Виграно чи програно боротьбу за українську мову у Львові?
Кость БОНДАРЕНКО
Гучна кампанія “українізації”, що помпезно була започаткована наприкінці травня цього року у Львові, закінчилася, як і ряд інших, не менш гучних кампаній. Щоправда, хвиля емоцій прокотилася по всій Україні – і ці емоції були не завжди позитивними. Львів’ян звинуватили у печерному націоналізмі, у ксенофобії. “Всі сили старого світу” ополчилися проти руху, започаткованого львів’янами. Наважуся сказати, що чергову хвилю українізації (українізації по-львівськи) львів’яни програли. Як не прикро, але дійсно програли.
Настав час підбивати підсумки, чому сталося саме так, а не інакше?
Насамперед тому, що жодна кампанія не повинна починатися з директив. Згадаймо антиалкогольні баталії Горбачова. Згадаймо “Закон про мови” (1989 р.).
Згадаймо ухвалу про заборону Компартії. Те, що набуває глобального характеру, неможливо викоренити одним-єдиним указом. Це так само, як намагатися заборонити падати дощу або заборонити ніч, – нічого від цих заборон не залишиться, оскільки така природа. А з природою (в першу чергу з природою людської свідомості) можна боротися лише природними методами.
Нині апеляція до національної свідомості – через десять років після революційних подій – навряд чи може бути ефективною. Революції мають властивість випадати на долю лише одного покоління. У наступному поколінні революції відбуваються під іншими гаслами та за допомогою інших методів.
Враховуючи те, що революційні події початку 90-х років пройшли під державотворчими гаслами, ми якось випустили з поля зору питання етнічної самоідентифікації – бодай на мовному рівні. “Наша держава народилася внаслідок злягання комуністів і націоналістів”, – не без іронії писав років сім тому Олександр Кривенко. Жорстоко, але справедливо. Комуністам була потрібна влада (навіть без комуністичної партії як керівної і спрямовуючої). Націоналістам же була потрібна держава. І націоналісти (маю на увазі термін націоналізм у ширшому значенні) пішли на компроміс із номенклатурою. При цьому кожен компроміс вимагає певних жертв. У даному випадку пожертвували мовою.
Тепер же ті, що були ініціаторами подібного роду компромісів, спохопилися і забили на сполох. Але вже надто пізно. Прямим наслідком угоди 1991 року став рік 1994, коли до влади в Україні прийшов режим Леоніда Кучми – всуціль російськомовний у побуті. “Дякую вас” – цей калькований покруч, уживаний Президентом, став нормою, що свідчить про невідворотні зміни в середовищі українського істеблішменту: українські діячі мислять по-російськи, хоча й намагаються висловлювати свої думки українськими словами.
В цьому – одна з причин поразки відчайдушної спроби львів’ян повернутися до рідного коріння: Галичина надто мало значить для України, і українська мова, яка так необхідна галичанам, є порожнім звуком, абсолютно неважливим явищем для українського істеблішменту.
Ще одна причина – це неврахування світового досвіду, насамперед досвіду пострадянських держав. Існує два шляхи ефективного впровадження мови в усі сфери життя суспільства. Перший – досить-таки радикальний шлях прибалтійських держав. Другий – так званий “казус Терещенка”. У 1992 році, невдовзі після проголошення незалежності Казахстану, прем’єр-міністр цієї держави Терещенко запропонував досить-таки цікавий законопроект, згідно з яким установлювалася доплата за вільне володіння державною – казахською – мовою. За умов, коли в Казахстані середня заробітна плата становила еквівалент 10 доларів, доплати за знання мови були еквівалентні 20 дол. Таким чином, держава використовувала економічні важелі впливу на формування мовної політики.
Україні, очевидно, варто було вибирати щось середнє між прибалтійським і казахстанським варіантами, але з обов’язковою присутністю економічного чинника (пам’ятаєте, як наприкінці 80-х один донецький шахтар говорив “Мне хоть “калбаса”, хоть “ковбаса” – лишь бы она была”; наприкінці 90-х “ковбасна” ідеологія вже окупувала не лише Донбас, а й Галичину).
І ще один момент. Вся кампанія “запізнілої українізації”, яку намагалися цьогоріч запровадити у Львові, мала істеричний характер, характер раптового спалаху – без необхідної програми дій, без визначення стратегії й тактики. Чи треба було чекати на смерть Ігоря Білозора? Чи не помічали засилля російськомовних пісень та російськомовних видань до трагічного травня? Тому в діях міських депутатів пересічні львів’яни побачили намагання “бути в контексті”, “не відставати від моди”. Батьки програми українізації не подбали про витворення концепції та міфу – двох необхідних складових успіху будь-якої кампанії.
Події останніх тижнів показали також, наскільки залежні українські споживачі інформації від російських джерел. В українській культурі існує величезна лакуна, яка заповнюється російською продукцією. Маю на увазі масову культуру.
З якогось часу ми почали говорити лише про необхідність “піднесеної”, “високої” культури. Мовляв, українська мова не може опускатися до рівня плінтуса, – навпаки, потрібно народ піднімати до певного культурного рівня. А народ підніматися не хоче. Народ прагне продукту “папрощє”. Ось і маємо те, що маємо. Хоча ще у 20-х роках Микола Куліш висловлювався в тому дусі, що кінцевою метою українізації має стати той момент, коли повії в Катеринославі пропонуватимуть себе українською мовою.
Незважаючи на сумний досвід останньої кампанії, все-таки вірю, що українізація в Україні відбудеться. Але варто мати на увазі ще два моменти: по-перше, не лише проблемами мови вичерпуються проблеми державного будівництва, а по-друге, якщо українізація й матиме успіх, то явно не самими лише стараннями депутатів Львівської ради. Це буде об’єктивне явище, не пов’язане ні з чиїми директивами. Просто стане зрозуміло: ми дозріли до того, щоб усвідомити себе українцями.
Від редакції. Точка зору знаного львівського політолога є репрезентативною для певних інтелігентських кіл. З цього резону і тільки закоханий у плюралізм “Поступ” подає її для ознайомлення читачам. Не можна, однак, утриматися від кількох зауваг. По-перше, не варто поспішно закривати тему “українізації” – навпаки, процеси дерусифікації та европеїзації у Львові тільки починаються; запізніла увага до цього питання представника того “ми”, що “якось випустили з виду питання етнічної самоідентифікації” – яскраве цьому свідчення. Так само не варто применшувати впливу директивного начала на пострадянське суспільство – наслідки згаданих шляхів “коренізації” в Балтії та в Казахстані свідчать самі за себе. І ще одне, хоч не останнє: якщо використовувати “апеляцію до національної свідомості” не задля маніпулювання тими, до кого апелюють, а щоби зупинити критичну криміналізацію та русифікацію суспільства, то скепсис статті видається недоречним...
|
|
