Суржик для інтелігенції
Роман МАЦЮК
„простий народ до такого
крутійства думки, до якого дійшла так звана інтеліґенція, ніколи не доходив, отже й повернення
до чесної прямої мови вимагає від
інтеліґенції більших зусиль,
аніж від простого люду".
(Левко Лук'яненко, „Сповідь
у камері смертників")
Залюбленим у західну цивілізацію людям хочу звернути увагу не на рівень її досягнень, лиш не дух САМОДОСТАТНОСТИ. Багато людей подивляють психологію Німця чи Англо-Сакса, та мало хто зверне увагу, що, коли Iталієць пише "forte" в опері, а дитина в Анґлії на лєкції фізики пише "f=m•a", то вони пишуть рідною мовою (force= =mass•acceleration). Не маю найменшого наміру аґітувати за переписування підручників з фізики. Не мусять наш діти в школі писати „с=г•р" сила=груда•розгін). Але мусіли-б лінґвісти здати собі справу з того, що якась же має бути різниця між суспільством, яке нутром творить, спонтанно і від себе, для себе, ще й по-своєму називає, і суспільством, яке тупо мавпує та, незрозумілим для себе самого чином, формально переписує чужі називництва. Не місце тут розправлятися про походження західних літературних мов, про освітню ролю католицизму, про співвідношення між абстрактно-аналітичним та конкретно-художнім мисленням, про переваги та недоліки символізму і мотивації у називництві. Але є фактом, що Чехи від недавна (початок століття) називають артистів умільцями, а театр - дівадлом. I нічого їм за те не є. Думаю, що нарід цей буде жити.
Аґресивність мови у називанні на свій лад нових (хай навіть імпортованих) понять - критична умова її живучости. Якщо немає аґресивности своєї мови - її заступає аґресивність чужої. Мало того, що, скажімо, ро@сийська чи польська має багато запозичень із західних мов, то українська до цього ще й докладає: з одного боку, природними стараннями Iнтера „збагачується" ро@сийсько-польськими перекладами з попсутої Англо-Саксами чи Фра@нками латині, а з другого боку - стараннями малодушно-запопадливих рідно-зневірених „европеїзаторів" додає, до вже засвоєних раніше, потоки нових „сьогоденних" Iнтеро-американських шедеврів, попередньо спотворених на хохляцький лад (Рілекс - від релаксу, себто „розслабуха", і ин.). Зарозумілим „вченим" прихильникам латині та греки раджу задуматись над питанням: чи це Боги дарували оракулам давньогрецьку, чи, може, вона виросла з мови грецьких пастухів? Чи не є ознакою „інтелекту" заздрісного селюха, коли новоспечений напів-учений розумник, з трудом вимовивши щойно завчене чуже слово, уявляє, що він уже вознісся на постамент, де засідає „еліта". Не володіючи мовою-донором. Не здогадуючись про етимологію. Не задумуючись над перекладом „терміну" і не маючи навіть гадки щодо простої пересічности його походження, нічого не підозрюючи про „хлопську" природу „вченого" слова у рідному для цього самого слова мовному середовищі. Зрозуміймо нарешті: европейські мови абсорбували греку і латинь в такій мірі, що слова-терміни для всіх нових понять вони фактично черпають САМI З СEБE, хоча для нас воно звучить як ДУЖE науковий термін. Чим важче вимовити, тим „науковіший". Чим менше зрозумілий, тим більше ПАНСЬКИЙ. Звідки запозичають слова для своїх винаходів Американці? Напевне, з англійської. Тоді чому українській мові не скористати з власних, напрочуд багатих суфіксально-префіксальних засобів? Західні мови творять слова побільшости засобами комбінацій. У нас свої, иньші можливості. Чому не творити на свій лад? Західні мови не цураються також і слів „простонародного" звучання для означення понять як в технології, так і в економіці. Чому ми повинні соромитись своїх слів? Невже лиш тому, що пересічна, майже непристойна простота ЗАХIДНИХ слів для вуха українського анальфабета звучить як витончена музика, коли їх вимовляють уста европейського „цивілізатора"? Тому, що зрозуміле і влучне рідне слово ріже інтеліґентне вухо синові вчорашнього гноєвоза? Львів продукує телефонні апарати (скопійовані зі західних, річ ясна), які називаються визначник номера „Мері" (слід розуміти, в честь назви одного з племен, які заселяли колись московську землю - Мерь). Апарат наділений функціональною частиною, що має зватися, в силу якоїсь ґеніальної лінґвістичної знахідки, - „спікерфон". Жодному вченому панові інтеліґентному інженерові не спало на думку назвати оту деталь одним з простих українських слів: голосник, звучник, звучало, о@звук, говорун, балакун, гучок, гук, дримба, зрештою. Чому? Тому, що пани інженери вміють по буквах прочитати англійське "speakerphone". Зате не знають, що ричаг (так і написано!) взагалі-то зветься важіль, а в даному випадку, то зовсім навіть не важіль, лиш язичок.
Пасивність українського називництва подиву гідна. Чим, наприклад, телєвізор не міг би називатись „глядилком" або „споглядалом", дисплей - „позиралом", а комп(')ю(у)тер (дослівно - „той, хто п'є тільки в компанії") - чим не „мізківник". Освічені люди часом переконують мене, що проти міжнародних термінів не попреш. Що, мовляв, навіть Французи кажуть "computeur". Брехня для невігласів! Французи кажуть "ordinateur": послушник, розпорядник, виконавець, лаштун, упорядник, наказовець. На відміну від калькулятора чи рахівнички (обчислювача, компутера).
Кому не сподобався ужитий в попередніх відступах („абзацах") термін „аґресивність" - хочу нагадати, що аґресія - це є, між иньшим, акт, який дає початок життю. А також навіть і рослина, яка тягнеться до сонця, затінком свого листя вбиває менш заповзятливу суперницю. Хто увірував, що досить три рази в день заспівати „Боже, великий, єдиний" - і щезне ворог, як роса на сонці,- їм нагадаю, що в тім самім часі, коли в галицькій церкві співають,- в галицькому банку будують „Україну". „Цивілізовану", „европейську", інтер'язичну. Не щезне ворог, допоки під його ногами не палатиме земля. У трамваї, в магазині, на фабриці, в установі, в банку, в міліції, на ринку, на забаві, у кав'ярні, на дискотеці, в театрі, в кіно, при інтерв'ю, на телебаченні, на радіо, на вулиці, в борделі, в ліжку. Не критикую східняцьких братів. Зате відчай бере, коли переконуєшся, що галичанин швидше дасть собі вирвати язика, чим відмовиться від насолоди мазохізму: з Поляком - перейти на польську (в Україні!), з Кацапом - на ро@сийську (в Галичині!), з Німцем, Французом, Китайцем - на той же общепонятный, ничтоже сумнящеся, що кожен чужинець повинен розуміти мову „родины Ильича"; а при спілкуванні поміж собою - для „крутості" не забути закинути одним-другим модняцьким слівцем, украденим з „панської", на нинішний день - англійської, мови. Свою ущербну інтелектуальну незайманість „новые украинцы", як і нова галицька номенклятура, що їх залюбки мавпує, пояснюють „неспроможністю" рідної мови. З причини виключно убогого, з дозводу сказати, „володіння" українською мовою, вони змушені навіть запозичати слова з багатого мовного запасу диких гаїтянських голопупенків: хіба спаде на думку нинішньому розбагатілому номенклятурнику чи міщанинови, що назву улюбленного „пікнікового" начиння, "barbecue" (спотворене barbaca), можна заступити купою близьких, уже відомих в українській мові слів: ватрак, кросна, рушт, столець, шохта рожен... На@рід, який не хоче бути. Впирається, щоб не бути. Платить, щоб тільки НE бути. Добровільно, власною копійкою підтримує засилля чужинецьких, часто прямо ворожих засобів масового безглуздя, розпусти, блуду, розбещення інтелекту. Ґазети, журнали, музика, пісні, вистави, забави, порнуха, снобізм... Я не купую еротичних ілюстрованих журналів ро@сийською мовою, а Ви? Я не купую „Наталі", „Джентельмен", „Дом и уют", „Вот так", „Отдохни" - не лиш тому, що не належу до нового гладкого покоління галицької патріотичної „інтеліґенції", але й тому, що не бажаю набиратися ро@сийськомовних стереотипів, не хочу осмішувати свою мову всілякими джакузами, барбаками, ротманами.... Тому, що не бажаю фінансувати справу знищення українства. Я можу дозволити собі безболісно відмовитись від товару в ро@сийській обгортці, вийти з крамниці, де я чую ро@сийську мову - бо мені там перебувати неприємно. Я можу не купити товару, що реклямується в телевізії каліченою українською, тим паче - ро@сийською мовою, бо мені бридко; бо у наш ринковий час і без того є на що витрачати гроші. Я не відчуваю найменшого дискомфорту, коли веду бесіду рідною мені мовою з Iнтером, бо я давно і без жалю відвик розмовляти ро@сийською. Я не вживаю суржика і не партачу своєї української мови цитуванням ро@сийських термінів, щоб Iнтер мене зрозумів - нехай перепитує та вчиться; це моя земля, і це МОЄ СУСПIЛЬСТВО. Як поступаєте Ви?
Ну, то це було про на@рід. А от патріоти мали-б за дев'ять років породити не-змосковщений повно-об'ємний академічний ро@сийсько-український словник. Замість віршів, „доленосної знакової" прози, замість безплідних амбіційних суперечок та схоластичних досліджень. Непосильна праця, брак комфортної мамони, чи несила відмовитись від під-совєтських „творчих надбань" в галузі зросійщення? Iсторики та лінґвісти сердяться, коли їм радять викинути на смітник весь совєтський доробок. Мовляв, і за того режиму дещиця правдивого та вартісного була створена. Не хочеться виправдовувати гонорари виключно своїм холуйством. А створено було: 1) Міф про те, що говорити правду і поступати чесно не є „розумним"; 2) Спосіб нишком докидати ложку істини до бочки совєтської брехні - виключно з метою заспокоєння власного патріотичного сумління - бо, на відміну від ложки дьогтю, ложка істини брехні не псує, лиш приправляє.
Міф, що правдовідступництво себе виправдовує, вдався на славу і виявився настільки заразно-плодючим, що перетривав „перестройку", знейтралізував потуги відродження 1991 року і, врешті, опанував „Незалежною". До такого ступеня, що націонал-демократам зараз вірить від сили 3% населення (за підсумком виборів). Забрехали самі себе. Нині природньо було-б сподіватись, що учорашні винахідливі маскувальники літературно- лінґвістичної ложки істини заходяться її видобувати назад з бочки брехні, куди вони її для наступних поколінь ховали. Щоб показати-таки в чистому вигляді свій підсовєтський доробок. Не заходились. Невигідно. Не платять. А українському читачеві - за безграмотну гидоту в ґазетах; українському слухачеві - за потоки інтер'язычного гною, які линуть через радіо та телевізію, йому „за врєдность" хто платитиме?
Iще не зміряно точно, від чого є більше зла: від чіткої заборони на правдиве слово, чи від намагання донести до читача зернину правди разом з повним мішком дозволеної брехні. Бо брехня, підсвічена ореолом супровідної правди, мимоволі проникає до свідомості, там легалізується, і, навіть при великому бажанні відсіяти полову, все ж полишає за собою серпанок делікатної полуди. Кому з під-совєтських укладачів хочеться зараз брати до рук мітлу та вимітати з ро@сийсько-українських словників зросійщене сміття, свідомо ними-ж і понапихане задля благих намірів - щоб словник взагалі побачив світ? Нікому. А хто за них зробить цю роботу? Може, нове покоління інтерівських „лінґвістів", яке і за освітою, і в самому принципі, слабо розрізняє між англійською, українською та ро@сийською мовами? Тих інтер-лінґвістів, які з допомогою простого телевізійного пуделка успішно та швидко нищать крихти українськости, які вдалося зберегти з часів хрущовської відлиги. А в часі, вільному від нищення, прискорено помпують інтер-язычіє. I отаке спостерігаючи, жменька українських „майстрів слова" помаленьку завойовує собі безсмертя високохудожніми творами на вимучені теми. Творами для власного вжитку. Бо ні плач, ні вічні скарги, незадоволення, претензії до цілого світу, ані розпука від ницого роздвоєння, якою б дібраною мовою вони не описувались, на безсмертя навряд чи здобудуться. Не любить читач такого. Навіть сила терпіння не особливо цінується. Хіба що страшного терпіння, як у прозі Осьмачки, як у Багряного. До Iсторії входить иньша сила: сила перемоги. Сила Драйзера, Фойхтванґера, Голзверті, Лондона, Гемінґвея, Eсхіла, Данте, Цвейґа. Велика сила. Великої підступности. Великої траґедії. Великої шляхетности, великого снобізму, великої розко@ші, великого життя.
Про виживання в ницості. Підступність, як зброя, оспівана великим Міцкевичем. Чого не сприйняв великий Франко. I був шельмований Ляхами. Що не дивно, бо зачепив національну пиху. Але також і своїми. Що є дивним лиш на перший погляд. Бо теж зачепив, правда, не національну, лиш міщанську пиху. Бо похвалив дві, для нас незносні, речі: лицарську поставу і правдиву европейську гідність. Зостав шельмований за своє несприйняття законсервованої назадкуватости і лякливого крутійства „інтеліґенційного" квазівікторіянського оточення, хронічно хворого на святенницько-мазохіський попідлядський синдром. Теперішні слизькі „европеїзатори" були-б здивовані, якби їм випало прочитати, що стиль Святославового „іду на вас", стиль рішучого „так хочу!" належить до европейської моди, а от доктрина „несупротивлення злу" - „найабсурдніша, найменше відповідна для европейської вдачі" („Подуви весни в Росіі"). Ясна річ, немає чого розмахувати дерев'яною шаблюкою під підошвою московського ведмедя. Але ж і хвалену валєнродську підступність не варто підсолоджувати „інтеліґенційним" малоукраїнським ницим конформізмом. Бо засмердиться підступність, заіржавіє кинжал месника під важким плащем непевности. Слід-би час од часу очищати від словоблудства дійсну правду. А правда полягає в тім, що коли дерево однієї мови пишно свою крону розкидає, тоді воно глушить сусідів; що тісно в одному вишневому садочку двом „братнім"; що не зарадити ділу солодкими байками про права Iнтер-людини. Друга правда полягає в тім, що на території архітектурно-звичаєвого заповідника в серцевині підпсутого П'ємонту українську мову не шанують навіть ті, хто нею послуговується.
Мову творять і захищають, як мури фортеці, дві літератури: література попсу (плебсу) і література салону. I аж ніяк не література фолькльористики, етно-психоаналізу, чи дрібноміщанської філософії. Жовтого жанру та жанру червоних ліхтарів з-поміж українських письменників не підтримує ніхто (майже, - гляди Ю. Винничук та ще одне-два прізвища обох статей). Молодь вчиться розмовляти з ро@сийських перекладів, в кращому разі, творів Сабатіні, Стівенсона, чи Дюма, в гіршому... Де український кримінал, еротика, фантастика, мелодрама, бульварний роман, де розмовник для галицьких повій, де чтиво, призначене для розслабухи крутих українських дебілів? Чи, може, в стерильно-цнотливій Без'ядерно-Iнтеліґенційній сього не суть буде?
Юрій Рогоза написав книжку „День рождения буржуя", за якою поставлено серіял. Можливо, я б і самою книжкою зацікавився, якби при її реклямі з позиралка телевізора на мене одверто і безсоромно не глипала її ро@сийськомовна назва. Якось душа не лежить... Тому - про фільм лише. В ньому, окрім символіки назви, я боляче вловив іще один символічний епізод: коли в українському селі, колисці народної пісні, яку полюбляють час від часу затягати як давно змосковщені Хохли, так і Москалі-поселенці, „Толстый" під свою гармошку виспівує кацапських частушок... То вже нам кінець? У фільмі показано міське середовище, яке мало-б зродити українського „бизнесмена", без котрого нині є неможливим поступ суспільства. Склад цього середовища: Кацап „Толстый"; Москалі: слідчий по особо важным делам та психіятр Костя; перекинчик Вера; особа яскраво вираженої ніякої національності Артур; решта - Iнтер. Для Українця місця просто немає. Реалізм. Правда, не знаю, - константуючий, огуджуючий, чи оптимістичний. Не маю нічого проти забави у двомовний натуралізм (якою мовою писався текс „від автора" - не знаю, але здогадуюсь). З другого боку, можна було-б і перекласти всю книгу українською мовою - для українського читача. I фільм теж. Так, як перекладаємо американські бойовики. Чому цього не зроблено? Будуть казати на Рогозу, що він вирішив, наче Украинец и так поймёт, да так и интересней - „в оригинале". А я наполягаю, що передати адекватно ро@сийський блатний жаргон дуже та дуже важко. I за розвиток аналогічного жаргону слід було братися уже давно, і не єдиному Рогозі. Иньша справа, що Бог наділив українську літературу переважно святенниками-чистоплюями... А як же нам потрапити у XXIше століття, коли світ змінюється? У житті самого соціуму теж багато випало: наприклад, щодо розвитку української проституції - в прямому розумінні, не політичної. (Я дійшов цього висновку ще у дитинстві, під впливом одного оповідання турецького письменника Фахрі Eрдінча). Суспільство іще не стане українським від того, що після чергової перемоги Iнтера на президентських виборах, Великий Комедіянт кивком мізинця лівої ноги дозволить превести декотрі вимучені патріотами покращення в україномовних висиланнях „Загальнонаціонального"... аби потішились та заспокоїлись - заробили все-таки. (покращення є: наприклад, „Нескафе" перестало жарити, тільки смажить). Але суспільство почне ставати українським тоді, коли підтіпанки, які обслуговують приватне життя Високих Народних Обранців та Високих Членів доленосно-реформатор-ських Структур, перейдуть на українську мову. I суспільство стане українським, коли повії найпрестижніших „бизнесменів" користуватимуться в щоденній роботі українським жаргоном - не суржиком, лиш професійним жаргоном. Чому я вважаю, що такими незвичними для декого мірками вимірюється престиж мови? Та тому, що всі бачимо, яке місце займає кримінал і еротика в житті сильних світу, але не бачимо, поки-що, иньших мотивів існування у світогляді цього панства. В усякому разі, українських мотивів не бачимо.
Якщо ж панове українські літератори мають себе за надто велике цабе для чорної роботи, хай би творили білу. Де український вищий світ? Де затхла, але вишукана розкіш офранцужених салонів українського Толстого, де бутафорні пригоди донжуанів українського Дюма, де солодкі муки лінивих снобів українського Пушкіна?. Не було в історії - чи варто гордитися, що нема й у літературі? Все, на що спромоглися класики в цьому керунку - дріб'язкова метушня адвокатсько-попівських якнайдрібніших міщанських салоників. А тим часом, штучно створена для потреб вищого світу, ро@сийська літературна мова нагромадила немало витончених форм для опису життя шляхти, людей влади, людей мистецтва - сильних світу цього. На відміну від називництва стислих наук, чи, скажімо, в царині широко-вживаної побутової лексики - де на перший план виступає просте призвичаєння до тієї чи иньшої термінології, де мотивація може і не відігравати великої ролі, - називництво дієслівними, прикметниковими та подібними формами при описі тонших понять життя духовного, понять, що стосуються інтелекту, настроїв, рис характеру, поведінки, вимагає незрівнянно ширшої палітри, глибокої, дослівної, психологічно обґрунтованої мотивації. Потреби опису безмежного різноманіття витончених форм життя, психіки, думки розвиненої особистості, емоційного стану, неймовірного розгалуження мислення, найтонших відтінків змислів, невловимих варіяцій душевного стану, відрухів міміки, поведінки, багатогранність добра і многоликість зла - є над чим попрацювати обдарованим письменникам, добираючи, конструюючи, вигадуючи, зрештою, нові слова, розвиваючи лексику. Українська класика знає майстрів опису картин природи. А також картин нендзи та горя. Досить! Чи ви хочете, щоб українського школяра і далі нудило від п'яних розборок чужої йому за соціяльним станом кайдашевої сім'ї, в той час, коли йому ближча для розуміння сім'я Сімсонів чи життя в Беверлі Хилз? Дайте йому український Район Мелровз. Намалюйте образ людини дії та аґресії - не раба стримуючої псевдоморалі та плаксивого співчуття. На цьому й розвиваймо лексику: плекана зовнішність, здорова цера, тонка зваба прикрас, стримана розкіш оздоб, потаємна елеґантність дорогого одягу, вишукані назви вигадливих страв, скрита розбещеність забав, дискретне багатство інтер'єру, скромна сила внутрішньо-звироднілої поведінки, сплетений Го@рдієвим вузлом характер, пекельна райдуга душевного світу Людини-Пана. I присмак блакитної крови, що усе цементує. Спробуймо, а переконаємось, як нам брак відповідників до латинських та грецьких коренів, до колоритно-безпосередніх французьких, складених німецьких, перетравлених англійських, штучно зрощених кацапськими дяками і наступними московськими письменниками чи то болгарських, чи старо-українських слів. Можливо, читач у цьому місці впаде у спокусу нагадати мені, що українська мова посідає третє місце серед поширених у світі - одразу за французькою та фарсі. Так, посідає. За ознаками мелодійности, за можливостями словотворення, за глибиною синтезуючих можливостей морфології. На жаль, - не за показником вироблености. Жодним чином не мігби-м принизити цим зауваженням українську мову - не тому, що воно надумане, лиш тому, що українська мова для мене РIДНА. I вже тим лиш одним краща за будь-яку иньшу. Але ось подаю приклади, над якими міг-би розміркувати мій можливий опонент, той, кому могло-б здаватися, що не варто трудитись над виробленням української мови. Порівняймо з ро@сийською: Восседать, заседать (два слова) - укр. засідати, засісти (одне слово). Караванський пропонує возсідати, але більш ніде такий переклад не зустрічається. Якщо погодитись з двома омонімічними значеннями слова засідати, то й тоді рос. мова може запропонувати відповідник заседать в значенні синоніма до восседать (гляди словник); всідатися зайнято відповідником усаживаться. Мнить - укр. марити, мріяти, мислити, уявляти - всі вже зайняті рос. відповідниками: грезить, мечтать, мыслить, воображать. Местоположение - не має відповідника; укр. місце розташування, місцезнаходження, місцепробування зайняті рос. відповідниками месторасположение, местонахождение, местопребывание. Содействовать, способствовать (два слова) - укр. сприяти (одне слово); укр. погоджати зайняте ро@сийським благоприятствовать. Вскрывать, раскрывать (два слова) - розкривати (одне слово). Застенчивый, стеснительный, стыдливый (три слова) - соромливий (-язливий) (фактично одне слово). Кумир (ох уже ця надокучлива „старо-церковщина") - не має відповідника, бо ж існують іще також і ро@сийські: божок, идол, истукан (бовван), болван (бовдур). Подвержённый - мотиваційний відтінок не передається укр. відповідниками схильний до, доступний, приступний, підвладний (рос. подвластный); асоціяції, викликані дієсловом внушать не завжди влучно передаються українськими навіювати, вмовляти (в когось...); рос. подвергаться не перекладемо як підлягати чи підпадати під, бо існують рос. відповідники подчиняться, подпадать. Слово предпринимать Українець змушений перекласти цілим виразом - вживати заходів, або вдаватися до заходів. Собутыльник лише віддалено викликає ті ж асоціяції, що й „товариш від чарки". Ввергнуть відрізняється значеннєвим відтінком від укр. укинути, упустити в. Ро@сийським здание, постройка, які не є синонімами, відповідають українські, фактично, синоніми: будівля, будова; останнє до того-ж швидше значить процес будівництва чи будівельний майданчик; українські слова будинок, споруда вже зайняті рос. відповідниками дом, сооружение. Прямодушный - укр. одвертий, щирий вже зайняті рос. откровенный, искренний. Благодушный - укр. добродушный вже має дослівного ро@сийського відповідника. Честолюбивый в укр. мові перекладемо хіба що ґалліцизмом (з латині) амбітний. Усердный несе відмінне чуттєве навантаження, аніж укр. ревний, ретельний, пильний, заповзятий, запопадливий, запопадний, запальний, щирий, завзятий; укр. старанний зайняте рос. відповідником старательный. Расчётливый я не вмію перекласти: ощадливий, обачний, дбайливий - мають иньший змістовий відтінок, розважливий - вже зайнято (гляди нижче); так само, як і подавляющий (переважний, перева жаючий) мають відповідниками преобладающий, превосходящий. Попирать не перекладемо жодним з наступних: топтати, нехтувати, зневажати, гнобити, утиска@ти, гнітити - бо всі вони вже мають своїх відповідників: топтать, пренебрегать, презирать, угнетать, притеснять, удручать. Так само смутно (представлять, чувствовать) ми передаємо словами неясно, нечітко, невиразно, непевно, кожне з яких вже і поза тим має свого ро@сийського аналога. Я радив-би додати: мутко, мрячно - та який редактор погодиться? Відчуття, що викликаю ться одним з улюблених слів Андрія Миколайчука - „озорство" (радіовисилання „Віч-на-віч з естрадою" 19го березня 2000го року) - він сам не в стані передати ні українським словом „пустощі", ні жодним иньшим. Слово торец в рос. мові потроху втрачає первісне значення „мостина" (для вимощування дороги дерев'яною бруківкою), прибравши значення стин, зріз, поперек, торчак... але українські технократи вперто пишуть торець. Искушённый не можемо перекласти як досвідчений, бо є опытный; прожжённый - як бувалий, бо існує рос. бывалый; благоразумный - як розважний (розважливий), бо маємо рассудительный. Взагалі, ро@сийсько-український тритомний словник має 133 гасла на „благо-" в ро@сийській частині. Словник Грінченка- всього 30, з яких шість слів пов'язано з „благовіщенням"; до них можна іще додати від сили з десяток слів на „добро-"- і оце й усе. До рос. привносить, чинопочитание та великодушный перекладу взагалі не знаходимо (окрім кальки, ясна річ); посилаються, як правило, на спільну слов'янську основу або признають факт існування досить великої кількости спільних для обох мов слів - приємніше від цього не стає. Исход мислиться інакше, аніж укр. вислід чи здобуток; латинізм результат присутній в обох мовах. Так само издержки не передається добре українськими відповідниками витрати і наклад; укр. втрати та видатки мають своїх відповідників - потери, расходы. Рос. растлевать передає якийсь неповторний аромат потаємного змісту, відмінний від категоричних українських розбещувати, розпаскуджувати; хіба що перекладати описово: „зваблювати до солодкої ницости". Вираз „игра имела свою изюминку" я не вмію перекласти до цього часу: укр. вирази живчик, з перцем, - чомусь не смакують в цьому контексті. Оговорка перекладу не має: укр. помилка має відповідника ошибка, а слова обмова, об мовонька, обмовка - усі мають єдине значення „наклеп". Я б запропонував „омилка" - та хто почує, хто сприйме?.. До чотирьох рос. слів первичный, начальний, первоначальный, первообразный найдемо лише три відповідники: первинний, початковий, пе@рвіђсний. Два різні рос. слова обычный і обыкновенный передаються, як правило, одним: звичайний; прикметник звичаєвий вживається обмежено. Прозорливый не має перекладу, хіба що прозочний (Уманець), що швидше мало-б значити „прозорий"; передбачливий падає на предусмотрительный. Iменник подлог не перекладете, не вживши вже зайнятих спільних з ро@сийською мовою подделка чи фальшивка. У виразі „столб воды обрушился на храбреца" укр. відповідник обвалився не передає вповні значення „навалитися, руйнуючись та розпадаючись на часті", яке присутнє в росийському обрушиться завдяки звукам „р" та „ш".
Буду втішений арґументованим запереченням мого песимізму щодо зусиль (властиво, відсутности помітних зусиль) з боку спеціялістів, скерованих на розвиток книжкової мови. А поки-що хочеться кинути клич: де ви, українські книжники, що ваше завдання - винаходити лексику? Чи після роботи дяків-Московитів Українцям все, що залишилось - мавпувати?!
Чи має право Українець бачити недоліки?
Окремі злосливі, але нерозумні ро@сийські шовіністи можуть впасти у спокусу показати пальцем на попередні відступи моєї статті, як на доказ недостатности української мови. Иньші ж, знов, українські „інтеліґенти" , котрим тільки здається, що вони є патріотами, можуть пробувати кривитися при першій-ліпшій згадці про внутрішні труднощі нашої мови. До чогось такого я ставлюсь зовсім спокійно. Кожна мова має як переваги, так і вузькі місця. А тим паче немає підстав роздувати проблєму, якщо її коріння лежить не в природі мови, а швидше у лінивстві „майстрів слова" . Я всього-лиш поділився з читачем деякими труднощами, на які наштовхнувся, і спробував описати деякі проблєми так, як вони мені виглядають. Чи надумані ці питання, і наскільки вони серйозні - нехай скажуть спеціялісти. Але вже зараз хочу наголосити, що для націоналіста, як я розумію це слово, недоліки громадського життя, слабші риси національного характеру, вужчі місця рідної культури чи мови - не можуть бути предметом жалю, зневіри, розчарування, розпачу... Навпаки - це є нагода попрацювати для рідної раси, поправити, розвинути, вдосконалити її образ, і тим оправдати своє особисте існування. Поширеною є і така думка, що людина знаходить сенс існування в продовженні роду. То це вірно тільки наполовину. Саме@ оце „продовження роду" насправді відбувається лиш до такої міри, наскільки Твої нащадки унаслідують, зберігають, і розвивають етнічний тип. Лиш остільки, оскільки вони здатні відшукати у своєму серці та свідомо зберегти ту сокровенну цінність, до якої Поет із глибини душі звертався вічними словами: „Великий Боже України" . Все иньше - тлінний прах.
Той, хто вказує на болячки нації та суспільства, їх конструктивно аналізуючи, хто пробує зарадити - вже полишає слід. Той, хто лиш вміє нарікати на долю, що призначила йому народитися не в Австрії, не в Польщі чи Америці, а в Україні - не є патріотом, а тільки егоїстичним дармоїдом, що прийшов у цей світ, аби напаскудити та щезнути, полишивши по собі купки смердючих екскрементів. Порівнювати рідне з чужим є корисно, щоб його ліпше упізнати і розвивати. Порівнювати ж на предмет „що краще" є безумовним безглуздям з двох причин. Перша причина: все те, що дожило до нашого дня, є досконалим у своїй расовій неповторності - інакше його-б не було. Причина друга, ще важніша: Господь вибрав Тебе, щоб Ти, разом з одноплемінниками, виконував почесну роль лицаря своєї раси. Иньші виконують подібні ролі для иньших народів, але тобі Господь призначив цю. Це гордість, довіра, це - відповідальність і страх перед Богом утратити честь. Важкий, але дорогоцінний камінь упертости в твоєму серці - раціо твого життя. Не підлягає сумніву, що Господь обрав український нарід для того, аби моє Я, прийшовши у цей світ в лоні саме цього народу, впізнало Правду саме його, українського народу, внутрішнім зором; саме його, українського етносу, логікою Слова. Так само Господь обрав мій нарід для того, щоб моє сумління впізнало Справедливість в єстві саме цього народу. Але Він обрав, читачу, і Тебе - щоб я зміг зазирнути до Твоїх очей та упізнати в їх глибині Істину. Яку не виразити иньшим Словом, як тільки звуками Успадкованої Мови. Істину українську, бо иньшої не є. Мені розповідали, що другіђ народи понаписували у своїх книжках, начеб-то їхній Бог до них звертався з чубка гори. Шаную їхню у це віру. Але мало воно мене обходить. Все, чого мені досить, аби збагнути підставу життя,- це відчути, що Господь звертається до МОГО народу з глибини МОЄЇ душі, і - з глибини Твого сумління, мій український друже. І що ці струмені Господнього єлею, витікаючи з глибини наших душ, вливаються до всесвіту української безмежности, розчиняються в лоні раси, живлять і будують її. Що в Українцю бачиш Брата. Цього знати досить.
Але для того, щоб усвідомити Істину, упізнану з глибини очей Брата, я мушу вдягнути її у Слово. І слово це має бути рідним. Ти здатен відчути Істину тільки в знайомій музиці звучання рідного слова. І Ти здатен усвідомити Істину, тільки вдягнувши її у логіку рідного слова. Так замислив Творець, і змінити цього не дано.
Однією з психологічних причин недостатнього росту арсеналу громадсько-політичної лексики в укр. мові може слугувати незрілий спосіб формулювання думки. Коли порівняєте виступи політичних діячів України та Ро@сії, звернете увагу на конкретність ро@сийських мовців - проти абстрактности українських. Конкретні думки, щоб їх влучно і коротко висловити, вимагають більше різноманітних слів: для того, щоб одне слово точно відповідало одній конкретній гамі асоціяцій, одному конкретному комплексові емоцій. Звідти і плодяться слова. Для туманного опису іще нечітко сформованої (або прихованої) думки можна обійтися меншою кількістю високо-абстрактних понять: методом нагромадження фраз, методом обхідно-описовим. Людина, яка не хоче висловити прямо і коротко якусь незручну думку, намагатиметься її сформулювати способом накладання великої кількості тверджень, речень, використовуючи лише нейтральні, звичні, абстрактні фразеологічні штампи. Українські вчені, політики, а особливо - письменники мають (переважно!) звичку так завивати в папір свої думки, що їм жодна конкретика не знадобляється. А вже коли мус щось промимрити, то обов'язково з попередніми перепрошуваннями. Перепрошують навіть за українську мову. Остатньо я таке вчув від голови виборчого штабу п. Кучми. Слів, щоб описати моє здивування бракує. Це хіба що єдина у світі неповторна українська ментальність змогла-б пояснити, чому людина має просити вибачення за свою національність (більше того - за державну(!) мову, більш того - державна(!) людина). Приблизно з таким самим відчуттям, як перепрошують за випадково незастебнуту матню. Або ти порушуєш приписи - то не порушуй, або не порушуєш - тоді не вибачайся. Горе, тай годі.
Пощо багато слів. Сьогодні пан Брюховецький бідкається з приводу деукраїнізаціїї (здається, в ніч Виборів). А ще вчора в Могилянській академії влаштовували урочисті церемонії, які передавалися телевізією по всій Україні, - церемонії, названі і режисовані як Бал при дворі Катерини II (два). Не при дворі Гетьмана (хоч повна назва Академії - Київська Мазепинсько-Могилянська), не в палаці Галагана, навіть не у Віденській опері, коли вже хочеться чужого - а при дворі Iмператриці, котру Бог, за словами одного европейця, наділив долею курви, а дідько собі пожартував... Зрештою, хай-би вже і к...ва німецька, але-ж не Москальська цариця - майте совість!
Лексика влади. Ось іще одна незорана нива. Як тільки Українець добивається соціяльного становища у структурах влади чи інтересу (бизнесу, як нас навчили говорити недавно), він на кожному кроці починає спотикатись о прикрий факт, що йому брак українських слів для провадження справи. Умовно скажемо, відсутній командно-чиновницький, діловий жарґон. Я не знаю, як зарадити біді. Але я знаю напевне, що доля української лексики залежить від лексики „нових". З тієї простої причини, що вони є нові. Оці „нові" не завжди будуть невігласами. Вони закінчуватимуть університети, де навчатимуться у професорів. Отже-ж, оці професори: технократи, економісти, географи, історики, і числа їм несть, - на нинішній день самі розмовляють мовою Возного з Наталки Полтавки, бо й вони позакінчували суржикові школи та університети, керовані з висоти суржикових міністерств суржиковими міністрами суржикової „держави". Яким чином оце багно мало-б самоочиститись, лиш Господь Великий знає.
Нелінґвістичнмй відступ. У багатьох Українців, яким вдалося набрати сякої-такої влади у цьому суспільстві, вдалось зайняти якесь соціяльне становище, а чи просто потрапити у середовище хоч-би помірно впливових та багатих, прослідковується своєрідний синдром цинізму, спрямованого на все те українське, що їх самих породило. Таке „зростання", бомондівське переродження (радше, прискорене виродження) переходить у чотири етапи. Eтап перший. Людина рветься догори, і, ясна річ, все більше часу перебуває в середовищі інтеро-кацапському, навіть чисто інтерівському. Там вона мовчки вислуховує всілякі зневажливі коментарі та хамські кпини щодо всього, що має корінь „УКР". На відміну від Олени Теліги, не має сили обуритись. Eтап другий. Починає підтакувати, підлаштовуватися, лабузитись, аби зійти за „своего парня". Eтап третій, найцікавіший. Потрапивши до своїх, себто в коло своєї української родини, в коло старих українських друзів, кляне Москаля, Жида, продажну владу, і водночас хизується набутими в Iнтерівському середовищі звичками, анекдотами, крутими словечками. При цьому, переказуючи принизливі для Українця поговори, прислів'я чи історії, наче іронізує - мовляв, послухайте, як ВОНИ про НАС... Eтап останній. Перестає іронізувати. Перестає бувати в українському товаристві.
|
|
