Жертва цензури
Одного липневого дня 193* року у редакції маленької місцевої газетки “Ехо тижня” було скоєно великий злочин. Газетка була маленькою, проте зубастою, і нерідко тішила читачів критичними нарисами з життя львівських можновладців, завдяки чому встигла зажити собі чимало могутніх ворогів. І от хтось із них зрештою порахувався з крамольним редактором Квітом, застреливши його у власному кабінеті.
У тіснуватому бюро “Еха тижня” роїлося від поліції. Труп редактора лежав за бюрком серед розкиданих паперів, а довкола нього никав всюдисущий поліційний експерт Людвік Пфіфер.
– Куля пройшла між четвертим і п’ятим ребром зліва і вийшла назовні під лівою лопаткою, – чути було на цілий льокаль його рипучий голос. Перед тим він устиг відпоїти заспокійливими краплями секретаря газети на прізвище Булянд, і тепер єдиний свідок убивства давав свідчення комісарові Бонцю:
– Яй, пане комісаре, що я пережив! Який страшний трафунок! Я, знаєте, старий і хоровитий чоловік, дохтори заборонили мені нервувати. А тут – таке зувидіти на власні вочи! Жи не знати, чим воно скінчиться для мого здоровля! Я завше закликав пана ридахтора до толєрації і вмовляв не кольпортувати ріжні скандали, та хто б мене слухав! І от видите, до чого то призвело? Ну та й що з того, жи вони пишалися незалежною вдачею, коли тепер лежать підстрелені як куріпка? – збуджено варнякав маленький миршавий чоловічок.
– Так-так, я вас розумію, – обірвав Бонцьо той нескінченний потік емоцій. – Хтів би-м довідатися, як то сталося, жи вбивця застрелив редактора популярного часопису і залишив при тому живого свідка?
– Яй, що ви таке кажете? – Булянд підскочив на кріслі і дрібно захрестився. – То ви вважаєте, жи моє життя було у небезпеці?
– Аякже! – авторитетно кивнув Бонцьо. – І воно буде у небезпеці, аж поки вбивця гуляє на волі. Вам, пане Булянде, першочергово залежить, аби ми швидше його впіймали.
– Так-так, я готовий задля цього на все. Свідком того страшного чину я став цілком припадково, бо якраз заміряв занести пану ридахторові свіжі ґранки на підпис. Тільки-но прочинив двері до його кабінету, як зувидів, жи пан Квіт мають гостя. Хтів ціхутко вицофатися звідти, та мене нагло спіткало якесь зле передчуття. Тож я принишк і став слухати їхню розмову. Зрештою, жаден із них мене не зауважив...
– І часто ви підслуховували розмови свого шефа? – поцікавився Бонцьо.
– Та нігди в житті, пане комісаре, най би я тріс! Просто того разу щось у виразі їхніх тварів притримало мене на місці. Пан ридахтор були завше дуже врівноважені, а тут вони стояли за бюрком і ґвалтовним тоном вигукували щось таке: “У носі я мав усі ваші погрози! І не гадайте, жи ви мене настрашили. І не пхайте мені під ніс свої брудні гроші – львівські журналісти є непідкупними. З недільного числа ціле місто дізнається про ваші викрутаси!” Гість тим часом сидів у фотелі проти бюрка. По грізних словах пана Квіта він блискавично вихопив револьвера і вистрілив, по чому схопив з бюрка якісь папери і вибіг через двері, котрі виходять на сходову клітку. А пан ридахтор упали лицем на бюрко, а далі безвладно зсунулися на підлогу, потягнувши за собою стос паперів. Коли я схилився над горопашним, він уже не жив. Я спричинив алярм, та вбивця встиг утікти. Нігди перед тим не видів того прикрого чоловіка, та певен, жи зможу його впізнати.
Комісар Бонцьо, уважно занотувавши свідчення, звівся і почав роздивлявся по кабінеті. Був то невеликий квадратовий покій. У стіні праворуч, коли дивитися з-за бюрка, були двері до секретаріату, в якому урядував пан Булянд. Уздовж лівої стіни тягнулися полиці з квартальними підшивками газети. Цілу стіну за бюрком займало велике французьке вікно з лискучою дзеркальною шибою, нині замкнутою через дощ, який падав від самого ранку. Обсервувавши приміщення, інспектор пильно вивчив і навіть простукав підлогу, а наступно повернувся до Булянда:
– А чи ви часом не змилилися, пане секретарю? Мо’, вам із переляку видалося, жи у Квіта стріляли з фотелю перед бюрком, а направду вбивця скоїв то зовсім з іншого місця?
– Та як ви таке можете припустити? – обурився Булянд. – Хіба я подібний до вар’ята? Так, я був дуже настрашений, проте не втратив памняті та здорового глузду. Завважу вам, жи могли би бути ґречнішим із єдиним свідком убивства. Саме завдяки мені ви розкриєте цей злочин, і йно я здатен упізнати убивцю.
– Даруйте, коли я не виказав до вас належної ґречності, – гмикнув Бонцьо. – Так, саме ви є єдиним свідком, от тільки я не певен, жи саме свідком... Усі докази свідчать, жи у Квінта стріляли не з фотелю, а від дверей вашого покою. Я так і виджу ту картину: ви ціхутко прочинили двері, Квіт обернувся до них, ну і... ви вистрілили. Виходячи з цього, кулю слід шукати десь серед газетних підшивок.
Потому Бонцьо підійшов до полиці і небавом видобув звідтам пухку течку, пробиту пострілом.
Як Бонцьо пересвідчився, що Булянд бреше? Відповіді – наступного четверга.
Відповідь на кримінальну загадку “Грабунок на Купала”, вміщену у “Поступі” від 19 липня:
Коли б Маґльований був відсутній понад чотири години, купальська ватра вже давно би згасла, тим паче, що у цей день від самого ранку мжичило.
Л.А.
|
|
