Очима стороннього
МАЙКЛ
Ми любимо це місто. Ми тут живемо. Так сталося – куди ми дінемось. Ми п’ємо цю хлоровану воду і їздимо цими потовченими, спрацьованими тролейбусами, трамваями, маршрутками. Інколи ходимо пішки – найчастіше. Деколи таксі. Це неправда, що від нас нічого не залежить. Це ми посадили дерева і розбили клумби – і ці безнадійні архітектурні ансамблі, коробки з бетону і цегли, вже не виглядають так потворно. А чебуреки, чанахи і горілочка “на винос” (пиво треба мати з собою)? Це також не влада – це ми організували. Народна ініціатива, капіталізм у зародковому стані. Можна помацати руками і скуштувати на зуб.
Та інколи, повернувшись із далекої подорожі, ми виходимо на вокзалі і дивимося на наше місто великими широко розплющеними очима – очима стороннього. Ми любимо це місто. Хочемо, щоб воно стало кращим. Для нас.
Центр. Ранок. Сонце. Літо. Красивий як казка, як архітектурна мрія, оперний театр. Шизофренічна клумба з квітами нижче рівня моря. Доглянуті дерева, діти, фотографи, які розкладають своє причандалля, двірники і перші п’янички. Відчуття свіжості, спокою і краси, яке не псують навіть голуби. Проспект Свободи. Історичні і ще в досить пристойному стані будинки, яких не псують навіть перші поверхи з їхніми дорогими крамницями, банками і кафе. Там європейські інтер’єри, ціни і продавщиці...
Раптом кадри з документальної хроніки часів війни. Руїни, оточені будівельними парканами з клаптями кольорового паперу. Інформаційна пляма стандартної реклами – косметика, куриво – і тупі політичні заклики “обери мене.” Вражають хіба самопальні вивіски, надруковані чи навіть написані від руки: “Продам станок для заточки олівців”, “Даю уроки танцю”, “Вас заїли сірі будні? Я вам допоможу”...
Чим вище сонце, тим вищий ритм. Вулиця працює в крейсерському режимі, перекачуючи потік пішоходів, еквівалентний товарному потягові. Нерухомі сторожі тротуару. В літах і навпаки, зовсім молоді, чоловіки і жінки, часто діти, – продавці саморобних пиріжків, туалетного паперу, квітів, хот-догів і курива. Усміхаються. Інколи зовсім щиро. Бійці вуличного фронту, дивна прикраса міського пейзажу. Неймовірно багато молодих красивих жінок, вбраних за принципом “ти побачиш, але не все”, з усмішкою “посади мене в кадилак – і я буду твоя” і такими радикальними пропорціями, що йде обертом голова.
Академічна позбавлена вільного пішохідного простору, засмічена виносними прилавками з книжками, плакатами, газетами, бананами, морозивом і товарами побутової хімії, які воюють за метр площі з припаркованими автомобілями. Якщо маєш крила – це, мабуть, красиво виглядає зверху, але якщо сам топаєш – застрілитись можна від злості і тісноти. Взагалі, якщо просто стоїш у центрі і спостерігаєш, не покидає відчуття, що всі, буквально всі громадяни – на канікулах, у відпустці чи на пенсії. Тільки окремі мобільні індивіди чоловічої статі, вбрані у підкреслено діловому стилі – крават, чорні мешти, світла маринарка, біла сорочка і обов’язковий стільниковий телефон – віддалено нагадують людину, яка працює, а не гуляє, як усі. Масово. З відкритих дверей кнайп і машин чути примітивну консервовану музику. Горбатий, погано покладений тротуар не заважає людям топати, обніматися, пити, палити, їсти і обмінюватись враженнями, причому все це у темпі вальсу. Часто голосно лаючись, перекриваючи при цьому шум машин, бредуть п’яні чоловіки і жінки, нагадуючи собою живу ілюстрацію з плакату “Міністерство здоров’я попереджає...”.
На центральній алеї тиша. На пофарбованих у зелений колір лавочках ведуть свої нехитрі розмови бичі. Далі, ближче до оперного, в оточенні зівак грають у шахи дуже старі і просто старі чоловіки. Молоді дівчата і жінки з вульгарно-крикливим макіяжем сидять і палять на колінах у не зовсім тверезих молодих чоловіків. Під великими зеленими парасолями – виносні кав’ярні з красивими, деколи абсурдними, назвами. Запах дешевої їжі і алкоголю. П’ють пиво і палять усі, навіть діти. Поруч на пристойній швидкості пролітають один за одним автомобілі, половину з яких ще років сорок тому варто було б переплавити як металобрухт. Багато “Мерседесів” і ВМW. На тлі армії жебраків їх присутність не надто вписується у закони нормальної логіки. Все це – за напіввідсутності продукції інших європейських марок. Хіба що автомобільний “секонд хенд”. Досить приємно виглядають стилізовані під старовину дерев’яні кіоски, по перше число забиті жуйкою, куривом і презервативами. Сила силенна аптек і обмінних пунктів, причому у найнесподіваніших місцях, наприклад, продуктових магазинах. Гуркочуть сконструйовані в епоху дешевої електрики трамваї, борти яких нагадують газету для бідних: “Купуйте, дивіться, спробуйте...”. Міський транспорт – найкраще місце для людини, яка до втрати свідомості любить технічне ретро, прагне нормального спілкування, а найняти психоаналітика через брак грошей не може.
Площа ринок і весь цей середньовічний феєрверк у стані передсмертної агонії кричить, благає: помийте, почистіть і відреставруйте мене! Крок від центру, паралельна вулиця – і ви потрапляєте у царство поганої реклами, покалічених дерев, сміття і зацофаної совдепії, яка так і пре з усіх шпар на вас.
Затоптані клумби, розбиті тротуари, дороги і обписані непристойностями під’їзди. Хоча Львів уже давно не живе в часи, “коли їли багато хліба і кожен вечір по телебаченню йшло кіно про війну”. Бідність. Просто на прохідній частині, на перевернутих дерев’яних ящиках, сидять немолоді, бідно зодягнені, збідовані жінки, змучені життям, погодою, злиднями і ревматизмом. Засипані порохом і байдужістю перехожих, вони продають газети, журнали, старі книжки, лікувальні трави, насіння соняшника, смажений арахіс, чебуреки, польові квіти, саморобний туалетний папір, петрушку, алкоголь, цигарки і ще цілу купу якогось загадкового краму. На їхніх обличчях стоїть печать: “Приїхали”. Шанс продати і заробити – єдиний порятунок. Не видно, щоби хтось хотів щось купити у них.
З наближенням спальних районів, у яких немає навіть цеглини оригінальності (що Харків, що Львів, що Шепетівка, що Маріуполь – бетон, асфальт, коробки, обрубки дерев), частішають ринки – базари. Шум, гам, грюкіт і запах. Сихів, Топольна, Левандівка, Рясне – все єдино. Але тут живуть, працюють, ходять загазованими, залитими водою і болотом вулицями і купують у недешевих магазинах більшість жителів цього міста.
“Іскра” – ринок. Страшний рух, запах, хаос, бруд і занепад. Тьма людей топчеться навколо входу в магазини. Вам пропонують куриво і алкоголь невідомої науці якості. На прилавках під пекельним сонцем лежать м’ясопродукти. Повно кишенькових злодіїв і ще якихось штурпаків кримінальної професії. Ріжуть очі вундеркінди малого бізнесу – трагічно юні діти, не старші за шостий клас середньої школи. Їх малі очі здатні розтопити навіть наші черстві серця. Їхня єдина зброя – дитяча беззахисність, справжня чи деколи вдавана. Добре, що існують маршрутки – хоча й задорого. За півгодини – з самого краю “Санта-Барбари” в центр.
Вечір. Новий Львів. Темно як у лісі. Ями на тротуарі такі глибокі, що в момент можна зламати руки, ноги і голову. Мертвий моноліт “Полярону” домінує над цілим районом. Світяться тільки якісь підозрілі кнайпи, кіоски й очі місцевих алкоголіків. Великими зграями бігають безпритульні пси. Нервовий крик сусідів, що ділять коридор, порушує незайману тишу, характерну для тундри або пустелі.
Центр. Вечір. Карнавал. Фантастика – особливо коли трохи випив і відпочив. Здається, у місті одночасно відбувається репетиція кінця світу, фіналу чемпіонату з футболу і революція. І море музики, навіть живої. Кольори реклами накладаються на спалахи автомобільних фар, очі п’яниць і місячне світло в калюжах. Тіні. Люди танцюють під звуки живої музики. Темнота приховує тріщини, ями і бруд...
Ми любимо це місто. Ми тут живемо. Так сталося – куди ми дінемось. Тут народилися наші діти і зробили свої перші кроки. Ми хочемо, щоб воно стало кращим.
|
|
