Бруно Шульц - вічний неспокій недовершеності
Володимир МАКОВЕЦЬКИЙ
Звідкись віяна ярість
щораз проростає де хоче
Чим міцнів ти – спогадуй
що віє нізвідки – забув
“Залізним капіталом” його фантазій, не вичерпаним до кінця життя, був образ карети з палаючими ліхтарями, що виїжджає з нічного лісу. У листі до Ст.І.Віткевича Б.Шульц пише, що ще один образ, довкола котрого кристалізується для нього сенс світу є “ також образ дитяти, несеного через простір глибокої ночі батьком, що розмовляє із темрявою”. І трохи далі: “Є сутності ні би для нас призначені, уготовані, що очікують нас з самого початку життя. Так сприймав я баладу Ґете у восьмирічному віці з усією її метафізикою. Через напівзрозумілу німецьку я підхопив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені її читала мати.” “Такі образи становлять програму, усталюють залізний капітал духу, що дається нам дуже рано, у формі передчуттів і напівусвідомленого досвіду. Я гадаю, що решта життя проходить для того, щоб зінтерпретувати ці зазнайомлення, переламати їх зміст, що ми його здобуваємо, пронести їх через інтелектуальну відкритість, на яку ми спроможні. Ці ранні образи визначають митцям кордони їхньої творчості.”
Народившись з таким досвідом, успадкував потенціал предка, недовершеність якого і неможливість збутися не дозволяє заспокоїтись нащадку. “Чим менше ти встиг, чим більше у тебе залишилося невтолених пристрастей і бажань, тим більше є підстав гадати, що твоя сутність не зникає безслідно і так чи інакше проявить себе у всесвіті. Йосиф ще пам’ятав, як виборов благословення на можливість збутися його предок, Яків.” (Яків і Йосиф – персонажі творів Шульца ).
“І зостався Яків сам. І боровся Хтось з ним до світання і побачив, що не долає його, і пошкодив суглоб стегна Якового, коли Він боровся з ним. І сказав йому: відпусти Мене, бо вже світає. А Яків сказав: не відпущу Тебе, допоки не благословиш мене”. ( Бт.,32: 25 - 27). Так було прочитано минуле, а той потенціал, що його було залишено, мав продовження, адже потенціал без продовження – це монумент тому недовершеному минулому. Якщо світ ще не збувся, то як бути тому, “неготовому, недовершеному, раптово захопленого у випадковий час і десь у просторі?” Відповіді нема, і безодня мовчить. Недовершеність не дасть склепінню замкнутися.
“Якось я прохопився спросоння з раптовим глибоким розпачем від того, що життя пролітає, а я нічого не затримую з нього. Коли б такий розпач тривав довго, можна було б ошаліти. А може колись цей розпач прийде та осяде назавше, коли вже буде пізно жити... Це є найбільше нещастя – не прожити життя”.
(з листа до Романни Гальперн).
Як результат не прожитого до кінця життя в певних середовищах з’являється псевдофауна і флора. “ Середовищами цими є старі помешкання, пересичені еманаціями багатьох життів і подій – використана атмосфера, багата у специфічні компоненти людських мрій – румовища, багаті гумусом спогадів, туги, марної нудьги.” На такому ґрунті така псевдовеґетація проростала швидко і поверхово, паразитувала рясно і ефемерно, випихала короткочасні покоління, які розквітали раптово і яскраво, щоб одразу згаснути і зів’янути “. ( “ Трактат про манекени, завершення” ). Чи “є речі, які цілком, до останку не можуть відбутися. Вони завеликі, щоб уміститись у збуванні та надто чудові. Вони тільки пробують відбутися, випробовують основу дійсності, чи понесе їх? Та одразу повертають, боячись втратити свою інтеґральність у хисткості реалізації.” ( “ Книга “ ).
Так само на вулиці Крокодилів “ніщо не довершується “. Ця дільниця “є ніщо інше, як ферментація прагнень передчасно вибуяла і тому безсила і пуста. В атмосфері надмірної легкості проростає тут кожна найменша забаганка, мимолітне напруження пухне і росте порожньою і видутою нарослю, вистрілює сіра і легка веґетація пухнатої хопти, безбарвних волохатих маків, зіткана з невагомої пелени маячні та гашишу.”; “Ніде, як тут, не почуваємося ми так загрожені можливостями, вражені близькістю сповнення, поблідлі і безвладні найсолодшим острахом здійснення. Але на тому й закінчується”. “ Перетнувши певний поріг напруження, приплив затримується і відступає, настрій гасне і перецвітає, можливості в’януть і розпадаються в ніщо, знавіснілі сірі маки ярості розсипаються у попіл.” ( “Вулиця крокодилів”).
Звідкись віяна ярість щораз проростає де хоче. Життя з його пристрастями, з оманливими, але справжніми радощами протиставляється смиренню упокорених з вулиці Крокодилів – Стрийської. “Наші надії були непорозумінням, двозначний вигляд приміщення і служби – видимістю, конфекція була справжньою конфекцією, а крамар не мав жодних прихованих намірів. Жіночий світ вулиці Крокодилячої відзначається цілком мірним зіпсуттям, заглушеним грубими нашаруваннями моральних пересудів і банальної пересічності. У цьому місті дешевого людського матеріалу нема також одержимості інстинкту, нема незвичайних і темних пристрастей”. (“Вулиця Крокодилів”).
Треба піти назад, до того місця, де людство повернуло не на той шлях, бо тут усе вже збулося, тут слабшають зусилля “логоса”, цього посередника з людством у потребі збутися. Людство зайшло не туди і очікує пришестя Месії, котрий вже надходить і перебуває недалеко від Дрогобича. У Шульца він вже майже прийшов, тільки ніщо не виказує його пришестя. “Цей вид мистецтва, що лежить мені на серці, є власне реґресією, є зворотним дитинством. Якщо можна було б повернути назад розвиток, осягнути якось обхідним шляхом вдруге дитинство, ще раз володіти його повнотою і безміром – це було б сповненням “геніальної епохи”, “месіанського часу”, які нам передрікаються і присягаються усіма мітологіями. Тоді це була б справжня зрілість. (З листа до Анджея Плєсьнєвича ).
Ще точніше ці думки виражені в есе “ Мітизація дійсності”. “Cутністю дійсності є сенс. Що не має сенсу, не є для нас дійсним. Кожен фрагмент дійсності живе завдяки тому, що бере участь у якомусь універсальному сенсі. Старі космогонії виражали це сентенцією, що на початку було Cлово. Неназване не існує для нас. Назвати щось означає включити це в якийсь універсальний сенс. Ізольоване, мозаїчне слово є витвором пізнім, є вже результатом техніки. Первинне слово було коливанням, що кружляло довкола сенсу світла, було великою універсальною цілісністю. Слово в поточному нинішньому значенні є вже тільки фраґментом, рудиментом якоїсь давньої, всеохопної, інтеґральної мітології. Тому в ньому є прагнення до відростання, до реґенерації, до доповнення себе в певний сенс. Життя слова полягає у тому, що воно напинається, пружиться до тисяч поєднань, як пошматоване тіло вужа з леґенди, шматки якого шукають себе навзаєм у темряві. Цей тисячократний та інтеґральний організм слова був розірваний на окремі вирази, на звуки, на поточну мову і в цій новій формі, застосований до практичних потреб, перейшов до нас як організм спілкування. Життя слова, його розвиток, був спроваджений на нові шляхи, на шляхи життєвої практики, підпорядкований новим правилам. Але поки якимось чином практичні накази звільняють свої рамки, коли слово, визволене з цього примусу, полишене собі і повернене до власних прав, тоді в ньому відбувається реґресія, зворотня течія, слово прагне тоді давніх зв’язків, наповнення себе сенсом – і це бажання пристанища слова, тугу його повернення, тугу за словесною правітчизною, ми називаємо поезією.
Поезія – це короткотривалі сутички сенсу між словами, раптова реґенерація первинних мітів. Ми забуваємо про це, послуговуючись розмовним словом, що це є фраґменти давніх і вічних історій, що ми будуємо, як варвари, наші будівлі з уламків скульптур та посагів богів. Найтвердіші наші поняття і визначення є далекими похідними мітів та давніх історій. Серед наших ідей немає ані крихти, що не походила б з мітології – не була б перетвореною, покаліченою, переродженою мітологією...
Поезія знову впізнає той страчений сенс, повертає словам їх місце, поєднує їх відповідно до давніх значень. В поета слово спам’ятовується ніби у своєму звичному сенсі, розквітає і розвивається спонтанно щодо власних прав, віднаходить свою цілісність. Тому уся поезія є мітологізуванням, вона прагне до відтворення мітів про світ. Процес мітизування світу не є закінчений. Він був тільки загальмований через розвиток науки, відкинутий на узбіччя, де живе, не розуміючи свого істотного сенсу. Але і наука є нічим іншим , як творенням міту про світ, бо міт лежить вже в самих елементах і поза міт ми не можемо зовсім вийти... “ ( “Мітизація дійсності”).
Ці ж думки ми віднаходимо і у фраґменті листа до Юліана Тувіма: “... Кожен стан душі, досить далеко загнаний углиб, веде через протоки і канали слова – в мітологію. Не в застиглу мітологію народів та подій, але в таку, котра під поверхневим нашаруванням шумить у нашій крові, плутається в глибинах філоґенези, розгалужується в метафоричну ніч.” В одному з інших листів Шульц пише: “Нема вже ніде тих книг, які ми читали в дитинстві, розвіялись – залишились голі скелети. Хто має у собі ще пам’ять і суть дитинства – має їх написати знову, як були тоді”. Так був віднайдений Автентик. “ Я називаю її просто Книгою”, “мушу довіритись тобі – я знайшов Автентик“. (“Книга”). Так були створені новели його збірок “Цинамонові крамниці” та “Санаторій Під Клепсидрою”, і був ще задум написати наступний твір – про пришестя Месії, але не збулося. Та усі його твори про те, що ані поразка, ані перемога не є остаточними, навіть смерть є проблематична і непевна. “Адже краса є хворобою, – учив мій батько, – є певного роду трепетом таємничої інфекції, темною заповіддю розпаду, що встає з глибини досконалості та вітається досконалістю зітханням найглибшого щастя”. (“Друга осінь”). За цією заповіддю було створене блискуче есе під назвою “Еґґа ван Гаардт”, присвячене художниці, яка ілюструвала його оповідання “Комета”.
На межі цієї досконалості “ти поєднуєш у єдиний собі спосіб сублімат форми з субліматом вираження – та тільки орнамент є плащем творінь твоїх, яким ти їх ніжно одягаєш, щоб не занадто кричали болем і мукою. Бо невеселе є твоє мистецтво. Ти довершила Норвідову тоскноту краси.” (“Еґґа ван Гаардт” ). І далі, ніби про себе: “ Навіщо ви мучите Еґґу, навіщо втягуєте її в заплутані людські справи, в товариські імпрези і події? Чи не бачите, що їй тісно в цих умовах? Коли вона сама, кров її гуляє, розгалужується в ній фантастично і маячить в невиразно великий маяк, що дрижить, що вібрує усіма закінченнями. Ледь відокремиться від її тіла, окреслить коло, – і вона вже спалена, вже розпадається як тліючий шматок паперу, що мертвіє у чорну арабеску. Чи розумієте ви мову пломеню, запальну, старанну, сповнену вмовлянь? Мовить вона своєю сутністю, формується усім своїм тілом в те, що хоче сказати, втрачає форму за формою, сильвет за сильветом, у пристрасному красномовстві, в маніакальному повставанні.” (“Еґґа ван Гаардт”) На межі цієї досконалості “я сказав собі, що я не є ні художником, ні письменником, я не є навіть добрим вчителем. Здається мені, що я одурив світ якоюсь блискучістю, що нічого в мені немає...” ( З листа до Романни Гальперн). Тут, на межі цієї досконалості палає Автентик усіма сторінками, Еґґа ван Гаардт виявляється “посполитою аферисткою, шантажисткою і шахрайкою “, Месія перебуває вже десь на околицях Дрогобича, а есесівець стріляє у поета і мстить таким способом іншому есесівцю. Уночі тіло його було таємно підібране товаришем і поховане на жидівському цвинтарі. Тут зараз маємо типову житлову забудову. “Тут зоря розгортає свою печальну безконечність одразу за останньою огорожею. Тут за близьким краєм горизонту опадає овид кольорово на Балкани. Може тут відкриються очі Твої – лінією зникомого ритму між сузір’ям, що його і вдень видно, може увійде у них барвистість світу. Може переконаєшся і погодишся поселитися трохи на поверхні, дихати кольоровим небом, виплисти з підземних річищ крові“. ( “Еґґа ван Гаардт” ).
|
|
