Ляльковий театр може бути прибутковим. Але не в нас
ФЕСТИВАЛЬ
У перших числах липня у старовинному містечку Угорщини Староспатак відбувся восьмий фестиваль лялькових театрів “My puppet in my pocket” (“Ляльки в моїй торбі”). Серед його учасників з Італії, Португалії, Японії, Тайвані та Угорщини був і львівський театр-студія “І люди, і ляльки”. Наша зустріч з художнім керівником цього театру Олегом НОВОХАЦЬКИМ відбулася відразу ж після повернення трупи додому.
– Олегу Максимовичу, сьогодні театральні колективи опинилися в умовах, коли самі змушені шукати форми для свого самоствердження. Поділіться таємницею, як театру “І люди, і ляльки” вдалося взяти участь у міжнародному фестивалі, організованому угорцями?
– За десять років існування наш театр неодноразово брав участь у різних українських фестивалях. Але кожного разу на них відбувалися якісь дивні речі: не залежно від того, в якому б захопленні від наших вистав не залишалися глядачі та члени журі, коли підходив час підводити підсумки, про нас усі чомусь забували. А на одному з останніх фестивалів дуже поважна і вельмишановна пані (член журі) порадила нам шукати “свій” фестиваль. Мовляв, в Україні проти нас існує певна “опозиція”.
Ось ми й заходилися шукати. Фестиваль у Староспатаці є дуже престижним. Його учасники відбираються спеціальною комісією. Для заявки про участь у цьому фестивалі потрібно було надіслати відеокасету з однією виставою. Ми ж надіслали дві своїх роботи: “Хто сказав “няв”?” та “Пригоди Каштанчика”. І не пожалкували, тому що представниці фестивальної комісії, які приїжджали до нас, щоб подивитися ці вистави у стаціонарі, запропонували нам (усупереч умовам фестивалю) привезти до Староспатаку обидві ці вистави. Так ми отримали запрошення. Але цього для участі у фестивалі замало. Потрібно було ще знайти гроші на проїзд та страхування. З цим нам допоміг Міжнародний фонд “Відродження”, який надав під це грант.
– Тепер кілька слів про сам фестиваль.
– Ми привезли багато яскравих вражень. Адже цей фестиваль відбувається у чудовому, чистому, заквітчаному містечку із старовинними замками та фортецями. Цікавою була культурна програма фестивалю. Нам показали усі старовинні замки міста, заснованого ще 896 року. Був влаштований і пікнік з національними угорськими стравами.
Крім того, під час фестивалю проводили заняття з використання різних технічних ефектів у виставах, нових елементів у побудові ляльки. Багато розповідали про текстильні новинки, оздоблення. Показували також, як роблять ляльки. Кожний з нас привіз із собою зшиту власними руками ляльку.
Демонстрували нам й цікаві роботи театру “живих рук” та “живих тіней”.
Але найважливіше те, що взявши участь у цьому фестивалі, ми дістали впевненість у собі, у своїй роботі. Ми побачили, як працюють інші театральні колективи. І зрозуміли, що ми не гірші. А в Україні проти нас, справді, існує якась “опозиція”.
– Як зустріли ваші вистави глядачі?
– Чудово. Щоправда, у першій виставі “Хто сказав “няв”?”, розрахованій на миттєвий зворотній зв’язок із глядачем, через відсутність перекладу деякі моменти ніби “зависали” у повітрі. Зате друга вистава – “Пригоди Каштанчика” – мала шалений успіх. Після її закінчення нам дуже довго аплодували. До речі, там не прийнято, як у нас, одразу кричати “браво” та підводитися з місць. Якщо вистава сподобалась, публіка просто довго аплодує, а потім скандує. Коли після вистави наші актори увійшли до їдальні, в якій харчувалися учасники фестивалю, усі присутні підвелися і зааплодували. Це дуже нас вразило.
А представники тайванської делегації подарували нам на згадку одну свою ляльку. Вони були настільки вражені роботами нашого художника Олени Городецької, що навіть запропонували їй роботу у своїй компанії з виготовлення ляльок. До речі, у Тайвані на всю країну існує тільки одна компанія, що займається виготовленням ляльок для театру. У ній працює один дуже старий майстер, який володіє традиційним мистецтвом виготовлення театральних ляльок. Головки та ручки усіх ляльок він робить сам. А досконале володіння цими ляльками продемонстрували у своїй різноплановій виставі (із використанням кількох ширм) тайванські актори. У них лялька вміє робити все: і запалювати сірника, і писати листа, і розчісувати волосся.
Загалом, кожний театр, який брав участь у фестивалі, мав своє національне обличчя. Наприклад, японський театр показував соло-виставу. Вбрання актора, його рухи, манера, – усе створювало яскравий національний колорит. Зовсім іншими були вистави італійського та португальського театрів. Вони більш наближені до кабарету та цирку. Це – вже Європа. А в угорських виставах ще відчувається тиск андеграунду, від якого ми вже звільнилися. Цей тиск відчувається навіть в емблемі самого фестивалю.
– На фестивалі, напевне, було багато угорських дітей. Чи відрізняється їхнє сприйняття вистав від сприйняття наших дітлахів?
– Дуже. Угорські діти більш розкуті. Реагують миттєво. До речі, ця їхня безпосередня реакція дуже допомогла нашим акторам. Цікаво, що для дітей в глядацькій залі є спеціально оформлене окреме місце. Це – метрів десять відстані між авансценою та рядами крісел. Ця відстань покрита килимами, на якій розкидані подушки. І діти почувають себе на цій “території” вільно. Вони повзають, бігають, валяються, перевертаються, кидають один одному цукерки. Але тільки-но починається вистава, вони вмощуються як зручніше і дивляться дуже уважно.
– Ви мали змогу побачити як працюють лялькарі інших країн. Як, на вашу думку, ляльковий театр може бути прибутковим?
– Звичайно. Ти би бачила, які сувеніри та різну поліграфічну продукцію попривозили із собою учасники фестивалю. А сам театр! Королівський палац не виглядає так розкішно, як той театр, в якому ми виступали.
У нас, на жаль, ляльковий театр вважається мистецтвом не першого ґатунку. У світі же лялька є повноправною частиною культури. Адже її можливості не обмежені. Вони впливають на фантазію та світосприйняття і створюють зовсім інший світ. З цього починається мистецтво. До речі, одного з учасників фестивалю запросили виступити у кількох нічних клубах Будапешта. Думаю, що це непоганий прибуток.
– У ваших словах відчувається певна заздрість...
– Ми, справді, відчули заздрість до наших колег з інших країн. Вони мають зовсім інші умови для роботи. Уяви, хоча б наші дерев’яні ящики з-під декорацій поряд із досконало зробленими з тонкого дюралю боксами на коліщатах. Не кажу вже про нашу аудіо апаратуру (якщо так можна назвати старий магнітофон “Весна” із розбитими колонками), яку ми взагалі ховали, щоб ніхто не бачив. А матеріали, з яких вони виготовляють свої ляльки: тонкі хутра, дорога біжутерія... Тоді, як ми робимо ляльок так, щоб вони нам нічого не коштували – тканини шукаємо вдома або у магазинах секон-хенду. Я про це не хотів говорити. Бо приводом до цієї розмови була начебто радісна подія. Але життя є життя і ми знову вдома, і я знову мушу думати про наболіле.
Розмовляла Світлана РУДЄВА
|
|
