REVJU
Люди вмирають та народжуються незалежно від пори року чи погоди. На час народження, вірніше зачаття майбутньої дитини, ще можуть мати якийсь вплив її батьки. А що до смерті – то все в руках Божих. Хоча покійному тоді вже все єдно, однак його рідні і близькі завжди мають клопоти з гідним похованням. Особливо коли смерть випаде на спекотну пору чи, що найпроблематичніше, на час затяжних канікул, пов’язаних із державними чи релігійними святами або їх поєднанням.
Навіть готовність витратити чималі гроші не приносить полегшення у зв’язку з печерним рівнем ритуальних послуг та засиллям бюрократії. Вже й поховання на Сихівському кладовищі вимагає чималих додаткових зусиль та видатків, не кажучи про Янівське чи Личаківське. Багато людей воліє поховати своїх близьких у передміських селах чи місцях їх народження. Тим більше, що більшість львів’ян зрілого віку народилися поза межами Королівського столичного міста.
Старші росіяни з жалем згадують 50-ті роки, коли на міських вулицях, подвір’ях, підприємствах, у будинках та установах панувала російська мова. Навіть російських шкіл тоді було у Львові більше, ніж українських та польських докупи. Очевидно, свого часу ЦК ВКП(б) зробив велику дурницю, прийнявши рішення “перетворити місто Львів у великий індустріальний центр України”. Хоча я їх розумію: треба було десь розмістити обладнання вивезених з Німеччини заводів, а незруйнований та очищений від переважної більшості українського, польського та жидівського населення Львів ідеально до цього підходив. Двохсот тисяч мігрантів з Росії та кількох десятків тисяч зі Сходу України вистачило лише на 10-15 років такого бурхливого індустріального розвитку.
Австріяки та поляки були у цій справі мудрішими, залишаючи століттями галицьку столицю лише адміністративним та торгівельним центром і не допускаючи збільшення частки автохтонного українського населення понад 10-15 відсотків, частину з яких повільно переробляли на латинство та польщизну. Якби совіти продовжили цю традицію, то не мали би проблем з “українським П’ємонтом”. Тоді б, може, й донині мали всю Україну у складі СРСР.
Але, зробивши зі Львова великий індустріальний центр, москалі заповнили його місцевими вихідцями з сіл, які поступово з двірників та робітників перетворювалися на студентів, інженерів, науковців та урядників. І ця маса поступово заповнвала інститути, підприємства та установи. Для них треба було будувати спочатку гуртожитки, потім “малосімейки”, а вже потім урбаністичні монстри у Сихові, Рясному, на Збоїщах чи Кульпаркові.
Багатьох із них місто перетворило на свідомих городян. На жаль, не всіх. Бо для багатьох галицька столиця стала “найбільшим селом Пустомитівського району” з городами під панельними багатоповерховими будинками, коровами та козами, що пасуться на газонах, та суцільним базаром на міських вулицях.
З розвалом СРСР вмерла велика індустрія. Звичайно, для цього були об’єктивні причини, пов’язані з технологічним відставанням та затратною соціалістичною господаркою. Однак рідна національно-аграрно-демократична львівська влада та керівники підприємств теж внесли свою частку у деградацію підприємств. Наприклад, багато хто з львів’ян ще зберігає як пам’ять про ті часи по два-три телевізори “Електрон”, куплені у часи гіперінфляції за “старими цінами”, коли вартість їх виробництва була вже у кілька разів вищою. Різницю доплачували до “чорної каси”. А підприємство помалу вмирало.
Тепер помалу вмирає усе місто, яким керують ті самі байдужі до його долі, традицій, проблем вихідці з села, котрі так і не можуть до кінця стати львів’янами. Для них руйнування міського середовища чи поодиноких будинків, культурного тла чи міської топоніміки є повсякденною діяльністю. Багато хто з них того навіть не помічає, свято переконаний, що робить добру справу з “благих намірів”. Наприклад, один із високих міських урядовців, переконаний, що робить “святу справу”, може запропонувати на зібранні керівного органу перейменувати вулицю Фредра і назвати її на честь Ігоря Білозора (Білозіра).
І всі інші вищі начальники сприймають це як належне. Нікому навіть до голови не приходить, що злободенна подія, навіть найтрагічніша, руйнує давню міську традицію.
Мені можуть заперечити, бо Александр Фредро був польським графом. Але ж він був одним із найвідоміших львівських драматургів і дідом митрополита Андрея Шептицького. Не кажу вже про те, що вулиця Фредра давно вросла у львівську ментальність, яку не зруйнувало навіть кілька десятиліть існування вулиці під назвою “Гаврилюка”. А для Ігоря Білозора (Білозіра), напевне, теж знайдеться своя вулиця.
Тим більше, що мусимо дружити з нашим найближчим стратегічним партнером. Він останнім часом стільки для України робить. Навіть відмовився від перспективи збирати кошти за транзит російського газу на Захід, бо ж хоче набагато більше заробити на транзиті до України норвезького газу. Наша ж країна залишається чи не найбільшим імпортером газу в Європі, навіть у світі. Вже краще заборгувати за нього норвежцям, які, все-таки, далеко і не мають до України претензій – територіальних та щодо чорноморського флоту. Також норвезька мова не претендує на статус офіційної у нашій державі.
А поза тим, останнім часом чомусь на Львів чиниться справжня інвазія чорних афіш. Щодо концерту пам’яті Ігоря Білозора (Білозіра) – то ще можна зрозуміти. Але чому чорний колір має пропагувати червоні руки Мальтійської служби допомоги чи прем’єру “Андрей” у театрі ім. М.Заньковецької? Невже наші художники не знають інших кольорів. Чи, може, з чорним працювати найлегше? Бо ж хочеться світлішого, оптимістичнішого...
Леон РЕВІЗІОНІСТА
|
|
