|
Юзьо ОБСЕРВАТОР
Листи до Юзя
Пишу до вас вперше, оскільки завше щось таки треба зачинати вперше. Як корінний львів’янин глибоко ціную ваші “Львівські обсервації” з відтінком пафосу та здорового галицького гумору, єдиним засобом, що вносить сенс у буденне та хаотичне існування. Зрештою, як і ви гостро відчуваю проблеми міста.
Ми всі добре знаємо, як виглядало населення міста Лева напередодні Другої світової…Після війни євреї повиїжджали, поляків вивезли примусово, чи створили умови для виїзду. Решта, а вона складалася зі свідомих українців, була відправлена в табори.
“Звільнене” місто заселили переважно вихідці з села й не завжди українського – аякже, грані між містом і селом мають бути стертими! Тож не мусимо дивуватися, чому у прекрасному європейському Львові переважає рустикальний, сільський тип мислення. І коли хтось має замилування до села, до хутора, чи “коріння нації”, то мусить усвідомити: село є добрим у селі, бо те село, яке окуповує місто, є жахливим.
Останнім часом виїзд людей зі Львова на пошуки роботи набув масового характеру. Один із місцевих філософів з гіркотою в голосі навіть запропонував поставити пам’ятник тим львів’янам, які ще не виїхали з міста.
Воно загалом й не дивно – всі умови для виїзду на видноті. Будинки, пам’ятки архітектури руйнуються за лічені роки, заводи стоять, перетворившись на мертві мовчазні споруди, те, що лишилося нам у спадок, – архітектура комунізму.
Ще кілька років і Львів ризикує отримати статус провінційного міста. Масовий наплив до Львова з периферії просто лякає, люди продають господарку, усе, що їх досі тримало на рідній землі. Провінційність проникла в усі верстви життя, склавши передумову занепаду традиційної львівської культури. Тому зовсім не дивно, що сьогодні з’явилося стільки свіжоспечених знахарів “на численні прохання жителів міста”.
От я і ставлю питання: чи гідні вони, ця верства населення, що складає більшість, називатися львів’янами, осквернюючи собою саме значення цього слова, що колись мало таку вагу, а тепер перетворилося у пустий відгомін.
З усією щирістю Сергій Гальчик.
Ось такий оригінальний погляд на ситуацію. Та чи у всьому з ним можна погодитись? Щодо львівських євреїв, які буцімто виїхали, то це перебільшення. Після німецької окупації виїжджати вже не було кому. У “звільнене” місто в’їхали насамперед не селяни, а росіяни, російські євреї і східні українці. Вся центральна частина міста була заселена саме ними. Власне тому майже в кожному центровому будинку існує притон для пияків чи наркоманів. І розмовляють вони зовсім не місцевою говіркою.
Пане Юзю!
Ну, дуже тішимося, що маємо в своєму місті всевидючого обсерватора. А найбільшою втіхою є то, жи Ви заставляєте ставати пильними обсерваторами багатьох людей.
Але зараз хтів би-м звернути увагу не тільки Вас, пане Юзю, але й поважних чиновників, на невеличку плямочку спацеруючої частини Академічної у Львові. Якраз при сполученні книгарні товариства Т.Г. Шевченка і знаного кіна “Київ “ притулилась така собі ятка з продажу книжок, листівок, плакатиків, газет... Але чому при самій книгарні? Чому своїм виглядом і обладунком нищить милий для очей львів’ян і гостей нашої столиці краєвид?
Може перепровадити ту розкладку біля грандової Софії, де колись були знані львівські купелі? 0,там не позволять! Може трошки далі, коло елітарних кав’ярень і барів? Але й там не позволять!
Ми ревно боремося за те, щоб наше місто було най-най... На Академічній зробили реконструкцію, викорчували старі дерева, висадили нові. Як на мене, то навіть і виглядає ніби і не зле. Але чому для окраси головної магістралі спацерів львів’ян і наших гостей не випровадити і зовсім не потрібні розкладки, ятки, лоточки, розноски? Усе – товар. І сміття – товар. Книги – то святе. І пропонувати їх людям належить у книгарнях. Хоч, на жаль, тепер їхні полиці заполонили парфуми, косметика, памперси, штучки “з крильцями “ та інша галантерея. Хіба що ще хліб не продають. Хоч, як кажуть, книга – то другий хліб чоловіка.
То ж пане Юзю! Може зобачите когось з мерії, чи з податкової інспекції чи з міського відділу благоустрою, то запросіть до тої книгорозкладки, зробіть собі великопанорамну знимку в кольорах, та й пошліть до якогось великого часопису. Хай там то все видрукують. Най всі знають, як у Львові люблять паскудити навколишнє середовище.
Щирі вітання від
пана Геника з Підголоско.
А нашого постійного читача Мирона Мастикаша дуже зворушили мої кпини про новітніх гімнетворців. “Не дивує мене та одіозна постать вродженого холуя і політично-літературного флюгера, – пише пан Мирко. – Дивують ті імпресаріо, що влаштовують пишні імпрези супермерзотникові, який упродовж чотирьох десятиліть обливав брудом кращих синів українського народу. Мабуть у них також рило в пір’ї, а дупа в дьогті”. Ну, далі пан Мирко, використовуючи все багатство галицької говірки, дає від душі прочухана “комуністичному канаркові”.
А ще він надіслав вирізку з американського часопису “Всесміх”, де опубліковано сатири В. Іванціва на збірку поезій Д. Павличка “Рубаї”. “Складається враження, – говориться в редакційній передмові до циклу сатир, – що Іванців мстить за щось Павличкові, за щось таке, що ранило його душу раз і назавжди і чому він не може знайти прощення. З його жорстоких рядків не важко здогадатися за що: за зраду! Іванців вважає, що Павличко зрадив найсвятіше: свій народ, зрадив пам’ять борців за свободу України, наніс тяжкої кривди тим патріотам, що 50 років тому змушені були втекти від большевицької кари в чужину”.
Перед початком кожної сатири Іванців подає цитату з чергового вірша Павличка. Звертаючись до відомого нині поета Богдана Кравціва, якого вивчають у школі, наш депутат вигукує:
“Вам шлемо привіт, поете,
і мотузку українську,
а гілляку – там знайдете…”
Відповідь Іванціва звучит так:
Ти похвалявся поквитатись з нами,
Американськими взивав нас наймитами,
Казав, що ходим в голоді,
Паплюжив, проклинав нас всіх,
І перед світом піднімав на глум і сміх.
Ти рік: “Ми не брати!”
І буцім я продав і зрадив
Україну...
Але запроданцем був,
комуністе, ти!
Й такі, як ти, штовхнули в
голокост, війну, теперішню руїну.
І ваша кров – іржава їдь.
Нехай вона тебе труїть,
Та по лікарства і по долари
До нас не їдь!
Ми теж тобі пришлем від нас мотузку,
Та не погань ані гілляку, ні
галузку,
Най жінка вішає твою на ній білизну.
Молись, то, може, сонце
випалить трутизну...
Пан Іванців –
за Кравціва й інших.
В іншому вірші Павличко погрожує емігрантам: “Вас кров’ю вашою напоять!” На що Іванців:
Ти нині наші джуси
З загранпакетів п’єш,
Омарів і люксуси жреш,
І навіть до “запроданих”
загранпоетів
Віншівки телеграфні шлеш...
Ще нашої жадаєш крові,
Чи знов освідчуєшся у
“любові”?
Чи маєш сили того дня
діждати –
Дня розплати?
А ось пан Василь ПАВЛІВ надіслав свої міркування про Рунвіру
...Наприкінці минулого року один успішний підприємець одержав поштою чималеньких розмірів пакет. Зворотня адреса гласила, що його відправлено з стольного града Києва – вулиця Хмельницького, 88, помешкання 102. Авторитетність присланого засвідчує кругла печатка рожевого кольору. Солідного листа у вигляді брошури “РУНВІРА” підписав якийсь добродій Станіслав Олександрович Родюк, голова “Українського культурно-благодійного фонду “Рунвіра” і за сумісництвом є головним редактором всеукраїнського часопису “Оріяна-Україна”.
З чим асоціюється термін “віра”?
Вірити можна у незрадливу любов, у надійного друга, щасливе майбутнє і непомильність комуністичних ідеалів, але у переважної більшості людей слово “віра” гармонійно поєднується з словом “Бог”. Та у розшифровці мети діяльності фонду “Рунвіра” говориться, що “...фонд є громадською (не релігійною) організацією, зареєстрованою Мінюстом 26 грудня 1996 р., свідоцтво № 0210”.
Я ретельно прочитав брошуру обсягом понад 30 сторінок, але слова “Бог” ніде не знайшов. У що ж тоді вірить “Рунвіра”? Осягнути це непросто, але коли прочитаєте і повірите написаному, можете вважати себе “визначним, активним та розумним українцем”, а сплачуючи якихось 150 доларів (чи по курсу – 1 долар = 6 гривень) в місяць – бути зачисленим в когорту постійних членів почесної ради вищеозначених осіб.
Що ж повинен знати “визначний, активний і розумний українець”? Один з пунктів програми діяльності фонду гласить: “Філософією “Рунвіри” є те, що світ не мав початку і не матиме кінця – світ був, світ є і світ вічно буде, бо дух стає матерією, бо матерія стає духом, бо ніщо є щось, бо щось є ніщо”. Якщо друга половина про взаємозаміни духу і матерії і твердження “ніщо є щось” (?!) претендують на український феномен, то з першою половиною філософії “Рунвіри” добре знайомий кожен, хто вчився у вузі будь-якого профілю до 1991 року включно: про вічність матерії твердить інша філософія, знана як “марксистсько-ленінська”.
Подальші розлогі екскурси у вигляді наукоподібних статтей, написаних панами О. Шокалом, В. Крисаченком і П. Корнієнком перекидають читача у далеке минуле Північного Причорномор’я. З цих писань випливає, що саме тут – “колиска білої людини”, “орійської раси”, а ця земля мала назву “Оріана”.
Коли?
Дуже давно, – майже 40 тисяч років тому, в епоху “ведійсько-мізинської культури”, – твердить брошура. Ба більше, виявляється, що “праорійці” мали стоянку ще 1 млн. років тому поблизу Хуста на Закарпатті... І саме з “Оріани”, названої пізніше Україною, розійшлися “орії” по Європі, Азії, Америці та Австралії, несучи світло знань “темним аборигенам”. “Орії” – це ніщо інше, як “орачі”, тобто “рільники”, хлібороби. Дещо пізніше “орії” трансформувались в “аріїв”, а вже “арії” завоювали ряд країн, наприклад, Індію, але скрізь і всюди несли світло знань і високу культуру землеробства.
“Арії” тут, на території України, вперше спекли хліб, приручили тура і коня, створили шляхетну, “ористократичну” мову. Що ж сприяло такому феномену?
На думку укладачів брошури, – космос, енергія благодатної землі і Сонце – уособлення Всеєдиного Світла. Через усі сторінки написаного червоною ниткою проходить такий собі уособлений образ світла, як божественної особи, символу одного добра, правди, істини... Тексти переповнені специфічними “світловими” термінами: “Дух Світла”, “світлосповідування”, “астральний символ”, “сонячна благодать”. Ненав’язливо, дуже плавно читача підводять до думки, що саме через поклоніння Світлу і досягли “орії” вершини досконалості. Та ось “руською військово-монархічною владою було викорінено духовну верству через насильницьке запровадження церковно-християнської ідеології” і з тих пір понад 1000 років триває геноцид України.
Що ж має врятувати наш народ від цілковитої заглади? Річ ясна – фонд “Рунвіра” та журнал “Оріана-Україна”, який згуртує “визначних, активних та розумних українців” для... Далі йде перелік з п’яти пунктів, першим з яких є “відродження та розвиток духовного життя українського народу” і пропозиція підписатися під цим закликом. У брошурі наведено 72 підписи осіб, які виказали готовність взяти активну участь у складі “почесної ради”. Під номером 1 числиться член президії ЦК КПУ, народний депутат, поет Борис Олійник, другим іде академік Ігор Юхновський, третім – голова “Просвіти” Павло Мовчан, четвертим – голова Верховної Ради Іван Плющ... Не буду перелічувати всіх 72-х, назву знаних всіма Анатолія Мокренка, Дмитра Гнатюка, президента УААН Михайла Зубця, Віталія Масола, Євгена Марчука, Юлію Тимошенко, Леоніда Каденюка, Василя Скуратівського, Левка Лук’яненка, Сергія Плачинду, тріо Мареничів... Підписи скріплені печатками установ, де працюють підписанти, отож треба гадати – це не містифікація.
Оскільки серед підписаних – голова Верховної Ради і віце-прем’єр, можна говорити ледь не про державну програму, базовану на “Рунвірі”. Пора сказати декілька слів і про суть одної. Бо хоча фонд з однойменною назвою є “не релігійною” організацією, але шила в мішку не втаїш – рунвіра, – це таки віра в дещо надприродне.
“Рідна українська національна віра” зародилася в Одесі на початку 50-х років як ефективний засіб боротьби з християнством. Придумали її в місцевому управлінні КДБ і випустили в маси під виглядом “дуже підпільної” доктрини (зрозуміло, що з “благословення” Москви). Щоправда, назви “рунвіра” не вживали, але сформулювали справу так, ніби східні слов’яни мали свою віру, яку “брутально розтоптала княжа влада Києва у Х столітті, але яку “народ” підпільно леліяв усі часи після”. Подавати громадянам цивілізованого ХХ століття увесь пантеон язичницьких богів кагебисти не наважились – можливо і не всіх знали, наприклад, Мокоші чи Ярила, тому проголосили “монотеїстичний культ Дажбога”. Мовляв, за тисячоліття, що минуло, язичницька релігія “еволюціонувала” і з політеїстичної стала монотеїстичною. Зображення “бога” не приводилось. “Віра” поблукала по Одесі і зникла, здавалось, назавжди.
Але згодом її реанімував якийсь пан Лев Силенко – емігрант з України, що осів на американському материку. Важко сказати, чи використав він одеський експеримент КДБ, чи все придумав сам, але впродовж 60-х років написав він грубелезну книгу “а ля Біблія” і назвав її “Мага віра” і вже як “пророк Дажбога” оголосив про ренесанс “істинно української віри – рунвіри”, склавши при цьому всі необхідні ритуали і придумавши чудернацькі терміни для квазіцерковних ритуалів – рунтато, свягос, ржіс, свяорп...
Коли з епохою “гласності” в Україну прийшли перші повідомлення про “винахід” Лева Силенка, багато хто вважав “рунвіру” за жарт чи курйоз. Але ось відбулися установчі збори послідовників “пророка Дажбога” і обрали головою львів’янина Володимира Пилата. Так-так, недавнього кандидата в депутати в окрузі № 115, автора “бойового гопака”. Що ж, його вихованці цілком придатні для виконання функції ржіса – рішителя життя і смерті, потрібен лиш умовний сигнал. “Мага віру” за 40 чи 60 гривень можна елементарно купити на “стометрівці” – біля пам’ятника Кобзарю, а заклики прийти на збори рунвістів Львова періодично вкидають до поштових скриньок, клеють на стовпи і двері – Сатана не дрімає. Варто нагадати, що первинна його назва у Біблії - Носій Світла, Люцифер... То “рунвіра”, чи може “рунсат”? Задумайтесь, панове українські державотворці!
Тисячу разів мав рацію російський філософ Микола Бердяєв, коли писав: “Людина – істота релігійна. Коли вона відкидає віру в істинного Бога, вона творить собі надуманих богів і поклоняється їм”. Фонд “Рунвіра” та журнал “Оріана-Україна”, окрім усього іншого, планує: поширювати знання про Оріану-Україну – батьківщину праорійців та орійців, як місце зародження найдавнішої культури людства; утверджувати національну самосвідомість, самоповагу та згуртованість українського народу (очевидно на базі рунвіри); спонукати усі гілки державної влади до розумної господарської політики, розумних та рішучих дій на користь вітчизняних підприємств; формувати українську національну державну ідеологію (нею, очевидно, має стати знову ж таки рунвіра...).
Ні “Мага віра”, ні інші писання не повідомляють, чи приймали участь “орійці” у найпершому грандіозному вселюдському проекті, відомому як “будівництво вавилонської вежі”. Але оскільки згадане будівництво відбувалось у Месопотамії – зоні “орійських зацікавлень”, то відповідь має бути однозначна – приймали! Що з того вийшло – добре відомо всім. Бо велось те будівництво без Божого благословення і проти його волі. Якщо і Україну будуватимемо на засадах безбожництва (а до того йде), то хай пан Родюк і Кo поступає згідно з відомою українською приказкою – “не тратьте, куме, сили...”
|
|
