Наркотик під назвою "Някрошюс"
ПРЕМ"ЄРА
Марко ГОРІЩНІЙ
Нарешті численні прихильники литовського режисера Еймунтаса Някрошюса дочекалися “Макбета”. Дивно бачити театралів, запеклих профі, яких охоплює такий захват, як публіку на спектаклі Някрошюса. Зал постійно вибухав оплесками – начебто ні з чого. Наприкінці другої дії шекспірівські відьми крутили в руках дерев’яні поліровані стільці – і глядачі, немов загіпнотизовані, стежили за ритмічними спалахами світла на сидіннях. Більше на сцені не відбувалося нічого. Ну зовсім нічого... Герої сховалися в темряві, музика притихла – і тільки стільці крутилися в такт нашому подиху. Цій сцені аплодували найдовше.
Напевно, Някрошюс вміє впливати на наші елементарні інстинкти. Кожна його вистава у всьому багатстві примхливих асоціацій викликає неясні спогади про сни, про дитинство, ледве що не про минуле життя... Він обожнює всякі ритуали, робить їх дуже схожими на дитячі ігри. Ледве що не половину вистави його відьми варять жаб і ворон, примовляють і кричать у мідний таз, наче у колодязь. Ми дивимося на це як зачаровані. Стихія чистої гри вганяє в транс величезний зал. Навіть не намагаючись осмислити те, що бачить, публіка розслаблюється, а відтак отримує незрівнянне задоволення.
Осмислювати і не потрібно... Някрошюс сам не любить говорити про свої вистави, та й іншим не дає. І правильно робить. З роками він дедалі жагучіше віддається театру як грі. Раніше (хоч і на превелику силу) критикам вдавалося знаходити розумні пояснення тим викрутасам, що їх викидала його режисерська фантазія. Для цих раціоналістів “Квадрат” виражав ненависть до радянського ладу, а “Ніс” був фрейдистською інтерпретацією Гоголя. Припустімо, що й там будь-яка концепція ламалася під натиском галюциногенної образності. Але все-таки критикам вдавалося виконати професійний обов’язок, загнавши буйний візуальний ряд у прокрустове ложе режисерського “надзавдання”. Зараз цей фокус уже не пройде.
Останні вистави Някрошюса, хоч як не напружуй критичний розум, нічого не виражають. Фантазія режисера торкає потаємні струни душі, витягає на світло рампи глибинні наші страхи, однак механізм цього процесу залишається незбагненним. І “Гамлета”, і “Макбета” можна пережити, але не пояснити.
Нав’язуючи нам своє бачення, Някрошюс проявляє залізну волю. Часто його владність не на жарт дратує. Будь-який фанат Шекспіра заллється гіркими сльозами, побачивши, що литовець вирізав із трагедії кілька найбільш ефектних сцен, переробив фінал – і не залишив практично нікого з діючих осіб, крім Макбета, його леді й трьох відьом. Але додивившись до кінця, розумієш, що інакше він і не міг повестися з класиком. Його бачення п’єси – немов промінь прожектора: зі сліпучою ясністю він вихоплює у шекспірівському тексті окремі епізоди, залишаючи в глухій непроникній пітьмі все інше. Обрані місця з вистави “Макбет” він монтує в дійство, загадкове, як напівзабутий кошмар.
Камені з первісним гуркотом сиплються на сцену. Парочка веселих примар – зарізаний Банко і Дункан із сокирою в спині – дуріють на королівському бенкеті. Макбет ходить гусячим кроком під гусяче ґелґотіння за сценою. Ця образність, не претендуючи на виразність змісту, допускає будь-які інтерпретації. Наприклад, тлумачення п’єси “Макбет” як історії хвороби.
Відповідно до цієї версії, все, що діється на сцені, відбувається в хворій свідомості героя. Ближче до кінця п’єси Макбет навіть у Шекспіра починає заговорюватися. До нього прибуває офіцер з повідомленням, що на замок рухається військо, десять тисяч... “Гусаків?” – ні з того ні з сього перепитує Макбет. “Солдатів”, – злякано пояснює військовий. Але Макбет у Някрошюса чує цих гусаків від самого початку, їх перелякане ґелґотіння наповнює сцену вже у першій дії. Режисер навіть спеціально відзначив момент, коли свідомість його героя безповоротно потьмарилася. Уже переговоривши з відьмами, той раптом зауважує, що Банко намагається підняти таз, у якому віща сестра варила своє зілля. Кидається зупинити його, але не встигає. І обидва починають кататися по підлозі, задурманені невідомими зіллями. Жахіття, в яке він уплутується, здається несправжнім, як марення. Його оточують не люди – тіні, тому кожний актор грає по декілька ролей, зовсім не дбаючи про характерність. Він живе в колі, наресленому відьмами. Тому у фіналі й немає розгадки пророцтв – найбільш ефектного трюку шекспірівської драматургії.
Пам’ятаєте, відьми обіцяють Макбету, що він буде царювати доти, поки Бірнамський ліс не рухне на його замок, і що жодна людина, народжена жінкою, не зможе убити його. Врешті-решт супротивники Макбета маскують солдат гілками, так що захисникам замку здається, що ожив Бірнамський ліс. А убиває героя Макдуф, “до строку вирізаний із черева жінки”. Някрошюс безжально викреслив ці сцени. Сеанси його чорної магії не потребують викриття. До кінця вистави Макбет настільки занурений у своє марення, що в його світі не залишається місця раціональним поясненням. Може, його дійсно убиває Макдуф, але на сцені в його уяві голову йому зносить його дружина, яка перекинулася відьмою, і голова ця обертається на розпечену цеглину.
Історія з леді Макбет підказує й інше трактування – таке ж неповне і необов’язкове, як інші. Някрошюс зробив виставу про відьом. Це не зловісні і страшні старі, а милі молоді жінки. Кожний їх вихід розроблений з хореографічною точністю. Режисер майже не залишив їм слів, зате подарував багатющу мову жестів. Вони чухаються, як мавпочки, граються, як кішки, кричать, ніби чайки, махають руками, наче ворони крилами. Свої пророцтва вони промовляють, самі не розуміючи того, що говорять. Вони невинні, як звірі, у їхньому світі немає місця сумнівам, які мучать і долають, вони щиро не розуміють, що роблять. Зазвичай режисери в цих сценах моралізують, показуючи, як сміливець і розумник підпадає під вплив сил зла. Але тут відьми й знати не знають, що таке зло. Або злочин. Або каяття. Макбет потрапляє в їхнє коло, як потрапляють під дощ. Злива не винна в тому, що ти намокнув. Та й твоєї провини в цьому немає. Людське в Макбеті опирається, протистоїть цій простоті, от і доводиться йому безславно гинути. Відьми проробляють із Макбетом те, що Някрошюс проробляє з публікою. Вони вчать його не розрізняти добро і зло, вони міняють місцями минуле і майбутнє, вони зводять у вигадливому хороводі живих і мертвих, предків і нащадків. Іноді здається, що відьми і взагалі створюють весь спектакль, що доблесний полководець Макбет і його друг Банко, добрий король Дункан та його почет виникли з випарів чаклунського зілля. Відьми покрутилися, покричали закляття, дуже лунко і незрозуміло, – і ціла вистава, ціла доля зіткалася перед нашим поглядом. Вони забезпечили антураж, підсунули герою знаряддя убивства, задурили йому голову пророцтвами, підсунули йому дружину – таку ж відьму, як вони самі. А наприкінці – убили. Тобто сумлінно виконали обов’язки режисера, залишивши публіку зануреною у важкий транс.
“Макбета” згадуєш, як галюцинацію, як сон. Тлумачити його, звичайно, приємно, але цілком марно. У сухому залишку після гри розуму залишається одне: “Някрошюс” – назва модного в театральних колах наркотика. За його відсутності переживаєш важку “ломку”, але приймання його в чотиригодинних дозах забезпечує незрівнянний кайф.
|
|
