Росіяни у Львові
Валерій СЕРДЮЧЕНКО
Якось в електричці мені довелося стати мимовільним слухачем розмови двох підхмелених сусідів. Вони обговорювали когось третього. Вони збуджено сперечалися, тлумачили про нього так та інакше, і зрештою, вирішивши охарактеризувати цього третього одною фразою, один із них завершив: “Одним словом, москаль”.
Я здивувався. З їхньої розмови невідомий мені москаль виглядав скоріше симпатичною людиною. Але в розумінні моїх попутників усе в нього було якось не так, “не як у людей”. Йому одне, а він інше, всі за стіл – він за поріг, інші в церкву, а він на роботу, пиво називає “півом” і взагалі звички якісь безглузді – одним словом, москаль.
Але послухайте, що іноді говориться серед росіян. Приблизно те ж саме. “Ех, якби він ще і хохлом не був!” – тобто усім ти гарний, але є в тобі щось таке, те саме, що я пояснити не можу, але краще б у тебе цього не було.
Це “те саме” сидить у кожній людині. Воно називається національним характером.
Свій національний характер вважається кращим у світі. І звичаї у нас найшляхетніші, і мова найспівучіша, і жінки найжіночніші, й історія один суцільний героїзм, і що там, львівський “Експрес” нещодавно довів, що самий Ісус Христос, виявляється, народився в Галичині, а тому, і Діва Марія була гуцулкою.
Ви думаєте, у північних сусідів інакше? Ось що я вичитав нещодавно в часописі “Молодая гвардія”: “Російський народ походить від Єгиптян, а, точніше кажучи, від того єгипетського військового загону фараона Сезостріса-Рамесу, що був ним залишений у 13-му сторіччі до Р.Х. на Кавказі для охорони гірських переходів і там був забутий /.../ Росіяни існували вже тоді, “коли ні германців, ні кельтів, ні навіть Паміру ще не було”(“Молодая гвардия”, 1994, с. 211-212)
Простій людині нізащо не прийде подібне в голову. Проста людина проста. Вона у поті чола добуває хліб свій, піклується про матеріальний статок для себе і своїх ближніх і не особливо схильна споглядати небеса в пошуках божественних сутностей власного життя.
Але іноді вона читає газети, часописи і дивиться телевізор. І відтіля вчені люди, не йому рівня, тлумачать про його національну самобутність, вітчизняні святині, єгипетські корені, створюючи в його голові непередбачену смуту. Проста людина слабка. Їй приємно відчути себе більшою, ніж вона є насправді.
Щойно вона відчувала себе господарем бані і городу, як раптом його оголошують спадкоємцем великої цивілізації, нащадком яких-небудь кшатріїв, що колись вражали світ шляхетністю і мужністю, але підпали потім під владу сусіднього гнилозубого варвара і з тих часів приречені на жалюгідне існування.
Кожен сьогодні став геополітиком, етнологом і навіть етнопсихологом і тлумачить на дванадцяти мовах, що батьківщина слонів – Україна (Росія, Молдавія, Грузія, Чукотка, Марі-Ел), а батьківщина першого розбійника і злодія – це поруч, у національного сусіда, що й у нас, мовляв, два на два чотири, і виходить воно якось шляхетніше і, взагалі, рано чи пізно, а Константинополь повинен бути нашим.
Як росіянину, що живе у Львові, вислуховувати ці анафеми на адресу своєї історичної батьківщини? Слава Богу, до гасла “Москаль – валіза – вокзал – Росія!” у моїх сумирних співвітчизників не дійшло, але на сторінках газети “За Вільну Україну” Росії і росіянам діставалося з номера в номер, а від знаменитого Юзя з “Поступу” продовжує діставатися донині.
З одного боку, їх шкода, і особливо шкода радянських росіян, які переселилися в Галичину в повоєнні роки. Вони їхали сюди за розподілом, до місця військової служби, за оргнабором і ніяк не могли припустити, що історія піднесе їм таку колосальну фіґу. Адже в Радянському Союзі народи і національності взагалі були скасовані, а якщо й існувала п’ята графа в паспорті, то її відчували на собі тільки євреї. Тоді і галичанам вигідніше було вважати себе не українськими, а радянськими(sic!). Але вони все-таки жили на своїй землі. А ось мігранти з півночі вважали, що приїхали до себе додому. Вони були впевнені, що “моя адреса не будинок і не вулиця, моя адреса – Радянський Союз”, і дозволяли собі на цій підставі зверхньо споглядати на етнічних аборигенів. Грім гримнув зненацька. Тисячі радянських “римлян” виявилися відразу інородцями, емігрантами, “нацменшиною”. Зневага до звичаїв корінного народу, незнання його мови, його культури принесли гіркі плоди. Разюче, однак, наскільки безпомічними, якщо не сказати боягузливими, виявилися горді сини Росії, коли незабаром метрополія залишила їх на власну долю. Ніякої зустрічної захисної реакції, ані спроби солідаризуватися перед “ліцом общей трудності”, але лише стогони, “зубовний скрежет” і кухонні плітки про “цих рогулей”.
Я цих людей не розумію. Вони самі отруюють собі життя. І добре б, якби російська колонія у Львові прославилася якимись надзвичайними талантами, створила власну культурну традицію, стала відомою усьому світу своїми вченими, художниками, артистами. Але немає: “російський Львів” у радянські часи нічим особливим не відрізнявся, а якщо і з’являлися тут особистості такого масштабу, як кінорежисер Лариса Шепітько, театральний режисер Роман Віктюк, письменник Ігор Клех, політик Григорій Явлінський, то вони намагались якнайшвидше переїхати в російські столиці і більше в нашому місті не з’являлися.
Російські львів’яни як не мали, так і не мають донині власного видавництва, часопису, газети. Те, що видавалося у Львові російською мовою, фінансувалося винятково з партійної кишені, російська діаспора не брала участі в цьому ні єдиною копійкою. Коли держпідтримка закінчилася, закінчилася і російськомовна преса. Газета “Совєсть”, що з’явилася колись у кіосках “Союзпечаті”, наказала довго жити, інші спроби налагодити власну пресу не зустріли ніякого відгуку в середовищі основної маси росіян – і це на фоні воістину загальнонародної підтримки газети “За Вільну Україну”! А російське населення Львова складає більш 100 тисяч...
Ну добре, “бить русскім” у Західній Україні нині дійсно важко. Але в чому це найчастіше виявляється? На жаль, полягає це найчастіше у небажанні розмовляти українською мовою. “Я рускій і буду говоріть только на руском” – а чому, власне? Древні говорили, що людина стільки разів є людиною, скільки мов вона знає. Як хочете, але ці уперті нагадують того галичанина (sic!) з новели В. Короленка “Без мови”, що, потрапивши до Америки, чужої мови не вивчив, свою власну забув і так промовчав усе життя, яке залишилося. У свій час таким лінгвістичним патріотам добряче перепадало від Маяковського:
Говорю тебе: товарищ москаль.
На Украину зубы не скаль.
Разучите Эту мову
На знаменах –лексиконах алых, –
эта мова величава и проста:
“Чуешь сурмы заграли, час расплаты настав...”
Маяковського сьогодні цитувати “не положено”, та й пісню він вибрав якусь пролетарську, але “товариш москаль” угаданий ним абсолютно точно.
Але повернемося до Львова. Заснувши якось у благополучному радянському місті, а прокинувшись у бурхливому українському П’ємонті, львівські росіяни довго не могли второпати, як їм на це реагувати. Галичина раптом потужно заявила свою національну волю. Львів задзвенів українськими мелодіями, заіскрився жовто-блакитними прапорами, хоругвами, транспарантами, вулицями рухались колони міцних молодиків, які співали cічові пісні, на очах поверталась до життя україно-галицька інтелігенція, історія, культура – з’ясувалося, що російський обиватель не мав про все це зеленого уявлення! У вечірніх університетах марксизму-ленінізму йому тлумачили щось “о бендеровщінє і бендеровцах”, але лише як про нелюдів роду людського. А ось раптом ім’ям цих “нелюдів” стали називати вулиці, прикрашати їх портретами шкільні будинки, на екранах телевізорів з’явилися живі ветерани УПА – відкіля взялося це УПА, на політінформаціях про нього взагалі нічого не розповідали!?
Корінні галичани засвоювали свою національну історію охоче, росіяни – із тужливим нерозумінням. Воно і зрозуміло: для абсолютної більшості їхня історична пам’ять не сягала далі 1945 року. Але СРСР наказав довго жити, єльцинівська Росія, висловлюючись молодіжним сленгом, їх попросту “кинула”, із газетних сторінок їм почали погрожувати кулаком шалені публіцисти з “ Шляху народу”, “Нескореної нації”, “За Вільну Україну” – у таких обставинах в їхньому середовищі просто не могло не виникнути власних Чорноволів і Базівих.
Вони і виникли, але на тлі харизматичних керманичів українського П’ємонту виявилися оперетковими дилетантами.
З деякого часу на культурно-політичній сцені нашого міста замаячіла фігура Олексія Сокурова. Це був такий типовий львівський “шестидесятник”: трохи геолог, трохи літератор, помірний дисидент, дотепник, підкорювач дамських серць і душа інтелігентських гостин, а в цілому чарівна людина, що вміла знаходити спільну мову і з космополітичними демократами, і з вічно насупленими патріотами, але, головне, не обділений організаційними здібностями. Олексій Сокуров зумів вийти на відповідні інстанції в Москві і роздобути в них гроші на влаштування у Львові Російського культурного центру.
Міська влада дала своє “добро”, і в одній з громадських будівель на вул. Короленка закипіли ремонтні роботи.
І, як воно завжди буває, навколо цього ласого особняка відразу ж розгорілися честолюбні пристрасті. Учорашні однодумці Сокурова почали збирати на свого патрона фінансовий компромат, влаштовувати кухонні з’ясовування стосунків і вибирати нового “Главного русского”. Посипавши голову попелом і влаштувавши на прощання декілька чудових “Російських балів”, Сокуров назавжди покинув Львів і нині його помічено в околицях Російської Держдуми. Спогади про колишніх соратників викликають у нього стійку алергію. “Валерій Леонідович, це абсолютно неможливі люди”, – сказав мені під час однієї особистої московської розмови. Спересердя було сказано і ще щось, але не будемо вдаватися у подробиці.
Відпровадивши до Москви свого першого координатора, російські патріоти обрали у нові керівники відставного генерала. Але навіть він не зумів навести порядку в рядах своїх некерованих підопічних і у свій час відбув у київському напрямку. Залишившись без єдиного керівництва, “руспатріоти” вдарилися в остаточний сепаратизм і розбилися на дванадцять (!) товариств і асоціацій аж до якогось Козачого земляцтва з власним отаманом на чолі. Якщо їх перерахувати, може видатися, що у Львові відбулася російська революція, і він ось-ось стане третьою російською столицею: Координаційний Рада Об’єднання російських общин і організацій Львівщини; Російське товариство ім. А.Пушкіна; Російський культурний центр; Рада Асоціації культури й освіти “ Русский Дом”; Жіночий клуб “Лада”; Правління Асоціації “Російська школа”; Російський молодіжний центр; Асоціація журналістів Львівщини “ Русский клуб “; Асоціація православної духовності і культури “ Родник “; “ Казачье землячество”; Асоціація “ попечительских советов школ и классов с русским языком обучения”; Добродійне товариство “ Братство милосердия”
Список вражає, але дійсність прямо протилежна. Більш того, вона комічна. Усі ці Центри й Асоціації репрезентовані в основному їхніми засновниками, а їхня координаційна діяльність зводиться до писання універсалів і меморандумів, єдиними читачами яких є вони самі. З упертістю, гідною кращого застосування, декілька десятків сивочолих немовлят розігрують їм одним зрозумілі патріотичні спектаклі, придумують віртуальні земляцтва і літають у фольклорних фантазіях, що не мають ніякого стосунку до реальних життєвих потреб стотисячної російської діаспори. Тут, у декількох тісних кімнатках на вулиці Короленка, панує шекспірівська інтрига, відбуваються безперервні розмежування і з’ясовування взаємних претензій на “ жилплощадь”.
А крім того, пишуться листи до ратуші, російського консульства, Києва, Москви, основний зміст яких полягає у випрошуванні грошей під різні починання і проекти. Пересічна російська родина, далека від усякої політики, знати не знає, що на вулиці Короленка засіли його ідейні пастирі, котрі сварять його з українськими сусідами по сходовій клітці і від його імені вимагають для себе пільг і коштів. А також починають безглузді культурницькі акції і святкування (наприклад, із приводу окупації Львова царськими військами під час І Світової війни).
Подібними “задиристими” ініціативами вони свого домоглися. Галицькі патріоти не знали, куди прикласти свою застояну енергію, а отут такий подарунок! Живі україножери з власним штабом у центрі міста! П’ята колона в серце Руху! На вулицю Короленка негайно вирушив загін молодих борців за вільну Україну.
Борці мріяли про аустерліцьку битву – і виявили перед собою десяток немічних пенсіонерів, що пили чай із бубликами і видумували чергову асоціацією. На бій це пенсійне військо явно не притендувало. Розчаровані хлопці вирвали з коренем телефонний дріт, порадили, аби не займалися дурницями, після чого вирушили, карбуючи крок, до найближчої кав’ярні.
Іншим разом якийсь неповнолітній патріот спробував розправитися з центром за допомогою сірника і пляшки з гасом. Потім хтось розмалював його стіни образливими написами. Усе це, зрозуміло, не вартувало ламаного шеляга, але швидко обростало міськими плітками, внаслідок чого український і російський сусіди по сходовій клітці починали дивитися один на одного з-під лоба і переставали вітатися. Наші блаженні звіздарі з вулиці Короленка ніяк не можуть уторопати, що своїм оперетковим русофільством вони ускладнюють життя десяткам тисяч законослухняних львівських співгромадян і служать богопротивному ідолу національної ворожнечі.
З газетою “Совєсть” приблизно та ж історія: вартувало одному з ентузіастів російськомовної преси роздобути з Москви комплект друкарської техніки, як вона негайно стала предметом судової суперечки між такими ж ентузіастами і нині припадає порохом на складі російського консульства в очікуванні, поки наші нові Кирили і Мефодії перестануть гризтися один з одним. Відсутність національної “рускої” газети у величезному слов’янському місті – нонсенс, докір цьому самому місту. Залишається тільки очікувати, що муніципальна влада сама візьметься за видання такої газети, коли вже російськомовне населення Львова є настільки байдужим...
Послухаєш когось з них і дивуєшся. У голові безлад з уривків російської історії, монархічних переказів і статей Солженіцина. У планах – створення якоїсь чергової Ікарії, де усі будуть ходити у лейб-гусарських мундирах і розмовляти пушкінськими віршами. Де, на якій географічній довготі і широті повинна бути ця Ікарія, причому тут Львів із його Полтвою, як це все стосується його реальних громадян – про це наших фурьєристів з вулиці Короленка краще не питати. Вони насупляться, обізвуть вас тупим хохлом і відмовлять надалі у спілкуванні...
Одним словом, із російськими ідеологами Львову не поталанило. Йому повезло з тими росіянами, що на ділі, не на словах, почали облаштовуватися в новій дійсності. Вони вчасно засвоїли ринкову економіку, створили життєздатні виробництва на зруйнованих радянських підприємствах, нові робочі місця на цих виробництвах.. Знайшли ділових контрагентів і партнерів на історичній батьківщині, працюють у міських фінансах, торгівлі, туристичному бізнесі і не роблять із свого російського походження ніякої проблеми. І, між іншим, спілкуються зі своїми співрозмовниками найбільш зручною для обох мовою.
Це не російський, не український і не єврейський, це – діловий Львів. Він не дуже милостивий до аматорів споглядати свої національно-патріотичні пупи замість того, щоб долучатися до будівництва сучасної, ініціативної, по-європейськи зорієнтованої Галичини. Цей Львів говорить мовою телекому, комп’ютерів, Інтернету – саме такій мові варто навчатися якнайшвидше. Саме цьому Львів має блискучі перспективи. Він розташований у географічному центрі Європи, пульсує культурами і цивілізаціями Заходу і Сходу, через нього течуть інтернаціональні торгово-промислові потоки – і хто занадто завзято зосереджується в цьому гігантському східноєвропейському мегаполісі на своїй національній винятковості, той програє.
Пора сентиментально-романтичних співів закінчилася, ми живемо в третьому тисячолітті. Демократія і незалежність виявилися не молочними ріками, а жорстким кам’янистим материком, який потрібно обробляти з ранку до вечора. І менше оглядатися на свої патріархальні хати й ізби, а побільше – на те місто, мешканцями якого ми усі є, й у якому ми, наші діти й онуки проживемо своє життя.
Скорочений переклад І.М.
|
|
