Вплив Мережі на стосунки автора й читача
Лінор ГОРАЛІК
1. Мрії здійснюються
Читач в інтерактиві – це багатовікова утопія. Діалог із читачем. Зв’язок із читачами. Читацька думка. Всі ці штампи прекрасно ілюструють природу споконвічної авторської мрії – знати читача в обличчя. Автор пише для читача. Читач читає автора. Нудотне бажання знати, чи зрозуміли? чи побачили всі глибини? чи здолали всі висоти? чи полюбили? чи перейнялися? чи запам’ятали? – може дати автору тільки читач, відкривши рота й оголивши душу.
В офф-лайні все це можна. Але коло читачів, що відгукнуться, буде до сумного вузьким і упередженим: близькі, редактор, можливо, декілька колег. Ціну заздалегідь організованим “зустрічам із читачем” знають усі. Листи в редакцію на ім’я автора – скільки їх буде? Читання з броньовиків на площах цього року не в моді. Словом, читачі залишаються заповітними тваринами, що ходять мовчазними, але повними невисловлених критичних думок чередами. Полювання на читача важке й небезпечне, та й як його здійснювати за нинішньої загальної недовіри? Підходити до пасажира в самбірській електричці й питати: “Що Ви думаєте про Андруховича?” – принизливо й небезпечно, – можуть не зрозуміти. Залишається ворожити й ловити випадкові іскри окремо кинутих зауважень.
У цій ситуації Мережа здається здійсненою мрією. Читач ходить колами, з цікавістю зазираючи під кущі. Його можна заманити помітним заголовком і хижо роззявити наприкінці тексту скрипт гостьової книги: падай, миленький! І падає, залишаючи за собою часто напівписьменний слід, який автор може жадібно вивчати так довго, як йому хочеться.
Перший результат: читацька думка перестає бути рідкістю, – отже, перестає бути суперцінною.
2. “Може бути, йому просто ніхто не сказав?”
Мрія автора, звичайно, полягає не в тому, щоб бути прочитаним, а в тому, щоб бути зрозумілим. Твір – це завжди спроба донести ідею, із множиною нюансів, інакомовлень, складних аспектів. Страх перед незрозумілістю дуже часто є одним із головних стресів, що супроводжують творчість. Дуже часто реакція читача на твір викликає в автора здивування: звідки він це взяв? Де він у мене в оповіданні (повісті, поемі, романі) таке побачив? Гостре бажання дати пояснення, й у такий спосіб спрямувати сприйняття читача у “правильне” русло змушує писати передмови й епілоги. Передмови читач, звичайно, пропускає, епілоги часто ігнорує. Автору залишається сподіватися на проникливість критиків, які, якщо їм захочеться, роз’яснять читачу що до чого, або на можливість одержати у своє розпорядження ту або іншу “трибуну” для висловлення власних реакцій на реакції читача.
Мережа дає автору цю трибуну майже автоматично – форуми при публікаціях існують практично завжди. Можна не просто опублікувати текст, що проясняє неясні місця твору і відповідає на питання: “Що автор хотів сказати тим, що...” . Можна вступити з читачем у полеміку, і не на сторінках газети, де полеміка проходить жорстке редакторське причісування і затискається в рамки відведеного обсягу, але в необмеженому часі-просторі форуму або гостьової книги. Мало того, при бажанні автор у Мережі може відповісти кожному, кому захоче, а не групувати найбільш типові питання, намагаючись дати на них найбільше типові відповіді.
Далі буде.
|
|
