращих українських сценографів? Виставка не дає на це відповіді, бо представлені ескізи надто вже відрізняються від втіленого задуму, а макетів на ній – обмаль, та й то не найліпшого ґатунку. Малярство, аплікації та акварелі Мирона Кипріяна, – грамотні й милі як на камерний варіант – своєю полістилістичністю красномовно свідчать радше про велике хобі сценографа, і вдатність до тонкої імітації, аніж про постановку серйозних творчих завдань собі самому. Що зрештою, цілком відповідає портретові львівського інтелігента-”шістдесятника”.
|
|
