Реквієм для академічного театру
Якщо міський голова надсилає кошики квітів на нездарну прем"єру, значить, очікувати поліпшення культурної ситуації в місті не доводиться
ПРЕМ"ЄРА
Марта ГАРТЕН
На закриття театрального сезону 27 липня у Львівському державному академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької при неймовірно величезному скопищі далеко не посполитого глядацтва відбулася прем’єра реквієму “Андрей”. Цією кон’юнктурною агіткою, змайстрованою в найліпших традиціях ідеологічних маніпуляцій із графоманської поеми Валерія Герасимчука, режисер-постановник і художній керівник театру, народний артист України, лауреат національної премії України ім. Т. Шевченка Федір Стригун та його підлеглі відзначили 135-літній ювілей Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.
Прем’єрі передували прес-конференція, на яку скликали якомога лояльніших до подібних “творів мистецтва” журналістів та показ вистави для учасників синоду УГКЦ. За реляціями із прес-конференції, автори яких намагалися дотримуватися накинутих правил гри та нейтралітету (це коли хибно витлумачена чемність перероджується у конформізм), поставала просто-таки ідилічна картина: поет православного віросповідання із Східної України створює драматичну основу для вистави про націоналістичного Митрополита УГКЦ, а провідний театр Західної України втілює постановку, де режисер на головну роль призначає не кого іншого, як самого себе – також уродженця Великої України православного віросповідання р. Б. Федора Стригуна. І розчулення від такого екуменічного пафосу було запрограмовано безпрограшно. Адже воно у руслі унійних намірів самого Митрополита. І в руслі останніх політичних віянь, спрямованих створенням єдиної помісної церкви України.
На жаль, тільки одна із львівських газет (і на жаль, не “Поступ”) спромоглася об’єктивно передати ті прямі й, можливо, не вельми тактовні запитання, що насправді непокоїли журналістів на прес-конференції. У них йшлося про те, чи не стане реквієм “Андрей” черговою кон’юнктурною постановкою і наскільки в даному випадку буде гарантована мистецька вартість цього творчого чину. Як можна було переконатися на прем’єрі, подібні остороги виявилися зовсім не марними. Після демонстрації такого, в певному сенсі шедеврального, реквієму навряд чи цей державний заклад культури, що так вперто виборює звання національного, може взагалі називатися театром, а його сумнівна діяльність з обслуговування зовсім не духовних запитів населення – театральним мистецтвом.
“Полова, все полова!” – одна з реплік головного героя на початку вистави могла б слугувати своєрідним тональним ключем до всього запропонованого режисером сценічно недолугого видовища...
Центральним світлим акцентом зануреної у чорне сцени постає Митрополит Андрей Шептицький, прикутий до крісла важкою недугою. Ага, дотепники одразу ж впізнають позу пам’ятника Грушевському. Федір Стригун загримований під добре знаний усім фотопортрет Митрополита останніх років життя (задля наочності у програмці вміщено світлини виконавця образу і його прототип, отож маємо змогу порівняти смиренне благочестя доброї людини і колючо-злий погляд актора). Ноги владики і ще чверть сцени довкола мальовничо вкриває непомірно велика ковдра з блакитного атласу. Мабуть, також глибокий символічний образ.
Скажімо, натяк на голубу кров аристократа абощо. А мо’ й просто – задумана художником ефектна кольорова пляма, що перегукується із велетенським хрестоподібним вікном на заднику, крізь умовну шибу якого прозирають експресіоністично вимальовані контури хмар – чисто тобі a la Новаківський. Тут уже маємо до справи із символами відвертого причитання. Наприклад, хрест – стрижневий елемент сценографії. Причому хрест не абиякий, а так званої стрілецької форми. На його небесне тло час від часу проектують прозірку із видом Святоюрського собору. Якого кольору? Звісно, жовтого. Колористична й ідеологічна гармонія вбиває однозначністю.
До повного “джентльменського набору” національних архетипів не оминули пристосувати й символічну еманацію тепер уже державного герба, закамуфльованого під велетенський трисвічник. До речі, про свічки. Їх там є... Кажуть, коли не знаєш, як розпочати виставу, – вийди і засвіти свічку. Нехай прийом старий, банальний і свідчить про поганий смак, але діє безвідмовно. То чому ж не застосувати? Адже, якщо свічки запалюють, значить, це комусь потрібно, або... вигідно. Напівпрозорі рури-панчохи, звішені з колосників поліфункціонально символізують водночас і колони, і органні труби (хоча ні, – орган не з цієї опери), і свічки. Оце й усе смислове навантаження сценографії заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Державної премії України ім.
Т. Шевченка, народного художника України Мирона Кипріяна. Лаконічна чистота! Тільки не образу. А пересічного штампу...
Свічки запалюють, і дія розпочинається: чомусь басом рикає і несамовито гарчить Митрополит Андрей Федора Стригуна, нечутно белькоче свій текст брат-студит Атанасій у виконанні по суті не поганого – ба, заслуженого! – артиста України Степана Глови, кричать у дусі котурнового театру графиня Софія Шептицька народної артистки України Таїсії Литвиненко та шляхтянка Кароліна Ірини Шумейко. Усі артисти немов змагаються форсуванням голосу надолужити катастрофічний брак драматургії і приховати статичність інсценівки.
Дивитися це нестерпно. Невимовно нудно. Хоч іноді із з’явою нових дійових осіб хочеться сміятися. Правда, не в тих випадках, коли це запланував режисер гротесковими образами російського, польського, радянського та німецького офіцерів (О.Огородник, А.Козак, Я.Кіргач, В.Гончаренко) або в “етюді з рогаликом” Степана Глови. Та від реготу доводиться стримуватися. Ситуація невідповідна. Не випадає якось у присутності осіб духовного сану псувати їм насолоду від дуету графині та графа Шептицьких, які представлені цілком дебільними діалогами і напрочуд відповідною грою. Або ж вальсом пишногрудої шляхтянки Кароліни, вбраної з вишуканим несмаком у золоту парчеву сукню, абсолютно далеку від найменшої імітації історичної моди, – так що здається ще мить, і вона замість вальсу задемонструє звабливий танець живота чи хтивий канкан (балетмейстер заслужений працівник культури України Олег Голдрич)...
Драматургічне зерно постановки – марення хворого Митрополита. Картини його життя виринають із пам’яті й оживають у сценах. Ось побожний юнак, який змінив католицьку віру на східний обряд, ставить батьків до відома, що має твердий намір постригтися в ченці. Ось батьки тішаться його листам з Рима, ось довідуються про його аудієнцію у Папи Римського та постриг до Чину Св. Василія Великого. Ось шляхтянка Кароліна перелічує втрати всіх принад життя аристократії. Ось материне благословіння на обрану дорогу. І ось сама пастирська місія: “боронити отару овець від вовків”. А ось і візит Митрополита Галицького до села Могили, де нидіє в безгрошів’ї під електронно-гуцульську музику Івана Небесного маляр Олекса Новаківський. До речі, гра виконавця цієї ролі – лауреата премії ім. І.Котляревського Тараса Жирка абсолютно випадала із загального строю. Зодягнений, мов сільський підпасок чи дід на баштані – у солом’яний бриль, полотняні штани й сорочку на випуск, – він смачно пахкаючи файкою усім інтонаційним багатством свого голосу намагався протягнути психологічне трактування ролі митця. І в цьому вчувався коли не вишкіл режисера Бабенко, то вже точно – ансамблеве партнерство з таким характерним актором, як Вадим Яковенко, у виставах тої ж Алли Григорівни. Утім будь-яка спроба ошляхетнити декламацією текст була приречена на поразку. Щоправда, у цій веремії був іще один актор, робота якого на загальному тлі не виглядала на пародію. Як то не парадоксально, але професіоналізм народного артиста України Богдана Козака не дозволив звести до плакатності майже епізодичну роль Енкаведиста. Він представ достойним антагоністом Стригунового образу. Фахово відточені смислові акценти реплік і пауз, відсутність будь-якого шаржування цієї дійової особи підтвердили, що Богданові Козаку притаманне почуття міри. Чого не скажеш про виконавські чесноти його колег.
Сон Митрополита під супровід майже комічного дзюркотіння звиклого львівського дощу уривають потужні акорди “Lacrimosa dies illa”. Це “вставляє” найдужче! А, зрештою, чому для бажаного ефекту не спекульнути ще й божественною музикою Моцарта? Нехай вона доконає ту роботу, яку не втнув ані драматург, ані режисер. Під “Requiem” Вольфганга Амадея знову постають картини з життя Митрополита. Ось він відбивається від звинувачень у співпраці з різними політичними режимами. Ось знову являється йому матір і закликає сина до терпіння. Ось у відчутті близької смерті, марячи, бачить він свою Долю. Персоніфікована Доля (Надія Шепетюк) виходить у терновому вінку і пускає сльозу. Абзаз, повна “лякрімоза”! Стригун випростовується на всю свою монументальну поставу, тендітна Доля зворушливо притуляється до його кремезного тіла. І тут вже прозою звучить імператив гасла: “Українські церкви мусять об’єднатися в єдину помісну...”
Гаразд. Можна тільки поспівчувати митцям, які опускаються так низько. Рівно ж і глядачам, які сприймають це за чисту монету. Але куди дивиться Церква? Чому вона погоджується вшановувати 135-річччя з дня народження Великої Людини таким низькопробним твором? Чому, як Митрополит Андрей, не підтримує справді Талановите? Чому сприяє посередностям? Невже з розрахунку на загальний культурний рівень свого кліру? Чи пастви? Їй потрібні агітки? Нехай! Але не варто називати їх мистецтвом, бо з Мистецтвом вони нічого спільного не мають!
Безсумнівно, коли в ідеалі має бути повний спектр від низьких жанрів до високих, то значить знайдеться місце і для таких от опусів, які базграє Валерій Герасимчук. Нехай. Але в такому разі це мусить бути окреслено відповідним літературознавчим терміном. Якщо міський голова надсилає кошики квітів на бездарну прем’єру, значить, очікувати поліпшення культурної ситуації в місті не доводиться. Якщо актори для зарібку грають подібні вистави, цьому є відповідне визначення. Якщо глядачі шаліють від захоплення у таких театрах, то на це так само є поясненням. Але коли критики не відгукуються належно на ці явища, це вже свідчить про повний занепад духу.
І тоді згадується сакраментальне: “Не скажуть: “Тяжкими були часи”, спитають: “Чому їхні поети мовчали?”
|
|
