|
Юзьо ОБСЕРВАТОР
“Ще один спосіб усунути неприємний запах із рота: покладіть за щоку суху гвоздику”, – запевняє Леся Писанка. Але якби вона, передираючи інформацію з московських видань, була пильнішою, то не пальнула б такої дурниці. Звичайно ж, хіба ідіот буде ходити з сухою гвоздикою за щокою, бо як не як це квітка об’ємна. А йшлося ж про спецію – маленькі гвоздички, які справді мають специфічний аромат, що здатен притлумити всі запахи.
Не знаю, що сі стрєсло з тою редакцією, бо раптом зачали друкувати ружні вершики, але що переважно це графоманські вправи, то тільки сумно зітхаєш, читаючи цю базґранину. Микола Олексюк, у минулому автор золотовересневих і червонопрапорних стишків, ударив по струнах ліричеських. Автора зворушили щоденникові записи вдови Білозіра – і Остапа понесло:
Сміялася раділа молодиця,
Коли просив до танцю дома муж.
Питав: “Мене ти любиш чи не любиш?” –
І квіт встеляв розвеселілий діл.
Він цілував її солодкі губи,
Тулив до серця запашний наділ”.
Оцей “запашний наділ” по-колгоспному зворушує. Ех! Так і хочеться в копицю сіна!
Натомість Богдан Чепурко задля гарного слівця накаламбурив щось таке, чого я допетрати не годен:
“Вбили твого сина
на турецькій каві
Вірні яничари чорного
Кремля”.
Де саме вбили, всі знають. Одному Чепуркові шось ся попльонтало. Бідні турки, шикидим вам у ребро.
Булька з носа
Я навмисне не коментував рішення Львівської міської ради щодо заборони вульгарних пісень, бо хотілося вичекати й побачити, що далі буде. А сталася дивна річ: невиразне рішення раптом викликало значний резонанс у Росії. Їхній посол лічно обурився подіями ві Львові, їхні газети навперебій стали галасувати про переслідування росіян, про страшні репресії щодо нацменів.
Але правда, на жаль, не така героїчна. Гора породила мишу. Депутати, які перед виборами гучно вигукували привабливі гасла типу “Наше місто найкраще”, у вирішальний момент не відважилися на крок, яким би згодом пишалися їхні нащадки. Саме тоді, коли нависла дуже реальна загроза русифікації цього ніби найкращого міста, вони не спромоглися підтримати ідеї мораторію на російськомовну попсу. Декого з них раніше не лякали камери КГБ, зате зараз налякали камери московських телевізійників. Але що не кажи, а те рішення, яке вони прийняли, це тільки стрясання повітря, буря у шклянці води.
Від минулого четверга набрала чинності ухвала “Про захист звукового середовища м. Львова”. І що? І ніц. Повний пшик. Перейдіться центром і переконайтеся. У вівторок увечері я спинився біля столиків “Княжого келиха” на проспекті Шевченка. Лунала жива музика – і, звичайно ж, кацапська попса. Двоє мальчиків стрясали повітря якимсь диким співом, а на майданчику перед ними витанцьовувала підпила публіка. Всім було харашо. І все це просто за спиною Кобзаря. Я не знаю, що мало б ще статися у Львові, аби врешті-решт оце свинство припинилося. Чи усвідомлює власник усіх тих кнайп попід стіною, що він тихо собі плекає русскую культуру? Це не Іванов і не Петров. Це наш хлоп! .
Колись Борис Грінченко звернув увагу на три характерні риси українців: 1) завжди до когось приєднуватися; 2) робити завтра те, що можна зробити сьогодні; 3) поїдати себе раніше, ніж це зроблять інші... Смачного!
І нема на те ради ані Ради. Ще недавно губернатор хвалився, як він наказав усім своїм начальникам гуманітарних управлінь покласти заяви про звільнення йому на стіл. Скінчилося тільки маленьким перестрахом. Люди, які завалили виконання мовного законодавства в області, які пальцем об палець не вдарили для того, аби рятувати Львівщину від тотальної русифікації, зосталися на своїх теплих містечках. Начальничок від культури, кажуть, не пішов на спочинок із дуже поважної причини – лишилось йому рік до пенсії. Отже, ще рік буде він валити все, що зможе. Безліч культурних акцій проходить без його присутності, але безголосе піяння новоприбулого князя наш культурист, звичайно ж, поштіл височайшим вніманієм, та ще й дипломчика вручив. Бо в його розумінні культурою є власне те, що продукують синки сильних світу цього. А все решта – мурашина метушня.
Кацапізми
Дуже характерні розмірковування з’явилися в газеті “Мегаполис-Экспресс” від 21 червня. На першій сторінці анонс статті, вміщеної в цьому числі, звучить так: “Хохлы-фашисты уничтожают российских звезд!”.
Автор для більшого ефекту вигадує двох персонажів – Сашу і Машу, які любили колись їздити до Львова. “Им нравилась его облупленная готика, бары, где в любые времена почитали за честь варить хороший кофе, квартиры-”кавалерки” с ваннами на кухнях, польское кладбище, свечи на столах, копчености и школьницы-католички, набожно кланявшиеся статуэткам “матки бозки”. І так вони, бідачки, полюбили наше місто, що навіть примирилися з місцевими бандерівцями, незважаючи на те, що якось “один из них в базарной ссоре разбил Саше очки, а другой при посадке в автобус пытался ударить беременную Машу”. Цікаво, за яким принципом вони визначали бандерівців. Невже ті були в одностроях?
Взагалі, образ русского Львова виглядає просто ідилічним: “продвинутая молодежь старается говорить по-русски, но учиться и “работать” на русском здесь нельзя; всюду книги и журналы на русском, но в местную русскую общину постоянно летят камни; утром здесь говорят о сталинском голодоморе, а вечером слушают Земфиру и “Руки вверх”. С махровым национализмом я столкнулся лишь однаджы, когда на просьбу показать улицу Лермонтова добродушный дедок в котелке послал меня в противоположную сторону”.
Скільки живу ві Львові, ніколи ще жодного дідка в “котелке” не зустрів.
Далі автор оповідає, як авто його псевдогероїв оточила юрба “остервенелых мужиков и баб” через те, що звідти лунали російські пісні: “это подействовало на толпу, как красная тряпка: в машину полетели палки и камни, а кто-то из ретивых проколол два передних колеса. Как выяснилось потом, в тот день национально озабоченные львовяне узнали о смерти украинского композитора Игоря Билозира, убитого якобы москалями за свои песни. И ничего не подозревавшие московские интеллигенты оказались в эпицентре политических погромов, охвативших всю Галицию”.
Ото розвернувся! Погроми! По всій Галичині!
В той час як наша міськрада зробила тільки несміливі натяки на захист мовного середовища, таваріщ із центра потрясає світ: “Сегодня на Западной Украине официально запрещено исполнять и слушать в общественных местах песни на русском языке. Речь идет прежде всего о местах отдыха – ресторанах, кафе, парках, атракционах, музыкальных магазинах и салонах звукозаписи, где оттягиваются (!!!) жители Львова и области.
Власти говорят, что запрет на русские песни должен снять межнациональную напряженность, усилившуюся в Галиции после смерти Игоря Билозира. В начале мая г-н Билозир был до смерти избит в центре ночного Львова. Избиению предшествовала ссора в летнем кафе “Цесарська кава”. Подвыпившая компания во главе с композитором горланила за столиком написанные г-ном Билозиром песни, а рядом контрразведчик одной из украинских военных частей и сынок замначальника местной милиции слушал льющийся из динамика “Владимирский централ”. Песни явно мешали друг другу, и между столиками возникла перепалка, после которой Билозира подкараулили и избили. Он впал в кому и через три недели скончался в реанимации. Во Львове этого как будто ждали!” – радісно потирає руки автор і малює просто таки апокаліптичну картину:
“Имя подзабытого композитора было тут же поднято на щит националистами. По городу прокатились погромы летних кафе, митинги, с центральных улиц изгнали торговцев русскоязычной прессой, литературой, кассетами и компакт-дисками”.
Та разом з тим “в истории с
г-ном Билозиром много подозрительных совпадений. Руководитель популярного в советские времена на Украине ансамбля “Ватра” в последние годы ничего не писал и часто прикладывался к бутылке. Странно, что после ссоры в кафе никто из загадочных собутыльников г-на Билозира не пошел его провожать. Подозрительна и принадлежность двух подонков к местным правоохранительным органам, никогда не отличавшихся терпимостью к русской культуре; странно и то, что после национально-кадровых чисток фамилии этих двоих оказались русскими – Калинин и Воронов.
Очень подходящим для раздувания скандала оказался и политический момент: энергетический кризис, в котором обвиняют злобных “москалей”, не дающих Украине газа; государственная травля русского языка; братание украинских националистов с лидером французских “нациков” Ле Пеном, который побывал недавно во Львове и призвал украинцев плодиться для великого похода на Восток... Полузабытый композитор выглядит слишком уж идеальной жертвой для провокации, чтобы считать все это стечением обстоятельств”. Тут-таки автор згадує і таємничу смерть Івасюка. “Многие вспомнили 70-е годы, когда всю Украину потрясло загадочное убийство автора “Червоной Руты”... Во Львове до сих пор спорят, кто повесил в лесу этого человека, но выгодно это было в ту пору только националистам. Волна национализма во Львове поднялась задолго до убийства Игоря Билозира – и это еще один повод признать за разными событиями одного дирижера”.
Ну видите? Бігме вони нас бачать ліпшими, ніж ми є насправді. Яка патріотична ідилія вимальовується. Тут тобі і правоохоронці, які ненавидять русскую культуру, тут тобі і чистка в рядах, після якої не повинно було б залишитися жодного кацапа. І заздалегідь спланована провокація з убивством уже нікому не потрібного пияка-композитора. А кому ж під силу спланувати й організувати таке дійство? Тільки СБУ! З цього виходить, що в СБУ сидять самі щирі українці, які сплять і бачать Україну українізованою до останнього бомжа.
Гай-гай, коби ж то так було насправді! Але насправді ж ми не такі. Ми ж бо тільки моськи, які дзявкають на слона, а вкусити не годні. Все, що ми вміємо, – це махати прапорами і смолоскипами, а ще галасувати на мітингах і грізно потрясати п’ястуками: “Кари ляхам! Кари!”. Та потім, після мітингу, вже не ті, що прапорами й смолоскипами потрясали, а пенсіонери будуть ходити містом і випантровувати зрусифіковані заклади й мітити їх наліпками.
Ми можемо прийняти ухвалу, яку ніхто не буде виконувати, бо це просто неможливо – виявити, що є вульгарним, що ні. Ми можемо наробити багато галасу з нічого і нічим скінчити. Ну, в пориві праведного гніву нас інколи може прорвати – і тоді ми кидаємося бити шиби. Але це ж тільки один-єдиний сплеск, який дуже скоро згас, і на мітинг дев’ятого дня після похорону прийшла вже жалюгідна купка активістів.
Але у світлі тієї реакції, яку викликала вкрай невинна ухвала міськради, варто б урешті схаменутися і прийняти таку ухвалу, за яку нам не буде потім соромно. Хто сказав “А”, мусить сказати й “Б”. Назад уже шляху нема, ми й так навіки затавровані яко бандерівці і люті націоналісти. Тож будьмо такими! Будьмо лютими! Адже саме цього від нас чекають. Саме такий образ галичанина стоїть перед очима пересічного кацапа. То чого ж вдавати із себе загумінкових джентльменів? Все одно ж увесь світ знає лише одну правду – їхню! Ми вбили російського композитора! Ми! Їхнього! А не вони – нашого! Ну й нехай. Нехай тепер тремтять. Вони ж бо й не підозрюють, що мають насправді до діла з блазнями, а не з міфічними бандерівцями.
І коли я отако собі розмірковую, то раптом осяває мене божевільна думка: а що, коли жодного Бандери ніколи й не було, а його вигадали кацапи, щоби лякати своїх маленьких кацапеняток? Вигадали ж бо вони міф про запеклих нациків-галичан, про патріотичних правоохоронців і супераферу СБУ. Могли й це вигадати. Завше корисно мати когось, ким можна лякати. Щось на зразок нашого Бабая, якого жодна дитинка не бачила, але кожна дуже боїться. На цьому й покоління виховані. І я, грішний. Амінь.
|
|
