Приїзд Івана Павла ІІ - справа України
Перспективи візиту Івана Павла ІІ в Україну (за нашими римськими джерелами, він може відбутися у червні наступного року) “Поступ” попросив прокоментувати головного редактора Католицької редакції Польського радіо отця Гжегожа ДОБРОЧИНСЬКОГО.
– Пан отець має велику практику проведення інформаційного супроводу візитів Івана Павла ІІ, тому дозволю собі попросити Вас прокоментувати кілька моментів, зв’язаних з евентуальними відвідинами Папою України. Наскільки випливає з історії візитів Святого Отця, їхньою важливою умовою є, крім офіційного запрошення першої особи в державі, запрошення ієрарха домінуючої у цій державі церкви. В Україні, якщо брати за числом практикуючих вірних, домінуючою є УГКЦ, однак за числом парафій – УПЦ Московського патріархату. У світлі недавньої категоричної відмови Російської православної церкви в толеруванні візиту Папи до Москви, дуже сумнівною виглядає згода підпорядкованих РПЦ київських ієрархів УПЦ МП на приїзд Папи в Україну. Чи може це перекреслити надії мільйонів українських християн побачити Івана Павла ІІ на рідній землі? Виходячи з існуючих традицій, запрошення яких українських церков були достатні для реалізації цього довгоочікуваного візиту?
– Я думаю, що, по-перше, приїзд Папи в Україну – то є справа України, як у розумінні державної влади, так і в розумінні місцевих церков. Саме вони тут, на місці, вирішують і запрошують – і на це запрошення відповідає Папа. Папа вже їздив по світі до дуже різних місць, де загалом християни, не кажучи вже про католиків, є такою мізерною меншістю, що не йде в ніяке порівняння із ситуацією в Україні. Можна згадати хоча б ісламські країни. Тут є два аспекти: політичних відносин, оскільки він приїжджає як глава апостольської столиці; і церковних відносин, тобто він має підстави поїхати туди, де є християни чи, зокрема, католики. Був в Ізраїлі, був у Лівані – мені не здається, щоби спротив ісламу до християнства був більшим, ніж російського православ’я до католицизму.
– Дискусійне питання...
– По-друге, коли йдеться про російський патріархат, то там теж є різні думки щодо приїзду Папи. Те, що публікується як відповідь одного з ієрархів, цілком не мусить відповідати позиції всіх. Маю надію, що є контакти ватикансько-московські, які призведуть до того, що всі непорозуміння й упередження вдасться настільки налагодити, щоб подолати і цей бар’єр.
– Беручи до уваги, що найбільшим таким “непорозумінням” зі сторони Москви є греко-католицька Церква – уніатська, як кажуть, російські православні, Ваші слова виглядають дуже загрозливо: чи не стане ціною московсько-ватиканського діалогу відмова Апостольської столиці від активної підтримки нашої Церкви?
– Треба виразно наголосити, що Папа не є Папою тільки римо-католиків, але є Папою Католицької Церкви, до складу якої входить багато спільнот різних обрядів. Вони мають своє місце, своє право, свою теологію. І тут абсолютно не можна говорити, що Папа проводить якусь гру, жертвує кимось заради якоїсь політики. Виходячи з того, як цей Папа навчає у своїх енцикліках, яку увагу звертає на східне християнство – як православне, так і католицьке, греко-католицька Церква всередині Католицької Церкви має важливу роль впровадження ніби других легень, певного альтернативного мислення, величезного духовного багатства, яке із погляду цього Папи спостерігається в ньому. Це широкий екуменізм, відкритий на православ’я, екуменізм, у який Католицька Церква входить зі всім своїм багатством, не лише як Церква Риму, а зі всіма спільнотами і греко-католицькою Церквою в тому числі.
– Наскільки важливими, у контексті нашої теми, є Ваші слова “цей Папа”?
– Від чотирьох століть Іван Павло ІІ є перший Папа не італієць, і перший Папа-слов’янин в історії, який розуміє ситуацію в цьому регіоні, який завдяки кореням, що з них виріс, може зрозуміти те, чого не може збагнути людина Заходу – у всякому разі може зрозуміти значно краще, оскільки, навіть будучи єпископом чи Папою, освяченим Святим Духом, він є людиною і має свій спосіб розуміння світу. І двадцять два роки Понтифікату показують його акценти – у навчаннях, у постійному прагненню паломництва до місць східного християнства, в екуменізмі з православ’ям та іншими християнськими конфесіями. Цей Понтифікат дуже виразно збагачений його походженням і, крім іншого, досвідом часів комунізму, розуміння того, що атеїстично-комуністичний тоталітаризм заподіяв людям, знищуючи віру та переслідуючи за релігійність. І попри всі відмінності, що тут існують і що так часто є болісно відчутними, усі християни в ім’я духовності людини, в ім’я її духовного перетворення, духовної свободи і духовної спадщини – у цьому просторі – не тільки, але зокрема – мусять думати разом (ці відмінності є нічим в порівнянні зі ставкою гри, яка точиться тут і зараз) про майбутнє культури і майбутнє людини. Так думає Папа, так розуміє.
– Можливо, при активному спротиві московської православної Церкви, візит Івана Павла ІІ в Україну варто обмежити Галичиною. Чи в історії візитів Папи були випадки, коли Святий Отець, відвідуючи країну, оминав її столицю?
– Так, були, і не тільки в роки Понтифікату Івана Павла ІІ. Папа Павло VI, відвідуючи 1976 року Ізраїль, був в Єрусалимі та Назареті і не був у Тель-Авіві, тоді ще не було дипломатичних відносин між Ізраїлем і Ватиканом. Це є справа дипломатичного протоколу, і теоретично існує така можливість, що маршрут не мусить проходити через столицю.
– Але, з другого боку, чи не сприйнялося би обмеження українських відвідин тільки Львовом як певного роду політичну декларацію в сенсі підкреслення осібності Галичини?
– Я впевнений, що мудрість тих, хто готує візит з ватиканського боку, є достатньою, щоби не зважати на всі важливі моменти, які його стосуються. За підготовкою візитів завжди стоять величезні знання, скрупульозні діалоги і докладні протоколи. Говорю це як учасник таких приготувань візитів Папи до Польщі. Коли йдеться про місцеві умови – жодного руху не допуститься, який би міг когось роздратувати. А там, де існують на правду набряклі проблеми – цей Папа, будучи вже в таких місцях, про які всі казали, що цього не вдасться зробити, що будуть якісь вибухи чи війни, собі знаменито порадив. Останнім прикладом цього може бути Ізраїль з мусульмансько-палестинськими проблемами, коли головний муфтій відмовлявся від зустрічі, а в результаті відбулася успішна зустріч чільних представників трьох світових релігій – християнства, юдаїзму та мусульманства. Або візит на Кубі, коли були застереження щодо Фіделя Кастро – поїхав і виграв. Величезна харизма цієї людини і знання та практика організації таких візитів дозволяє долати неймовірні труднощі.
Розмовляв Орест ДРУЛЬ
|
|
