Від Декларації до Акту
З приводу десятиріччя "суверенітету" і дев"ятиріччя незалежності
Тарас БАТЕНКО
Конституційне сходження до української незалежності розпочалося 16 липня 1990 року. Ця пам'ятна дата вже назавжди в історії. Це зараз політологи зазвичай стверджують, що немає суттєвої методологічної різниці між "суверенітетом" і "незалежністю". Проте в 1990 році уявлення були зовсім інші. Відбулася, по суті, підміна терміну. Правляча еліта Української Радянської Соціалістичної Республіки вкладала докорінно інший зміст у семантику слова "суверенітет" і розглядала його як механізм стримування революційного пориву у країні. Націонал-демократична опозиція розглядала Декларацію про державний суверенітет як легалізацію конституційного здобуття "правдивої незалежності". Україна, втім, залишалась Українською РСР і, прийнявши Декларацію про державний суверенітет, не втекла від спільної реальності, що спіткала агонізуючу радянську систему.
"Суверенітет" був певним компромісом між владою та національно-демократичною опозицією. Так, Україна ставала "суб'єктом міжнародного права", проголошувала самостійне вирішення будь-яких питань державного життя й економічного статусу, а також проголошувала своє право на власні Збройні сили (найважливішим моментом тут було те, що громадяни УРСР мали, як правило, проходити військову службу на території республіки і не могли використовуватися з військовою метою за її межами без згоди Верховної Ради УРСР). Водночас останнє речення в документі красномовно мовило, що "принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору". Тобто в певному сенсі Декларація була тимчасовим, перехідним явищем, з можливим поворотом у будь-який бік. Опозиція бачила в документі засіб, яким можна оперувати перед союзними органами, бажаючи вести повноправний діалог на міжнародному рівні (чи не вперше така можливість випала в листопаді 1990 року, коли Україна власною делегацією виїхала на Паризьку зустріч на найвищому рівні Ради безпеки та співпраці у Європі (РБСЄ). Партапарат також еволюціонував завдяки документу, але в головному -- в намірах зберегти систему через "оновлений Союз" -- залишався непохитним. Так чи інак, а проголошення Декларації про державний суверенітет стало можливим завдяки безпрецедентному тиску опозиції (його на витримав навіть тодішній голова Верховної Ради Володимир Івашко) та не надто великому спротиву режиму -- компартійної номенклатури (не в останню чергу до цього спричинилися політичні процеси в РРФСР, де напередодні було прийнято схожий документ).
Українська політична історія останнього десятиріччя -- це, серед іншого, історія двох президентур і десятьох урядів (пам'ятаємо, звичайно, вислів про те, що історія, зосереджена на ролі кількох людей, не може вважатися повною та об'єктивною). Водночас за історією президентською та прем'єрською можна проглянути проблеми становлення політичної еліти, політичної опозиції та формування загалом посттоталітарного суспільства.
Президентства Л.Кравчука могло і не бути, якби влітку 1990 року не відмовився від посади голови Верховної Ради УРСР Володимир Івашко, відбувши до Москви на посаду заступника Генерального секретаря ЦК КПРС. Майже точно ми мали би першим Президентом Володимира Івашка. І якщо повірити словам нині вже покійного Володимира Антоновича, в Україні "по-іншому проводилися би реформи, будувалася національна політика... Не було б і ніяких купонів". Історію, звичайно, не можна повернути, і вона вкрай неприхильна до дослідника, котрий ставить питання: "Що було би, якби?". Тоді ж, у 1990 році, шати суверенітету, а відтак і незалежності, довелося натягати на старий державний апарат не стільки опозиції (Народній Раді), як старій компартійній номенклатурі (депутатський компартійний загін увійшов у вітчизняну історію п. н. "група 239"), що зберігала за собою управлінські функції значно більшою мірою, ніж Кабінет Міністрів під керівництвом Віталія Масола.
Нинішній голова Адміністрації Президента Л.Кучми Володимир Литвин вважає, що саме Л.Кравчук був одним із авторів прихованої "номенклатурної революції" в серпні 1991 року, яка замінила паперовий суверенітет атрибутивною та реальною незалежністю. Якщо початок президентства Леоніда Кравчука був освячений дипломатичною грою у "Біловезькій пущі", яка завершилася розвалом СРСР, то кінець того-таки президентства був продиктований невмінням арбітра нації здійснювати контроль за системою виконавчої влади. Л.Кравчук надто дбав про особистий імідж, жертвуючи водночас питаннями соціально-економічного характеру. Відтак він дійшов до президентських виборів 1994 року без злагодженої власної команди, не навчившись до того ж контролювати парламент, який урешті вкоротив його президентство. "Лавірування та блефування в інтересах народу" -- так могли б описати президентство Л.Кравчука гострі історики. Однак Л.Кравчук став улюбленцем націонал-демократії і навіть дав змогу розвинутися її частині на державному рівні.
Проте стійка модель української державності з'являється щойно з обранням Президентом Леоніда Кучми. Президент Леонід Кучма видав "на-гора" не один економічний рецепт. Рецепти ж незмінно супроводжувалися його земною логікою: "У житті рідко зміни відбуваються миттєво. Різко настає лише погіршення".
Леонід Кучма продемонстрував уміння боротися за владу, концентруючи мало не за імператорським принципом її "всю і негайно". Кабінет Міністрів під керівництвом Л.Кучми (1992-1993) мав, як відомо, не лише виконавчі, але і законодавчі ("декретотворчі") функції. Кабмін Л.Кучми зустрівся з колапсом системи виконання рішень і сам зробив чимало "школярських" кроків (за висловом доктора економічних наук Володимира Черняка). Стара схема ЦК КПУ, за якою посада голови Ради Міністрів УРСР була звичайним адміністративним постом, а не політичною посадою, все ще працювала в перші роки української незалежності. Ця схема сиділа у свідомості директора "Південмашу" Леоніда Кучми, якому доручили очолити Кабмін після Вітольда Фокіна. "По суті, -- коментує Л.Кучма, -- в УРСР взагалі не було державної машини: вона тут просто була ні до чого. Її заміняв управлінський апарат. Стара управлінська машина УРСР мала принципово інший порівняно з державною масштаб мислення: вона була розрахована на управління регіоном, а не державою, і засоби мала відповідні". Тож Уряд Л.Кучми просто розгубився, коли від нього час вимагав ідеологічного вироблення моделі реформ. "Скажіть, що ми повинні будувати, капіталізм чи соціалізм, -- і я це збудую", -- ця фраза Л.Кучми якраз і відтворює ситуацію, заручником якої опинився прем'єр. Отож, тривалий час відтворення моделі соціально-економічного розвитку здійснював партапарат, а згодом -- Адміністрація Президента України. Лише наприкінці 1999 року Президент Л.Кучма зрозумів згубність такого шляху. "Я вважаю ненормальною ситуацію, -- заявив він у пресі, -- коли центр практичної роботи з реформування економіки вимушено концентрується не в Кабінеті Міністрів, а в Адміністрації Президента. Президент і його адміністрація не повинні постійно підштовхувати уряд до якихось конкретних реформаторських кроків".
Перший термін президентства Леоніда Кучми може викликати жаль. Ще прем'єром він, як відомо, блукав у пошуках оптимальної моделі управління державою. Лише на початку другого терміну президентства Леонід Кучма визнав, що є, по суті, незалежним у прийнятті політичних рішень. Таке визнання може символізувати розвиток нового етапу української політичної історії, символом переходу від "цезаристської республіки" до "цезаристської монархії". А народження в Україні з початком 2000 року "демократичного монарха", як відомо, деякі політологи вже оголосили. З ювілеєм тебе, шановне громадянство!
|
|
