За Вифлеємською зорею
Любомир ГУЗАР
Рік 2000 – рік ювілею Різдва Господа нашого Ісуса Христа, останній рік ХХ століття, переддень III тисячоліття, – мав би бути роком примирення. Саме таким бачить його Святіший Отець Іван Павло II, і саме цього примирення бажає він християнам-католикам. У такому побажанні проявляється геніальна інтуїція, бо ж наприкінці такого бурхливого століття треба здати собі і світові повний звіт за все, чого було досягнуто, або радше за те, що було напсуто. Звичайно ж, не все пройдене було поганим. Наше століття знало великі піднесення, історичної вартости події, бачило небувалої величі постаті в різних ділянках життя. Але поряд із цими велетнями духу, котрі будували, траплялися й генії темряви, які штовхали людство у прірву загибелі. Саме ці останні витворили на планеті таку задушливу атмосферу, що навіть найкращим з-посеред людей не вдавалося врятуватися від розтлінного впливу зла. Ось чому всім нам, хоч ким би ми були, треба здобутися на примирення – з Богом, людьми, із самим собою.
Коли ми говоримо про примирення, то на гадку спадає передусім минуле. У кращому випадку – сьогодення. Проте чомусь немає в нас навіть інстинктивного відчуття, що мова має йти головно про майбутнє. Адже за минуле можна тільки просити прощення, бо ми його вже не вернемо. Слів нема: само по собі прощення потрібне для того, щоб розпрощатися з минулим і ступити крок до майбутнього. Але цього замало. Виключна задивленість у минуле не захоплює нас, не будує шляхів, не прокладає мостів. Кожна дитина знає, що треба сказати батькам: я більше не буду. Тільки тоді минуле остаточно віддається історії, а думки людей зосереджуються на формуванні довіри, накреслюванні планів на подальше життя. Так майбутнє стає чи не найголовнішим елементом примирення.
Нижче мені хотілося б зупинитися на одному із видів примирення, яке не залишає байдужими нас як християн, як громадян своєї країни, як просто людей, котрі прагнуть провидницьким оком зазирнути в III тисячоліття. Маю на увазі примирення в конфесійній сфері. У своїх роздумах я обмежуватимусь тільки згадкою про головні традиційні Церкви, тобто про стосунки між православними і католиками, а радше греко-католиками, бо з латинниками православні якось дають собі раду, не бояться їх, а тому ними й не тривожаться, легше з ними миряться.
Не такі, на жаль, стосунки між православними і греко-католиками. Ці стосунки обтяжені історичними кривдами, обидві сторони чують великий жаль одна до одної. Здавалося б, за останні роки написано багато гарного, іренічного, але візьмім у руки підручники із церковної історії, і з них постане перед нами правда. Є це, однак, правда одностороння, а тому неповна, однак кожна сторона вважає її правдою абсолютною, світлою – з усіма відповідними наслідками.
Але прийшов ювілейний рік, і нам справді треба миритися. Що робити з минулим? Це велика проблема. Новітні мудреці кажуть, що треба його подолати. Тобто не заперечувати, не викривлювати й, напевно, не замовчувати. А навпаки, прийняти, змиритися з тим, що воно було, – і сказати: так сталося. Не сперечаймося про те, хто з нас винен більше, щоб не ставити передумов нашому бажанню помиритися. Наше сьогодення жорстоке, за людськими мірками нелогічне, а за Божими – то вже цілком грішне. Як нам не піддатися цій гріховності чи, радше, як очиститись від неї? Посилатися на священні канони, що їхнє походження цілком людське, хоч навіть вони і створені в рамцях церковного життя, – це тільки ставити собі перешкоди до можливого примирення. Вимагати як передумову любови, щоб інший став такий як я або, що ще гірше, підкорився мені – це однаково, що заявити про своє цілковите небажання миритися. А це вже в устах християн є твердженням, що просто волає до Неба. Отож, на мою думку, відреагувати на сьогоднішні реалії з усією відповідальністю ми можемо лише одним способом, а саме: визнати, що далі так жити не можна! Цей висновок має стати криком нашої душі, а не глухим шерхотом пустопорожніх слів. Облишмо все дріб’язкове й заземлене, від чого тільки відчай віє по душі, складімо його до ніг Господа як лахміття нашої земної одежі і зодягнімося в шати, які будуть гідні III тисячоліття!
Проте і в цьому випадку залишиться одне важливе питання, без якого примирення неможливе: для чого нам примирюватися? Яку мету ставимо перед собою? Яка наша спільна майбутність? Цим запитанням повинен задаватися кожен, хто ще не цілком закам’янів у своєму серці в переконанні своєї виключної правди і справедливости. Над ним має замислитись кожен, хто ще не занурився у свої земні інтереси й амбіції настільки, що проміняв Боже на чисто людське (причому те гірше людське!), хто ще не розучився гоїти свої душевні рани вірою та надією.
***
А тепер облишмо емоції та перейдімо до стриманішої й холоднокровнішої аналізи можливого майбутнього. Автор цих рядків є греко-католиком, і від нього читачі сподіватимуться “греко-католицької” формули майбутнього. У найпримітивнішому варіанті ця формула звучала б так: станьте всі греко-католиками, створімо одну-єдину Українську Греко-Католицьку Церкву – усе вирішиться саме собою. Звичайно ж, не забудьмо на чолі Церкви поставити патріярха. Але дійсність українська не настільки проста, щоб задовольнитися такою формулою і далі жити в цій ілюзії і самообмані, дивуючись, чому ж то вся Україна досі ще не стала греко-католицькою.
Мені не раз випадала нагода перейматися запитанням, чому взагалі існує така “греко-католицька” Церква. Ніщо на світі не існує без якоїсь причини і без якогось призначення. Навіть так звані новітні релігії, популярно звані як секти, теж мають якесь призначення в житті людської спільноти. І на сході, і на заході є такі чинники, на думку яких існування греко-католицької громади у Вселенській Церкві є лише випадковим і нещасливим збігом обставин. І якщо його би вдалося стерти з лиця землі, то зникли б підстави для роздратування великих церковних центрів у їхніх широкомасштабних геополітичних розчисленнях. Коли автор цих рядків делікатно натякнув у Римі й Москві, що помісна Греко-Католицька Церква в Україні могла б мати якусь мету свого існування і прислужитися до зближення розсварених християн, то його слухали з удаваною поважністю, але відбулися поблажливою посмішкою. Таке ставлення земних велетнів не заохочує нас хоча б тому, що ніхто з них так і не винайшов досі такої християнської формули, яка б зробила міжхристиянську єдність реально можливою. А сьогоднішній екуменізм клигає саме від браку такої формули чи візії. Заземленість наших “екуменічних” формул часом дивує, часом смішить. Адже як інакше можна відреагувати на мудрування про те, що розв’язкою і вершиною екуменізму було б прийняття московським патріярхом титулу римського кардинала чи масове зречення целібату з боку латинських священиків!
І Римська Церква, і всі Православні Церкви несуть у своєму лоні вантаж своїх матірних культур – латинської чи візантійської. Латинська Церква кохається у понятті одности, візантійські Церкви – у понятті множинности, або, кажучи церковно, помісности. Дивлячись на світ із своєї перспективи, Латинська Церква досі інерційно не готова до прийняття ідеї помісности, натомість Церквам візантійського походження ніяк не вдається знайти між собою справжньої єдности. У латинській традиції помісність уважається небезпечною для єдности, тоді як візантійська традиція неспроможна вийти поза рамки чисто молитовної єдности й провести спільний вселенський собор. Папа Римський запрошує вірних своєї Церкви та інших Церков допомогти йому знайти властиве значення його Петрового Руху. І це не пуста фраза, а крик душі, бо ж Папа відчуває, що неповне й неточне розуміння того уряду стоїть на перешкоді християнській єдності. Усі дотеперішні пропозиції й тенденції вказують на те, що знаком нашого часу є більший наголос на колегіяльній природі Христової Церкви, яка передбачає, що Петро (і Папа) здійснює свій важливий уряд в колегії-спільноті всіх єпископів. Ці думки сьогодні ще тільки випрацьовуються, а довершености набудуть, напевно, тільки на черговому вселенському соборі. Будемо просити Бога, щоб знову став цей собор місцем зустрічі всіх християнських єпископів, хай навіть тимчасово й не об’єднаних конфесійно. На ньому вони повинні остаточно знайти себе у Христовій Церкві – не “конфесійній”, без означень “католицька” чи “православна”, а в одній – Христовій.
У візантійських колах ніхто не здобувся поки що на такий же відважний крок, щоб відверто запитати якнайширшу християнську спільноту, що це сьогодні означає – бути Церквою, і що це означатиме в майбутньому. Однак брак такого запитування, на жаль, ще не свідчить про те, що немає потреби у тому, щоб такі питання ставити, і в тому, щоб шукати на них відповіді. У цих словах немає й натяку на якусь “зловтіху” з боку греко-католицького автора. Сьогодні існує трагічне відчуження величезної частини населення від Церкви – особливо молоді й інтелігенції, хоч робітників та селян теж, бо власне ті соціяльні групи заповнюють ряди т. зв. сект. Намагання поставити такі секти поза законом не рятують ситуації. Ідучи цим шляхом, Церква засвідчила б лише своє бажання виправдати себе й перекласти на Державу те невиконане завдання, яке лежить саме на Церкві, тобто повсякчасно проповідувати Христову правду.
Тут було згадано лише по одній (хоч і надзвичайно важливій) проблемі, які турбують сьогодні Католицьку і Православні Церкви. Насправді їх безліч з обох сторін. У жовтні 1999 року в Римі відбувся Синод Єпископів цілої Європи – від Уралу до Атлантики. Проблем, там згаданих, власне, не злічити, і всю надію на їхнє остаточне розв’язання треба покласти на Бога. Саме такою думкою Синод і завершив свою працю.
Що може на тлі таких глобальних проблем запропонувати порівняно нечисленна Греко-Католицька Церква в Україні? Після майже півстолітніх утисків та вимушеної мовчанки наша Церква пробуджується до нового життя. Але для чого ми існуємо? Той факт, що ми таки існуємо, сьогодні, Богу дякувати, ніхто вже під сумнів не ставить. Те, що ми існували в часи переслідувань, заперечують тільки крайні ідеологи. Але роки катакомбного буття залишили свої гіркі сліди. І сьогодні, вийшовши із своїх катакомб, ми не можемо не перейнятися запитанням: яким був провіденційний сенс наших втрат і терпінь? Якщо з волі Божого Промислу ми були збережені в історії, якщо жодній земній силі не вдалося викреслити нас із Книги Буття, то яким же є наше нинішнє і майбутнє призначення? Це запитання не просто соціологічне, історичне чи політичне. Для нас це питання і богословське.
Серед різних можливих відповідей впадає в око одна, а саме: щоб допомогти у процесі об’єднання християн. Ми віримо, що саме той “камінь”, який так довго сприймався іншими як “камінь спотикання” на шляху до християнського примирення, виявить закладені в нього Господнім Провидінням можливості і стане каменем сприятливим і будівничим. Наша Церква може допомогти спільно з іншими спадкоємцями візантійсько-слов’янської традиції виробити таку візію єдности, в якій не буде страху одних перед одними, не буде заперечення чиєїсь культурної чи традиційної тотожности. Україна, а з нею і її Церква, лежить на грані двох світів, двох великих культур – латинської і візантійської. Завдяки своїй унікальній позиції український народ і його Церква перебували в контакті з обома культурами, з якими обмінювалися своїми здобутками і від яких збагачувалися. Цим не втішалися, наприклад, Російська та Польська Церкви. У них Церква, культура та народність злилися в одне нерозривне ціле, відтак у масовій свідомості годі собі уявити поляка нелатинника й росіянина неправославного. В Україні ці три вартості існують у різних варіянтах. Сьогодні можна бути українцем православним, українцем греко-католиком та українцем-латинником, не перетворюючись на другорядного громадянина. І це один із тих пунктів, з яких ми й повинні почати свій шлях до зближення та примирення. Таких пунктів є чимало в інших ділянках, зокрема в літургійній та богословській. Усе це знаки нашої спільної приналежности до київської традиції, які ще чекають на роботящі руки, нелукаве серце й покликаність до любови й добра. Готовність до такої праці, підкріплена багатовіковими досвідом і зв’язками, є тим внеском, який Українська Греко-Католицька Церква може сьогодні зробити у справу поступового зближення та остаточного об’єднання в одну, святу, соборну й апостольську Церкву.
Невдоволеність нинішнім етапом речей, нетерплячість серця і готовність шукати розв’язки – це великі цінності. Спадають на гадку слова Лесі Українки з її вірша “Contra spem spero”, назва якого так точно окреслює стан наших надій у церковному житті України: ...все шукатиму зірку провідну, ясну владарку темних ночей.
Яку зірку? Ясна річ – Вифлеємську! Адже тільки вона веде до Христа.
Сучасність, ч.5 – 2000р.
* автор – єпископ-помічник глави
Української Греко-Католицької Церкви
|
|
