РЕВЮ
Верховна Рада вже робить перші кроки для підготовки бюджету 2001 року, а королівське столичне місто Львів, чи не єдина самоврядна громада в державі (може, і в усій Європі) живе без затвердженого кошторису доходів і видатків.
Добре це чи погано? Звичайно, погано. Бо депутати самоусунулися від найголовнішої своєї функції – контролю над міськими фінансами. У всіх цивілізованих країнах народні обранці більшу частину свого часу присвячують бюджетному процесові. У Львові ж міські райці погодилися заднім числом затверджувати видатки виконавчих органів, практично відмовившись від своєї найважливішої функції – управління львівськими фінансами.
Тим самим міські депутати позбавили себе чи не єдиного реального важеля впливу на міського голову і стали не просто статистами, але й заложниками виконавчих органів. Бо ж кожен із них має мандат від виборців свого округу і взяв на себе, йдучи на вибори, увесь тягар відповідальності за стан справ у місті. Нехай лише, як один із дев’яноста депутатів, але ж за кожним із них по десять тисяч мешканців міста, які сподіваються, що їх інтереси будуть захищатися в сесійній залі, на засіданнях депутатських комісій, у прийнятих ухвалах і рішеннях.
Звісно, в нашій державі принцип місцевого самоврядування не підкріплений фінансово. Міська громада не може сама визначати розмір своїх доходів і видатків у межах незмінних з року в рік норм відрахувань від податків і стабільних прибутків комунального господарства. Щороку, спочатку парламент, а потім обласне керівництво згори “доводять” до міста основні показники міського бюджету. Цього року ці показники виявилися настільки мізерними, що не задовольняють найнагальніші потреби міста та його мешканців.
І міська рада вирішила за краще не приймати бюджету на основі цих нормативів. Щоправда міський голова пообіцяв, що він постарається дістати додаткові кошти від уряду та області. Більшість депутатів із цим погодились і зняли з себе “політичну відповідальність” за міські фінанси та стан міста в цілому. Тепер депутати щоквартально отримують звіти про виконання “видаткової частини бюджету” та слухняно затверджують заднім числом ці видатки, які здійснюють виконавчі органи. І так вже живе місто кілька місяців без свого кошторису.
За перше півріччя 2000 року “на утримання установ освіти” міста було використано 24 мільйони гривень. Це навіть трохи більше, ніж за перших шість місяців минулого року (23,1 млн. грн.). Але якщо врахувати інфляційні процеси – виходить десь на 20% менше. Аналогічно і в галузі охорони здоров’я. Зате на державне управління витрачено у півтора рази більше, ніж за перше півріччя минулого року. І це при тому, що планова чисельність апарату управління не змінилася порівняно з минулим роком. Звичайно міські урядовці мають право заробляти більше, але до того й повинні краще працювати. Поки що не можна сказати, що ефективність роботи міської виконавчої влади збільшилася в півтора разу. Майже кожен, кому доводиться щось залагодити в численних відділах, управліннях, департаментах може засвідчити протилежне. Збільшується хіба що кількість різних рішень, постанов, ухвал, наказів і інших паперів, багато з яких просто ніким не виконується.
Нарешті дехто з депутатів схаменувся і зрозумів, що місто має мати свій бюджет. Можливо, нині їх мрія стане реальністю. Але хто від цього отримає “політичні дивіденди”?... Депутати чи міська громада? Напевно, ті самі керівники виконавчої влади, котрі витратили в першому півріччі більшість виділених для міста коштів, зможуть наприкінці року, коли їх стане катастрофічно не вистачати, звалити всю відповідальність на депутатів, які прийняли нереальний бюджет. Бо все треба робити вчасно й послідовно.
Тож матимемо наприкінці року гарну картину холодного та темного міста. Хіба що уряд у Києві не витримає й дозволить ті ж самі взаємозаліки та борги, як і в минулі роки, та впаде у ще більшу залежність від Москви з її газовим кранами та електричними вимикачами.
Мало ймовірно, що принесуть очікувані результати й нещодавні ухвали міської ради щодо “впорядкування дрібно-роздрібної торговельної мережі та акустичного режиму” і про захист звукового середовища в м. Львові. Хоча вони дістали розголос чи не у всьому світі, в місті їх дія мінімальна.
Щось не видно, щоб припинила свою діяльність хоч одна з яток на “головному міському базарі” перед пам’ятником Міцкевича. Можливо, у них термін дозволів на торгівлю закінчується 30 червня 2001 року, а мо’ взагалі вони таких дозволів ніколи й не мали, торгуючи з “благословення” правоохоронців, і сплачуючи всі платежі до „чорної каси”. Колись податківці вимагали, щоб кожний гендлярський суб’єкт вивішував на видному місці дозвіл на торгівлю у відповідному місті торговий патент, ріжні ліцезії та дипломи. На Заході такі папери друкують на гарних бланках і підприємці поміщають її в гарних рамках під склом, щоб кожний клієнт бачив у якого суб’єкта він має честь спорожнити свій гаманець чи банківське конто.
Тож можна припустити, що всі суб’єкти, які таких паперів для широкої публіки не демонструють, діють поза правовим легальним грошовим і товарним обігом і не сплачують ні шеляга до міського бюджету. Від готелю “Жорж” до колишнього кінотеатру ім. Лесі Українки кожен суб’єкт вуличної торгівлі теж, напевне, належить до категорії “тіньового обігу”, бо не поспішає похвалитися перед контролюючими органами та пересічними громадянами відповідними документами, що мають вивішуватися “на видному місці”. Тому можна припустити, що всі ці циганські шатра успішно переживуть цей і наступний роки та мають десь усі ухвали міських депутатів.
А все-таки деякі зрушення можна побачити навіть тут. Дехто з книготорговців навіть став виставляти по кілька українських книжок серед моря російськомовної поліграфічної продукції. Дехто навіть це робить із “благими намірами”, бо розміщує не лише якісь старі книжки для декорації та окозамилювання, але намагається всерйоз продавати нові українські книжки, багато з яких досить вигідно відрізняються на фоні російськомовного чтива своїм змістом, оформленням, поліграфією і... ціною.
Але якщо хочеш бути українцем – будь ним! А за всі наші бажання ми мусимо щось заплатити, щоб їх поцінувати. Бо “дешеве м’ясо лише пси їдять!”
Поза тим знову змінився курс долярів у канторах. Тепер одного “зеленого” можна вже купити за 5 гривень 40 копійок, а продати за 5-27. І якщо кілька місяців тому можна було ще собі шукати й вибирати, де дорожче куплять і дешевше продадуть, то тепер всюди однаково, неначе хтось викупив усі кантори і встановлює єдиний курс. І жодної конкуренції, – суцільна монополія.
Леон РЕВІЗІОНІСТА
|
|
