Майстер і Маргарита
Транспозиція у Львів
Остання подача ч.114 за 07.07
– Без усяких сумнівів, – погодився до невпізнання інший Іван.
– Ну бачите... бо ж зі самого-самісінького початку, ще як ви сперечались між собою, і він підійшов до вас... а його очі, брови, а вбрання, палиця! Не ображайтесь, прошу вас, але ж ви ані про Фауста, ані про Воланда, мабуть, і не чули?
Іван чомусь страшенно посоромнів і з палаючим обличчям почав мурмотіти щось про літературу в школі, вчителів, дискотеки...
– Ну так... нічого дивного! Але Глюк, повторюю... не міститься у моїй голові, аби він не був знайомий з цією історією... Він же не лише людина начитана й обізнана, але й обачлива. Хоча... Воланд здатен і на таке, чого ніхто передбачити не в змозі.
– Як?! – в свою чергу вигукнув Іван.
– Тихо!
Іван з усієї сили гупнув себе кулаком по коліну і крізь зуби процідив:
– Ясно, ясно, розумію тепер. У нього буква “W” була на візитівці. О-йо-йой!
Він мовчки, нерухомо посидів ще деякий час в розгубленості, сумно вдивляючись у місяць за ґратами, що виплив понад кроною каштану, і заговорив далі: – То він, значить, справді міг бути у Понтія Пілата і навіть у Сократа? А мене тут якимось парафреніком обізвали...
Але поета перебив вкрай схвильований різкий голос гостя, і тепер Іванові здалося, ніби от-от збожеволіє його відвідувач:
– І у Пілата, і у Канта він був, можу вас запевнити. Але скажіть, скажіть на милість Бога, звідки ви взяли, що Воланд був у Сократа?!
– Мені тільки що приснилось, – заспокійливо намагався відповідати Іван.
– Але чому? Як?! Ви ж не можете, ніяк не можете цього знати. – Гість щораз-то більше хвилювався, голос його тремтів. Але враз він опанував себе і зненацька промовив:
– Усе, що ви розповіли – якнайщиріша правда. Але воно таке незвичне, що навіть геніальний психіатр Слободенний вам, звісно, не повірив. Хоча він чудово цю історію знає! Бачите, я думаю, ця історія повторилася вже не раз, і не два. Воланд був і в Єршалаїмі, і в Афінах, і будь-де, а недавно, якихось півстоліття тому, у Москві. Тепер він навідався у Львів, і це обов‘язково мало статись. Як прикро, – і в цю мить гірка складка позначилась на його обличчі, – що зустрівся з ним не я! Як чекав я цієї зустрічі і вірив у неї! Правда... з плином часу все присипалось попелом моїх фантазій, але присягаю вам, я б віддав за цю зустріч усе, що в мене залишилось. Та ба – я жебрак!
– А для чого він вам?
Гість довго роздумував, сумно зітхав, занепокоєно ходив по палаті, і врешті-решт заговорив: – Будемо дивитись правді в очі, – він повернув своє обличчя в бік завислого над скорботною лічницею блідого світила, – і ви, і я – божевільні, що там говорити. І справа в тому, що вся ця предивна історія стосується мене. Я знаходжусь тут з тієї ж причини, що і ви, – із-за Понтія Пілата. – Тут гість з острахом озирнувся і сказав: – Бачите, декілька років тому я переписав одну версію відомого роману про Понтія Пілата. І найдивовижніше, у мене теж вона пов’язана із Сократом.
– Ви письменник? – запитав заінтригований Іван.
Гість спохмурнів і болісно здригнувся:
– Я – вічний майстер, – сказав він і обличчя його зробилося суворим та неприступним. Відтак він вийняв із кишені зім’яту широку стрічку, на якій висів плаский, гладко обтесаний круглий камінь з пентаграмою і буквою “М” під нею.
Він повісив стрічку собі на шию і показався Іванові, аби не було жодних сумнівів, що він – майстер.
– Вона своїми руками виготовила мені його, – втаємниченим голосом додав гість.
– А як ваше прізвище?
– У мене немає ні імені, ні прізвища, – з іще похмурішим презирством відповів дивний гість, – я відмовився від них, як, зрештою, від усього, чим утішають себе люди і до чого не байдуже життя. Забудьмо про це.
– То ви про роман хоча б розкажіть, – делікатно попросив Іван.
– Ну що ж, доля у мене склалася, треба сказати, не зовсім звичайно, – почав гість. ... За освітою літературознавець – був такий фах раніше – він цікавився історією романтизму, і ще два роки тому працював у відділі рідкісної книги в одній із великих львівських бібліотек. На життя заробляв перекладами з англійської, з німецької, іноді з латини... Жив він самотньо “в комуналці”, не маючи родинного притулку і майже ні з ким не підтримував приятельських стосунків. Колись давно, були і друзі, було все, але поступово він втратив цікавість до пустих пригод і бездумних бесід, і тоді він заглибився в єдину свою пасію – історію Понтія Пілата. Почалось все з того, що якось, перечитуючи невідомо вже вкотре роман Булгакова, він упіймав себе на тому, що історія в Єршалаїмі про щось недосказує. Відтоді він втратив спокій, закинув все і влаштувався в бібліотеку, аби читати і відшукати недосказане.
Іван кивав головою із заздрістю і захопленням одночасно.
– Уявіть собі, – пошепки продовжував гість з камінною відзнакою, – одного разу я хотів було вже викинути лист, якого отримав з однієї багатої країни і, зрозуміло, не збирався читати, як щось зупинило мене і я надірвав конверт. І в ньому, – очі гостя спалахнули ностальгічним світлом, – виявилось повідомлення про те, що я став спадкоємцем якоїсь померлої далеко тітки і тепер маю в кишені багато тисяч закордонних грошей.
Іван затамував подих, гість підхопився і почав бігати по палаті, відтак різко зупинився, глянув суворо на Івана і промовив:
– І в цю хвилину, молодий і нещасний колего, я зрозумів, – і після багатозначної паузи урочисто додав, – що історія, то таємниця, котру люди не можуть ані розгадати, ані поховати, тому вона в усі часи й повторюється, аби вперто і марно нагадати про себе.
Після цього, стишивши голос, гість продовжив свою розповідь. Отримавши такий натяк долі (а Іванові слід було б знати, що подібне вже ставалося в тих книгах, котрих він не прочитав), загадковий гість поета зрозумів, що історія з Понтієм Пілатом ще не завершилась, і вчинив так, як вчинив би майстер: накупив книг, покинув своє житло на Ставропігійській... – У-ух, затхле дірище, – заричав він. ... І купив в напівсутеренах будинку “люкс”, неподалік від Стрийського парку, дві кімнати. Роботу в бібліотеці занехаяв і почав писати свій роман про Понтія Пілата. – Ех, то була золота пора! – сяючи очима, шепотів оповідач. – Нікому невідомий тихий закуток, дві кімнати, кухонька, маленька зручна ванна і вода, постійно вода, – з особливою гордістю підкреслив він, – два віконця, що виростають просто з-під землі і виходять у невелике внутрішнє, квадратне затишне подвір`я. Напроти, у трьох-чотирьох кроках – аж до самого кам`яного муру, зав`яла, дика трава, не посаджені ніким квіти і ще якісь кущі. Ех, ех! Узимку я рідко бачив у віконцях чиїсь постаті, лише ноги двох сусідських сімей, і чув приглушену снігом їхню ходу. Я зробив собі камін, і в ньому завжди палахкотіли справжні дрова. Та от неочікувано надійшла весна, і через каламутні, запорошені скла вікон побачив я найперше оголені, а незабаром обкидані зеленим гілки і поміж них – майбутні трав`яні хащі. І саме тоді, минулої весни, випало на мою долю щось значно захоплююче, ніж отримана сума грошей. А сума, можу вас запевнити, була величезна!
– Не сумніваюсь, – негайно погодився Іван, що слухав гостя якнайуважніше.
– Я повідчиняв віконця і сидів у другій, зовсім крихітній кімнатині, – гість почав показувати руками, – приблизно такій, з розкладним диваном, а проти нього ще один, менший диван, і між ними столик, на ньому прекрасна старовинна лампа, а попід вікном – книжки, тут ще один стіл письмовий, а в першій кімнаті – величезній кімнаті – книжки, книжки і камін. Ех, яка в мене була атмосфера! Незрівнянно прозора від запаху бозу та конвалій! І голова моя набувала легкості від втоми, і Пілат летів туди, де немає ні кінця, ні краю...
– Біло-червона мантія! Розумію! – Вигукнув Іван.
– О так! І Пілат летів, летів, і я вже знав усе – назад і наперед, бо я не міг не знати, що останніми словами мого роману будуть: “...похована таємниця і п`ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат”. Зрозуміло, я виходив. Ані телевізора, ані телефону я не мав, та й не хотів мати, ви розумієте чому. Але я мав величезну суму, і у мене був чудовий одяг. Аби бачити людей, я подавався на обід у якесь кафе, чи в ресторан. У Стрийському парку, в глибині верхньої частини, був премилий і зовсім не з тих людних – тихий ресторан, не знаю, чи зберігся він ще досі.
Тут очі гостя широко розкрились, і він продовжував у напівголоса, позираючи на місяць: – Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти, і я їх одразу впізнав, хоча ніколи не цікавився, як їх називають. І ці квіти особливо яскраво вирізнялись на її чорному весняному плащі. Це була вона, і вона несла жовті квіти! Нехороший колір. Вона наблизилася до бічної алеї і... озирнулася. Признаюся, в цю мить я забув про все, що знав, але можу заприсягнути, що озирнулась вона в мій бік і дивилась неспокійно, чи навіть якось хворобливо. І мене вразила не стільки її врода, бо ж я знав, що зустрівшись з нею, буду вражений, мене вразила непомильна, невірогідна самотність в її очах! Скорившись цьому жовтому знакові, я пішов услід за нею. Ми йшли вгору по звивистій алеї мовчки, майже поруч. І не було в цей час, уявіть собі, навкруги жодної душі. Я невимовно страждав, бо мені здалося, що з нею необхідно заговорити і дізнатись, чи вона дійсно та, що я її шукав. І я боявся, жахливо переживав, що не зумію вимовити ані слова, а вона піде собі далі, і я ніколи більше її не побачу. Але заговорила вона сама:
– Подобаються вам мої квіти?
Я назавжди запам’ятав, як прозвучав її голос, нерівний, зі зривами, і, як це не глупо, здавалося, ніби вздовж алеї розляглася луна. Я швидко наблизився до неї і коротко відповів:
– Не подобаються.
Вона глянула на мене здивовано, а я зрозумів, що це та сама “вона”, що її саме я й чекав, і тепер знаю, що протягом усього життя кохав саме цю жінку! Що ж ви скажете, божевільний?
– Нічого я не говоритиму, – вигукнув Іван і додав, – благаю, продовжуйте!
І гість продовжував: – Так, вона глянула на мене здивовано, а відтак, запитала: – Ви взагалі не любите квітів? У голосі її звучала, як мені почулося, ворожість. Я йшов поруч з нею, намагаючись ступати в такт її кроків, і напрочуд, не почував себе ніяково. – Ні, я люблю квіти, але не такі, – сказав я. – А які? – Мені троянди подобаються, – у цю мить я пошкодував, що сказав це, бо вона винувато усміхнулась і викинула свої квіти в кущі. Я дещо розгубився і підняв їх, подаючи їй, та вона, усміхаючись, відштовхнула квіти, і я поніс їх у руках. Так йшли ми мовчки ще деякий час, поки вона не забрала квіти з моїх рук і не кинула їх просто під ноги, на алею, а тоді протиснула свою руку в чорній рукавиці з широким зап’ястям під мою, і ми пішли разом.
– Далі, – сказав Іван, – і не випускайте, прошу вас, нічого! – Далі? – перепитав гість.
– Далі ви могли б і самі здогадатись. – Він неочікувано витер раптову сльозу неслухняним рукавом і продовжив: – Кохання взялось нізвідки перед нами, як із-за рогу вискакують бандити, і приголомшило нас обох відразу. Так вражає блискавка, так приголомшує найвища кара! Вона, правда, стверджувала пізніше, що все було не так, що кохали ми, звичайно ж, один одного з давніх-давен, але не зуміли раніше знайти один одного, і що вона жила з іншим чоловіком... і я, десь... тоді... з цією, як її...
– З ким? – запитав Безпритульний.
– З цією... ну... з цією... – відповів гість і приклав палець до скроні.
– Ви були жонаті?
– Ну так, от я й згадую... На цій... Оксані... Олені, ні, Оксані... ще вона любила крикливу одежу... Втім, я не пригадаю. Так. Вона, отже, говорила, що з жовтими квітами в руках вона вийшла тоді, в той день, аби я нарешті її знайшов, і що якби цього не сталося, вона б отруїлася, бо життя її було змарноване. Так, кохання охопило нас умить. Я це знав вже в той день. Ми розмовляли так, ніби розійшлися вчора, ніби знали одне одного багато-багато років. Наступного дня ми домовились зустрітися в тому ж місці, в парку, і зустрілись. Травневе сонце сміялось до нас. І швидко, швидко ця жінка стала моєю потаємною дружиною. Вона приходила до мене щодня, а чекати її я починав зранку. Очікування це виглядало так, що я перекладав на столах предмети. Потім я сідав біля віконця і починав прислухатись до кроків на сходах, що вели в наше подвір’я. І як дивно: до зустрічі з нею в цьому подвір’ї мало хто показувався, простіше сказати, ніхто сюди й не приходив, а тепер мені здавалось, що це не закритий садок, а прохідний двір. То діти бігали, перебираючись через мур туди й сюди, то якісь люди помилково сюди заглядали. Вона збігала сходами протягом одного удару серця, а биття серця я відчував за цей час може і десять раз, або й більше – я б даремно не кривив душею. А потім, коли добігав її час і стрілки добігали полудня, воно навіть не переставало стукати доти, допоки вгору сходами, майже нечутно, не розчинялись в повітрі її сумні кроки. Ніхто не знав про наш зв’язок, за це я ручаюся, хоча так ніколи не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. У будинку, де мені належали дві кімнати в сутеренах, знали і бачили, що приходить до мене якась жінка, але імені її не знали.
– А хто вона така? – запитав Іван, щиро зацікавлений історією незвичного кохання.
Гість жестом дав зрозуміти, що він ніколи і нікому цього не скаже, і продовжив розповідь.
|
|
