Майстер і Маргарита
Транспозиція у Львів
Остання подача ч.118 за 14.07
Іванові стало відомо, що майстер і незнайомка покохали один одного так, що стали зовсім нерозлучними. Іван уявляв собі вже й дві кімнати в напівпідвалі, і в них зелені сутінки, камін, столи, старий годинник, і книги, книги від стелі до підлоги.
Іван дізнався з розповіді гостя, як проводили день закохані. Вона приходила і насамперед одягала фартушок, і в маленькій кухоньці з водою, котрою так пишався чомусь бідолашний хворий, готувала сніданок, і накривала його в більшій кімнаті на овальному столі. Коли розверзалися травневі грози, у кімнаті розпалювався камін, і було чути сміх або багатомовне мовчання, і кущі в подвір‘ї скидали з себе поламані гілки і слабке листя, а трави прикривали квіти, переплітаючись навколо них. Коли минулися грози і прийшло парке, задушливе літо, у кімнатах, окрім улюблених троянд, з‘явились польові квіти. Той, хто називав себе майстром, працював немов у лихоманці над романом, і його роман поглинув незабаром незнайомку.
– Щиро кажучи, я іноді починав ревнувати її до нього, – шепотів нічний гість Івана.
Підпираючи рукою голову і напівлежачи на дивані, вона без кінця перечитувала написане, а перечитавши, бралася шліфувати той самий камінь. Вона навіть сама знайшла спосіб вибити на ньому пентаграму і букву “М”, і я не заважав їй. Іноді вона намагалась підказати, аби я не ускладнював справу і не писав від руки – вона думала, так буде краще. Але ж я знав, що такий роман можна тільки написати, і навіть не купував жодної техніки, лише папір і ручки. Потім вона зрозуміла і перестала, признаючись, що їй самій так подобається найбільше. Вона мріяла про славу майстра, підганяла, повторювала і перебирала фрази, які їй найбільше припадали до вподоби, в очікуванні останніх слів про п`ятого прокуратора Іудеї, і говорила, що в цьому романі – усе її життя.
Він був дописаний у серпні. Вона сама домовилась, аби його набрала якась її знайома, роздрукувала і зробила п‘ять копій.
І врешті-решт настав час, коли довелося покинути наш притулок і йти в життя, і ми вірили тоді, ми були переконані, що історія майстра цього разу не повториться.
– Я вийшов у світ, тримаючи в руках роман, і саме тоді моє життя зламалось й історія супроти нашої волі, повторилася, – зітхнув майстер і очі його заслала безнадія, і ще довго погойдувався сумний медальйон з буквою “М”. Він повів далі свою розповідь, але слова його почали втрачати зв`язність. Можна було зрозуміти лиш одне, що гостя спіткала якась катастрофа.
– Я вперше потрапив у світ літератури... але тепер все минулося і моя загибель неминуча... Згадую про них з огидою! – Похмуро бурмотів майстер, піднявшись з крісла і проходжуючи по палаті. – О так, вони знищили мене, і як знищили!
– Хто? – ледве чутно промовив Іван, остерігаючись перебивати схвильованого майстра.
– Братія, я ж кажу, літературна братія! Я ж їм повірив... заплатив за друк і чекав. А він, ну, той... видавець... дав прочитати комусь там... з них, правописців, і сказав – ще треба чекати, виправити різні іноземні слова. Словом, брехав і натякав, що поверне гроші, але чомусь не всі, а в мене нічого вже не залишалось.
– Що я пам‘ятаю після цього? – запитував сам себе майстер, потираючи скроні.
– Так, він віддав мені дискету... і пригадую ще очі моєї потаємної дружини. Так, ці очі я запам‘ятав. Розповідь Іванового гостя ставала дедалі плутанішою, щораз-то більше наповнювалась якимись натяками і символами. Він говорив щось про сто літ самотності, безпросвітні дощі і відчай у пустих кімнатах, про те, що відганяв від себе якісь теплі, затишні думки... Пошепки вигукував, що він її, котра підштовхувала його боротись, ні в чому не звинувачує, зовсім ні в чому!
Далі, як почув Іван, сталося щось незрозуміле. У газетах почали з‘являтись замітки, що в місті зароджується новий стиль літератури – переписування відомих сюжетів невідомо для чого і, на додачу, сумнівною мовою.
– А, пригадую! Було! – Вигукнув Іван. – Але я забув ваше ім‘я!
– Облишмо, повторюю, моє ім‘я, ні його, ні прізвища вже давно нема у мене, – відповів гість. – Справа не в цьому. Якийсь критик, здається, графоман, написав, що незабаром вийдуть у світ, крім переписаного Булгакова, – він мав мене на увазі – переклади “Войны и мира” і “Тихого Дону”, і що всі події, описані в цих романах, будуть присвячені битві під Полтвою. Натякав, краще, мовляв, читати в оригіналі... І коли я знову прийшов у видавництво, вони сказали – ніхто читати ці “сиромудрі заморочки” – так і сказали – не буде, нікому це не цікаво, й аби я йшов в інше місце, а гроші віддадуть пізніше, коли розрахуються зі своїми боргами. І мене вигнали. Запевняю вас, – гість стис кулаки, – вони навіть не читали його! І вирішили, що я написав переклад! Я так зневірився і отупів, що не помітив, як вона постала переді мною, змокла з ніг до голови і з мокрою газетою. Очі її променіли вогнем, руки тремтіли і були холодні. Спочатку вона кинулась мене цілувати, а потім, страшним голосом і гримнувши рукою об стіл, сказала, що отруїть цього критика.
Іван якось ніяково крякнув, але нічого не промовив.
– Настали невтішні осінні дні, – продовжував гість, – поховані наміри мого роману, спотвореного ще до того, як він мав побачити світ, наче вийняли з мене частку моєї душі. Щиро кажучи, для мене все збайдужіло і я жив від побачення до побачення. І тоді зі мною подіялось щось, Бог його зна що, але Слободенний, здається, вже давно про все здогадується... Накрив мене якийсь тягар, притис і відібрав сили. І що гірше, з‘явились нехороші передчуття. Мені уявлялось, ніби всі насміхаються з мене, ніби знають про мою ганебну невдачу. Я зауважував одних і тих же людей на вулицях, і вони нашіптували один одному про мене слова, яких я ніколи і нікому, навіть Слободенному і вам, – гість попросив у Івана пробачення, - не скажу. Моя голова стала такою чутливою, що я міг розуміти людей без слів... Я міг навіть вгадувати думки прохожих... але ж, здавалось мені, і будь-хто інший знав про найпотаємніші мої страхи. І тоді, уявіть собі, страхи оволоділи мною: я перестав виходити, але вони проникали через вікна і стіни, мені начувався їхній недобрий сміх, найгірше вночі. Іноді мені вдавалося заснути, заховатись у собі так глибоко, що холодний і всюдисущий спрут, котрий стискав і стискав мою голову, вже не мав змоги знущатись наді мною. Але й тоді не вимикав світла.
Моя кохана дуже змінилася (про спрута я їй, зрозуміло, нічого не сказав, але вона бачила, що зі мною коється щось не те), зробилася худою, прозорою, перестала сміятися і безупинно просила пробачення за те, що вона не відрадила мене друкувати роман у цьому клятому видавництві і не переконала звернутися деінде. Вона говорила, що треба кинути все, їхати в Карпати, під Чорногору, витратити на себе гроші, які ще залишились від померлої тітки. Вона була дуже наполегливою, а я, аби не перечити (щось підказувало мені, що поїхати в гори не доведеться), обіцяв їй зробити це на днях. Але вона сказала, що сама подбає, аби мене відправити туди. Тоді я віддав їй всі гроші.
– Для чого? – здивувалася вона.
Я сказав щось ніби таке – що боюсь пограбування і прошу її заховати гроші, або можу їх загубити... словом, всілякі нісенітниці. І вона взяла їх, аби мене заспокоїти, почала цілувати й казати, що краще б їй померти, ніж залишити мене в такому стані на самоті, але що її чекають і вона змушена скоритись, що прийде завтра. Вона благала мене не боятися нічого.
Це було під вечір, у жовтні. Вона пішла. Я ліг і заснув, без світла. Збудився я з відчуттям, що спрут у кімнаті і намагається паралізуватися мене. Я знайшов, не пам‘ятаю як, настільну лампу: на годиннику була друга година, а надворі – глуха ніч. Я ліг спати хворобливим, а збудився хворим. Мені враз здалося, що похмура пітьма просочується через вікна, крізь стіни, вливається в кімнату, і я от-от захлиснуся в ній, як в трясовині. Я відчував, як розпухає моя голова, витончується тіло, і небезпека проникає в усі мої пори.
Я збудився людиною, що вже не володіє собою, і знесилення моє було таким великим, що я не міг більше захищатись. Я закричав, і серед шаленого натиску думок з‘явилась одна, яка підказувала бігти до будь-кого, хоча б до сусідів нагору. Я, виявляється, боровся ще й сам з собою, бо одна половина мені зловтішно нашіптувала щось про кінець, а інша підказувала, що, уявляєте, я повинен збожеволіти, бо цього вимагає історія, яка повторюється. У мене вистарчило сил знайти якісь старі таблетки від головного болю і я їх навіть не запивав водою. Від цього страх дещо притупився, мені вдалося розпалити камін, і коли вогонь почав обпалювати моє обличчя і руки, я нахилився до нього ще ближче і шепотів:
– Відчуй, що зі мною біда... Прийди, прийди, прийди... Ти повинна прийти.
Але ніхто не йшов. У каміні ревів вогонь, потоки дощу періщили у вікна. Тоді сталось те, що було могутнішим від мене і примусило мимо моєї волі позбутися всього, де були сліди того роману – злощасних дискет, і роздрукованих, нікому не потрібних копій, а головне – чернеток, написаних від руки. І я почав їх кидати у вогонь. Це було нелегко. Я не був собою, забув про все, що знав, дискети плавились і ядуче диміли, а списаний папір горить неохоче. Обпалюючи пальці, я пропихав папір між полінами, підкладав і підкладав, доки роман, вперто уникаючи вогню, все ж не знайшов свою погибель.
У цей час у вікно хтось постукав тихо. Серце моє завмерло, і я, докинувши останню папку з рукописом, опинився біля дверей і тихо запитав:
– Хто там?
І голос, її голос відповів мені:
– Це я...
Не тямлячи, що і як, і плутаючись у ключах, я відчинив двері. Вона зробила крок всередину і одразу ж припала до мене, зовсім мокра, з мокрими щоками і розхристаним волоссям, тремтячи всім своїм знесиленим тілом. Я міг вимовити лиш одне слово:
– Ти... ти?! – і мій голос обірвався, бо ми побігли в кімнату. Вона звільнилась на ходу від дощовика, і ми опинились перед каміном. Вона тихо, зі стогоном, зойкнула і голими руками вийняла з-під полум‘я на підлогу останню папку з рукописом, яка зайнялась з боків, але ще не впустила вогню до середини. Дим застелив кімнату. Я ногами затоптав вогонь, а вона впала на диван і заплакала нестримно і здригаючись судомно.
Коли вона припинила, я сказав:
– Я зненавидів цей роман, і я боюся. Я хворий. Навколо мене небезпека. Вона встала і заговорила: – Боже, Боже, невже все це мало статися?! Чому я не вберегла тебе, знаючи, що ця клята історія може повторитись!
Я бачив її розпухлі від диму і розпачу повіки, відчував, як її холодні долоні охоплюють моє обличчя.
– Я тебе вилікую, вилікую... Мовчи... Зранку ми разом підемо, у мене є знайомі. Ти приймеш заспокійливі, а потім ми відшукаємо Його – ти знаєш сам кого, і він усе припинить і відімстить за нас, ти знаєш. Вона розлютилась, говорила щось безладно, а потім, стиснувши уста, почала збирати листки паперу, яких ще не встигло торкнутись полум‘я. Відтак знайшла пусту папку, склала їх, зав‘язала і поверх надписала якісь слова, не пригадаю які. Усі дії свідчили про її рішучість, і про те, що вона опанувала себе. Вона попросила вина і, відпивши, заговорила спокійніше.
– Я більше так не можу, не можу обдурювати себе і його. Скажи, ти хочеш – я залишуся з тобою? Назавжди. Ти не боїшся цього?
– Бідна моя, бідна, – сказав я їй, – я втратив своє життя і не допущу, аби ти загинула разом зі мною.
– Тільки ця причина? – Запитала вона і наблизила свої очі до моїх.
– Тільки ця.
Вона пожвавилась, прихилилась до мене, обвиваючи шию і тихо промовила.
– Історія вже не повториться. І ми не загинемо, – відтак, рішуче підійшла до дверей і твердо сказала:
– Нічого не бійся, я швидко повернусь, лише подзвоню йому з найближчого автомата і признаюся в усьому. Я більше не хочу жити так. Та й він не винен у тому, що нічого поганого мені не зробив, і що був моїм чоловіком, поки я не знайшла тебе. – На порозі вона оглянулась, як тоді в парку, хотіла, мабуть, усміхнутись, і розтанула в пітьмі з останніми словами, які я запам‘ятав: – Я швидко повернусь і буду з тобою назавжди.
Так, це були її останні слова в моєму житті... Через декілька хвилин я почув, як хтось наказав мені негайно забиратись геть з мого притулку, і цей же голос зловтішно сповістив, що вона не прийде сюди ніколи, що її впіймали і насилу завезли додому. І що вона не противилася цьому...
Далі буде
|
|
