Мама Теличкова
Юрій ВИННИЧУК
1
– Мама Теличкова! – солодко зітхає мій тато і, примруживши очі, смачно плямкає губами. – Ніяка не пані, ані добродійка. Тілько – мама. Але шо то був за льокаль! Які там канапки! Море канапок і море салаток! А вудженина дух забивала. Вестфальська шиночка... осетр у миґдалях... ведмежа лапа в меді... м-м... А яких там тільки селедців не було! А яєчка начинені кав’яром! А паштети, що виглядали як пишні тортиська, оздоблені калиною, оливками, зеленим листям салєри, плястерками помідорів з білою піною збитого масла. Печені куріпки і перепілки, голуби і курчата, дикі качки і поросята... Кожен, хто вполював якусь дичину, міг спродати її в Теличкової. Тому там ніколи не бракувало вишуканих страв.
А містився цей заклад під номером шостим на розі Академічної і Хорунщини (Чайковського), де нині торгують капцями.
Подібні до цього льокалі прийнято було ві Львові називати “покоями сняданьковими”, або “сніданковими”. Хоча можна було там не тільки пообідати, але й засмакувати руму, чи бурґундського. Серед чоловіків був звичай споживання моцно закроплюваних вишуканих пізніх сніданків в особливих покоях, що знаходилися в рестораціях, чи на запліччі делікатесових крамниць. Під час сніданків, що тривали аж до споживаного вже вдома обіду, влаштовувалися різні справи. Сучасники згадують їх як явище винятково львівське.
Покоїв сніданкових у Львові було маса. Лише в околиці Академічної їх містилося кілька. Крім двох льокалів пані Теличкової під №6 (на початку віку належав Йозефу Пясецькому) і №12, містилася неподалік на Хорунщині, 6 кнайпа Яна Якобі, на Хорунщини, 9 – заклад Казимира Максимовича (згодом – В. Ваґемана), на вулиці Танської, 3 сніданковий покій “Морське Око” Петра Чуперковича, а трохи далі на Академічній,18 славний льокаль Володислава Мусяловича, а раніше Яна Крулікевича, і нарешті вкінці вулиці під №24 на початку віку покій “Закопане” Антонія Моора, а між війнами – “Поморянка” Яна Ґурняка.
В архіпелазі львівських сніданкових покоїв Теличкова була, як перла в короні. І найперше не тільки завдяки своїй вишуканості, але й приступним цінам.
Сам “покій сняданковий” містився у глибині приміщення, і спочатку відвідувач потрапляв до крамниці колоніяльних товарів, де можна було купити чаю, кави, різних приправ та сушених заморських смаколиків. До кожної пачки чаю “Ліптон” додавалася безкоштовно срібна ложечка.
Зліва при вході сиділа за касою пухка, але завжди елєґантна мама Теличкова. Оскільки заклад працював з 7-ї ранку до півночі, то заміняла її донька. А загалом, невеличкий заклад Теличкової нараховував двадцять одну особу. У відділі вудженини були самі панянки – Ліна, Юльця та Аліна. Зате в делікатесах самі хлопи – Юзько, Влодко і Філіп. Ще було чотири кельнери, два кухарі і три буфетники, які працювали на зміну. Ясна річ, що з таким персоналом публіка ані хвилини не нудилася, всіх обслуговували блискавично.
“Всім було відомо, що тут цілий день великий рух, – згадує львів’янка Гелена Ольшевська. – Чудові селедчики на безліч способів, яйця з кав’яром, салатки, паштети. Канапки були відомі так само як і вражаюча постать завше гарно зачесаної пані Теличкової і дискретна чуйність її доньки, котра на зміну з мамою сиділа коло каси зліва від входу. Тут завше можна було перекусити чимось смачним і випити чогось смачного, а при тім спіткати знайомих і навіть полагодити важливі справи з поважними особами.
Цьоця Теличкова була поза конкуренцією з огляду якості і вибору страв. Обслуга діяла справно, швидко і гречно”.
Фірму свою Софія Теличко заклала перед Першою світовою, коли ще не мешкала на Замарстинові (вул. Огродницька). По смерті чоловіка Адольфа переїхала на Охоронок, З (О.Кониського). На ту пору реноме її закладу виросло так, що пані Теличкова відкрила ще один покій на Академічній під номером 12 з помпезною назвою “Імперіаль”.
До пані Теличкової заходила публіка хоч і різна, але не будь-яка: професори, доктори, художники. Любив тут бувати світоч львівської математичної школи Стефан Банах. А граф Баворовський так квапився до своїх улюблених канапок з бриндзою і сардинками, що, ледве переступивши поріг, одним порухом плеча скидав важке хутро. І нехай-но лиш кельнер не встиг би підскочити й піймати його!
2
Ім’я Теличкової несподівано було увічнене у львівській баляді. А сталося це так.
У 1929 році приїхав до Львова акробат-линвоходець Полінський, що був рекламований як людина-муха. Сам цей факт уже в пізніший час став легендою, і як кожна легенда обріс чутками, котрі одна одну заперечували. За одним з джерел він Полінський, а за тогочасною пресою Назаркевич.
“Людина-муха ві Львові, – вістила в жовтні 1929 р. газета “Wiek Nowy”. – Раді повідомити, що адміністрацією Львова зроблено перші кроки для дозволу на незвичну публічну демонстрацію. Такий собі Назаркевич, мешканець Кракова, котрий має повне право іменуватися “людиною-мухою”, має намір найближчим часом представити ві Львові два акробатичних покази, що полягають у видряпуванні гладкою стіною триповерхової камениці на дах та виконанні скоку з цього даху”.
11 жовтня 1929 року та сама газета сповістила: “Людина-муха буде видряпуватися по Ратушевій вежі. Вчера до нас у редакцію завітав Фелікс Назаркевич, 24-літній краків’янин, більше знаний як Людина-муха. Це середнього зросту молодик із довгим, гладко зачесаним назад волоссям та чорними очима, у яких світиться мужність і рішучість. У розмові пан Фелікс сказав, що прагне здобути найвищої слави у польській акробатиці, а потім показати своє мистецтво закордоном. У Львові з першого виступу дохід піде на шкільні книжки та взуття для дітей військових інвалідів, з наступних виступів – частина доходу.
Людина-муха мав уже 2 виступи у Варшаві, був у Кракові, Познані, Бидгощу, Катовіцах і Лодзі. Всюди він зустрічав підтримку міських влад. Львівське Городське староство відмовило йому у дозволі на виступ. Тоді він звернувся до Воєводства, і пан воєвода залагодив цю справу.
Людина-муха розповів про свій героїчний вчинок під час пожежі лущарні рижу у Кракові, коли він витяг з 7-поверхового будинку 4 пожежників, видряпавшись по гладкій стіні, притримуючись за громовідвід. Президент Кракова нагородив його Хрестом заслуги і 500 золотими. Цей день розпочав нову еру в житті пана Назаркевича. Покази відбудуться у закритому місці, на подвір’ї Ратуші. Вступ – 1 зл. 50 гр. Під час першого виступу Людина-муха видряпається муром Ратушевої вежі аж на сам верх. Але чекає доброї погоди, аби дах не був вологим.
Другий виступ – спуск з даху Ратуші по линві американським способом, тримаючись однією рукою. Третій – з вікна третього поверху виконає скок на рятункове полотно. Перший показ відбудеться завтра, в суботу, 12 жовтня о 15.30 пополудні. Другий та третій – о 10 пополудні і о 16 пополудні в неділю, про що повідомляють розвішані по місту плакати”.
13 жовтня газета звістила: “Заборона видряпування по Ратуші та по мурах приватних будинків. Виступ Людини-мухи не відбудеться з огляду на порядок і публічну безпеку у місті”.
Тим часом у споминах Гелени Ольшевської читаємо щось інше: “ В чудове тепле недільне пополуднє після 12, коли по корсі (по Академічній) спацерували елєґантні тлуми, Людина-муха мав на ровері проїхати по дахах кам’яниць від готелю Жоржа аж до площі Академічної, званої поточно площею Фредра. Простір поміж будівлями мав перетнути на линвах. Видовище запізнювалося. Виявилося, що Людина-муха зазнав смертельного випадку, спадаючи на брук.
Львів, який кожну подію увічнював пісенькою, прославив і цей сумний факт”.
Зібрався великий тлум – подивитися, як він буде ходити по линві, що напнулася між двома наріжними будинками на початку Хорунщини. Акробат щасливо пройшовся по линві і, коли під бурхливі оплески глядачів зіскочив на дах кам’яниці, в партері якої містився заклад Теличкової, то послизнувся і впав на брук, забившись на місці.
У Львові вже було традицією оспівувати усі найзнаменніші випадки з життя міста. Тому не диво, що незабаром і ця пригода стала фольклором.
У міжвоєнні роки волочився вулицями Львова популярний сьвірк - ваґабунда (себто співучий вар’ят), зодягнений у лахмани. Зазвичай сідав собі до трамваю, їхав пару зупинок, виспівуючи свої куплети, і пересідав до іншого трамваю. Прізвисько його було Бувай – через пісню, яку найчастіше виспівував: “Бувай ти здорова”.
Усі куплети він співав на одну і ту ж мелодію, але слова вигадував сам. Бувай був сьвірком нешкідливим, не крав, не жебрав, а задовільнявся тими грошима, які подавали йому за пісні. Його любили і намагалися допомогти якщо не грошима, то харчами чи одягом.
Так от, цей самий Бувай є автором нескінченної пісні, котру всі львів’яни чудово знають:
Сів я ду трамваю,
люди спуглідаю,
бувай ти здорова,
бу я від’їжджаю.
Камінь на каменю,
на каменю камінь,
а на тім каменю
іще єден камінь.
Трамвай за трамваїм,
за трамваїм трамвай,
а за тим трамваїм
іще єден трамвай.
Столик за стуликом.
за стуликом столик,
а за тим стуликом
сидить алькуголик.
Газети писали,
шо я умираю,
а я під каварньов
газету читаю.
Приїхав до Львова
акрубата-муха,
вліз на Тилічкову
і визіхнув духа.
Але незабаром після того з’явилася ціла вулична балада, яка всю трагедію передавала з притаманним Львову чорним гумором.
Приїхав ду Львова акрубата-муха,
спав з даху на землю і визіхнув духа.
Хтів всім пуказати, як він вміє звинно
драпатись по ґзимсі, ходити пу ринві.
Хтів він пуказати, яка то є бздура
триматись, як муха на гладкому мурі.
Хтів сі пуписати, як сі легко видер,
а наробив штемпу і наївся встиду.
Вліз на Тилічкову без почуття страху,
минув друге п’єнтро... вже був близько даху...
Усі дух заперли, тиша була глуха,
бо він такой справді акрубата муха.
Чи він сі пуслизнув, чи ся тиньк обрушив?
Чи сі вхопив ґзимсу, а ґзимс сі викрушив?
Нагло з криком летів – вділ на лоб, на шию: Ратуйте м’я, люде, та ж я сі забию!
Кричав, бідулаха, і посеред крику
Трахнув на бруківку, шо ані не гикнув.
Так сі закінчило страшне відувисько –
Не драп сі високо, то не впадеш низько.
Про випадок з людиною-мухою згадав Станіслав Лем у повісті про своє дитинство “Високий замок”:
“Щось мене тягнуло, аби вихилятися з вікна якомога далі, хоча добре знав завдяки історії “людини-мухи”, чим загрожує падіння з другого поверху”. У довоєнному Львові перший поверх вважався партером і відлік починався з другого. Отже, “акробат-муха” впав з третього поверху.
3
Сучасний дослідник львівських родин Єжи Яніцький відшукав нащадків пані Теличкової і вияснив для нас її долю.
Пані Теличкова мала купу дітей. Шість доньок – Олену, Стефанію, Ядвіґу, Софію, Адольфіну, Ванду, і двох синів – Володислава та Станіслава. З них усіх лише Стасько перейняв від мами комерційний талант, закінчив Купецьку Школу на Стрілецькій площі – і незабаром вся бухгалтерія вже була на його голові.
13 квітня 1940 року родину вивезли до Казахстану в Семипалатинську область. Пані Софія потрапила в посьолок Барадуліха, де була цегельня і швацька майстерня, в якій старшій жінці довелося працювати.
Коли у війну полякам дозволено сформувати дивізію, чимало й українців записалися туди, аби лиш вирватися з пекла. У серпні 1942 року пані Софія разом з військом виїхала до Ірану. Але вимучена тяжкою працею, схуднувши на 30 кілограмів, знепритомніла в дорозі. Померла в Пахлеві у віці 62 років, там її і поховано.
|
|
