Козенята і бабуся-інвалідка
Ярослав ОКНИЦЬКИЙ
Подія. Кінорежисер Юрій Іллєнко на студії імені Довженка розпочинає зйомки двосерійного історичного кінофільму про гетьмана Івана Мазепу. Кошторис картини – 10 млн. грн. Це все, що зміг наскребти уряд, – на фільми про гетьманів “українські” олігархи грошей не дають. Для порівняння – “Вогнем і мечем” коштував 9 млн. доларів.
Запитання до режисера. “Юрий Герасимович, сейчас вы поглощены “Мазепой”, а почему бы не снять фильм о современной Украине?... В картине будут так надоевшие всем нормальным людям разборки с русскими?” (“Киевские ведомости”, 24 червня 2000 року, Тарас Ткачук “Десять миллионов за голову Мазепы!”).
Коментар до події. “Украинская идея – переношеное дитя. Зачавшись столетия назад, она томилась во чреве Империи, не старея, но и не набираясь ума. Украинская идея дряхлеет на глазах. Из школы – да на пенсию, минуя пору цветения, забыв про семена и плоды. Лекарства не помогают. Шатаются зубы, слабеют глаза – крыть нечем. Вошло в привычку ее уважать. Как старую бабушку-инвалидку. Грех такую пинать. Не жалко – дай денежку. Жалко – отведи глаза и промолчи. Обмотанную, как мумию, рушниками, ее выводят на сцену Дворца “Украина”, на школьных праздниках она заменила поколение контуженных ветеранов. Законный вопрос – как быть? Без идеи нельзя – не приучены, воспитание не то. Да и соседи смеются. Значит, надо искать сильное средство, “молодильное яблочко”. На этот раз эти парни “у руля” все рассчитали правильно. Омолодить ее, затуманить (в хорошем смысле слова) нам мозги, сделав из старухи бабу-ягодку, под силу только кино. И какова задумка! Снять неисторический фильм об исторической личности. Мазепа – супергерой. Близкий, родной, понятный. Икона украинского характера. (“Киевские ведомости”, 24 червня 2000 року, Тарас Ткачук “Десять миллионов за голову Мазепы!”).
Автор коментаря. Ткачук Тарас Ярославович народився 1965 року на Гуцульщині, у селі Кобаки Косівського району. Працював заступником редактора газети “Західний кур’єр” (Івано-Франківськ), власним кореспондентом газети “День” на Івано-Франківщині, ведучим телепрограм на каналі “3 студія” (Івано-Франківськ). Цього року перебрався до Києва. Регулярно друкується в “Киевских ведомостях”.
Коментар до коментаря. Чому російські ткачуки не запитували в Міхалкова, навіщо замість російської сучасності він знімає “Сибірського цирульника”? Чому ткачуки польські не цікавилися в Гофмана, для чого замість польського сьогодення він робить “Вогнем і мечем”? Чому французькі ткачуки не “діставали” Бессона: чого, мовляв, не французьку дійсність відтворюєш, а “Жанну д’Арк”? Чому ткачуки американські не атакували Кемерона: навіщо замість американських реалій – “Титанік”? Питання риторичні. Бо ж у нормальній (тобто не “трахнутій двоязичієм”) країні на такі питання “соціальних замовлень” ніхто не видає.
Майже такою країною є й Галичина. Точніше, могла би стати – десять років тому. І “синдром Галана” міг би вже не відродитися в середовищі галицьких журналістів. Але відродився. Втім, не біда – є за Збручем клоака, що жадібно поглинає всіх втомлених і роздратованих “українською ідеєю”. Це “сталіца Украіни”. Тут для них ніколи не забракне сочевичної юшки, і срібняки рахують не тридцятками, а сотнями, часом – тисячами. Тут вони знаходять однодумців – цілком незакомплексованих (принаймні, їм так здається) “прагматиків”. Можна, звичайно, згадати інше слово, але вони вживають це. То най буде.
“Я абсолютно щиро вважаю, що більшість моральних проблем надумані. Суспільна мораль перебуває в такому жалюгідному стані, що якби ми були чесними, то нам взагалі довелося би відмовитися від рукостискань. Норм немає. Аморальні всі: президент, парламент, народ, який вважає за краще пити й твариніти, замість того, щоб зайнятися вдосконаленням особистості. Та й сам цей жест застарів, як і загалом поняття “честь”. Адже людина честі – це та, яка відстоює свої ідеали. А хто ж у наш час стане на це життя витрачати? Наприклад, я не можу себе назвати людиною честі, тому що моїм ідеалом є відтворення Російської імперії, а я вимушений пристосовуватися до потворних умов “розбудови” незалежної України”, – так відповідає на питання “Кому б ви могли не подати руки?” (газета “День”, 3 березня 1999 року) публіцист тих же “Киевских ведомостей” Олесь Бузина. Розгрішивши сам себе, він і живе за цими засадами (пріснопам’ятна “шевченкіана” Бузини – лише епізод у бурхливій творчій біографії). Його ефектний приклад надихає гостей з-за Збруча, яким за всяку ціну треба здобути місце під сонцем в “клоакє гарадов русскіх”.
Тому не варто переоцінювати спонтанність емоційних висловів епатажних “нових київських” (і “старих” також). Що чесно підтверджує (принаймні в розмовах з іноземцями) той самий “шевченкознавець”. “В Україні нема незалежних, рентабельних мас-медіа. Всі вони пов’язані з політиками чи групами капіталів.
“Мушу писати так, щоби не нашкодити “патрону” редакції”, – каже Олесь Бузина, – читаємо в статті Марціна Войцєховського “Досвічений шахіст на другу каденцію” (Gazeta Wyborcza, 15 жовтня 1999 року).
Зрештою, в нашому випадку “соціальне замовлення” часто збігається з інтенцією авторів. Та й замовниками є не лише “патрони редакції”, а й саме читаюче середовище. З усіх газет “сталіца Украіни” найохочіше сприймає “Московского комсомольца в Украине”, “Комсомольскую правду в Украине” та “Аргументы и факты – Украина” (принагідно згадаймо значно менш популярні, але присутні на ринку “Известия-Украина” і “Труд-Украина”). Якщо ж “кієвлянін” раптом забажає підтримати “вітчизняного виробника”, він бере до рук “Факты”, “Киевские ведомости”, “Вечерние вести”, “Сегодня”, “Зеркало недели”, “Столичные новости”, “Независимость”, “Бизнес”, “Кіевскій телеграфъ”, “Киевские новости”, “Правду Украины”, “Столичную газету” тощо. Якщо це раптом “День”, то, як правило, теж “на панятном язикє”. І легше зустріти на Хрещатику папуаса з кільцем у носі, ніж у “сталічнам” метро – читача “Вечірнього Києва” чи “України молодої”.
Як у Києві не стати “казльоночком”. Отож, можна виклично оголошувати себе в Києві прихильником відновлення імперії, не ризикуючи наштовхнутися на неподання руки (а в чому ж тоді виклик?). Тим паче, що зміст переліченої періодики цілком відповідає мовній формі. Після недавніх подій у Львові улюбленою темою київських медіа стала русофобія галицьких українців (читаючи та слухаючи ці медіа, деколи складається враження, що то Білозір убив Воронова й Калініна, а не навпаки). Ніхто вже не згадує ксенофобського сарказму, який душив цю пресу всі попередні роки, щойно торкалося Галичини чи якихось українських етнічних справ. То був найпопулярніший жанр київського “юмара”.
Ось, для прикладу. Як гадаєте, що можна написати в київській газеті про гастролі львівського театру у Москві?
“Уже много лет Театр Заньковецкой держится на двух китах: официальный крейсер во главе с худруком Федором Стригуном плывет в русле “грандиозо” (в этих спектаклях обязательны массовые сцены и вставные музыкальные номера, а среди героев желательно присутствие украинских гетманов или иных V.I.P.). А режиссер Алла Бабенко все эти годы с поразительным упрямством товстоноговской наперсницы продолжает вести против течения галеру психологического театра – чрезвычайно аскетического на вид и интересующегося не столько внешними, сколько внутренними свойствами человека. В результате Аллу Григорьевну “сослали” на Малую сцену. Слава Богу, без “заборони писати і малювати”. Теперь на Малой сцене идут Чехов и Достоевский, а на Большой даже Шекспир становится непостижимо похож на Михайла Старицкого (...) Даже несколько схематические атрибуты Руси – склоненная березка да мятый самовар – не выглядят назойливыми. Это лишь немое напоминание о том, что “здесь русский дух, здесь Русью пахнет”. А больше и не надо. Эта история могла приключиться в любой провинции – хоть в английской, хоть в китайской. И даже во Львове”. (“Сегодня”, 27 червня 2000 року, Наталія Хоменко “Львівський “Дядя Ваня” пройшовся по Арбату”).
Це дві третини публікації. І ця газета – чи не найприхильніша до “української ідеї” серед російськомовної преси! А що ж тоді неприхильні?
Як би ви написали про проблему питної води в Україні? “Киевские ведомости” пишуть так: “Ах, как любит украинский патриот образ криницы! Какое счастье – приехать в родное село, поднять скрипучим журавлем цеберко и припасть к нему запекшимися городскими губами... Стой, патриот, не пей – козленочком станешь... Целые области есть в Украине, где никакая вода не соответствует ГОСТу. И чтобы козленочками не стали хоть грядущие поколения, воду для детей туда, оказывается, из России везут... Ну разве могут заговорить по-украински донецкие дети, хлебающие манную кашу, сваренную на российской воде?” (Валентина Сімкович “Колодезная цивилизация”, “КВ”, 24 червня 2000 року).
На кого озиратися львів’янам?
Ну то хай би писали? Нехай. Ані “пісатєлєй” цих, ні їхніх читачів уже не переробиш ніколи. Це в крові, у плоті, у кістках (так само, як галичан ніяка поверхнева – хоч на мовному рівні досить успішна – русифікація не зробить переконаними, свідомими русофілами). Біда в тому, що саме з тих “чітатєлєй” (в силу їхньої географічної близькості до верхівки “незавісімай” України) і рекрутується багатотисячна київська влада. Над усяку міру централізована, з необмеженими (після президентських виборів і референдуму) повноваженнями. І саме цим чиновникам – своїм читачам – ця преса підказує, що робити. Наприклад, з бунтівливим “Бандерштадтом”.
30 червня “Факты” налякали їх першою сторінкою: “Экстремисты во Львове грозятся сжечь злополучное кафе и выстроить на его месте... часовню. Представители русской общины считают, что регион находится на грани гражданской войны”. Відома Тетяна Никитчин в інтерв’ю заїжджій київській журналістці дає владі підказку: “Власть должна показать, что творить такое нельзя”.
Отже, офіційний “Кієфф” шість років спокійно споглядав повільну смерть української культури та бурхливу російську культурну експансію – поки не дійшло до “львівських подій”. А тепер ті “кієвлянє” з преси підштовхують “кієвлян” при владі до “дій”. Рецепти відомі: московські кадрові рішення 1972 року з приводу “націоналістичних проявів” в Україні та Грузії, Алма-Ата-86, Тбілісі-89, Баку-90, Вільнюс-91. Можна й західний досвід використати (30 років тому, борючись з “екстремістами”, Лондон ліквідував самоврядування Ольстеру та післав туди загони своїх “томмі”; 1989 року те саме зробив Белград у Косово). Результати, до речі, відомі теж.
У тих же “Фактах” “львовянін” Свистунов обіцяє, що “русские будут организовывать курсы самообороны, просить помощи у своих соплеменников в Восточной Украине”. А “соплємєннікі” вже, як стій – готово! Донецька облрада, стурбована долею російської мови у Львові, готує звернення до Президента (“навесті пар-р-рядак!”) і рішення про офіційний статус російської мови на Донеччині (ніби там українська мова хоч якось присутня), те саме роблять запорізькі депутати.
Бідність фантазії не дозволяє голові “русскава двіженія” Західної України уявити реакцію галичан на появу “соплємєнніков” – міцну оборонну лінію на Збручі. Донецько-запорізькі ж депутати, навпаки, розраховують на традиційне “соборництво” галичан – почнуть ті оглядатися на Донбас (щоби, борони, Боже, не відділився, щоби російську офіційною на проголосив). І заспокояться з тією своєю українізацією, процес русифікації Галичини успішно триватиме.
Ось тільки хто в світі, почуваючись на силі, на когось озирається? Москва колись оглядалась на Київ? На Брюссель? На Вашингтон? Крим чи Донбас колись переймалися: а що скажуть у Львові? Захід у боротьбі з Белградом озирався на Москву чи Пекін?
Колись канцлер Коль сказав: “Коли я продаю, говоритиму будь-якою мовою. Коли купую – прошу говорити до мене по-німецьки”. І це нормальна цивілізована маркетингова практика: будь-яка комерційна структура, прийшовши в нову країну (регіон), адаптує свою рекламу, промоцію, дизайн до місцевих мови та традицій. Інакше бізнес не піде. Делікатні львів’яни, щокроку озираючись на можливу реакцію “східняків”, привчили їх не рахуватися з самими галичанами. І маєш: “Наше радіо” приходить у цей специфічний регіон зі своєю стандартною “общєукраінскай” програмою. І вже замість евентуальних “Фактів-Захід” чи “Телетижня-Захід” з’являються “Факты-Запад” і “Теленеделя-Запад”. Бо так дешевше.
Але, як відомо, скупий платить двічі. І “Наше радіо” вже в цьому переконалося.
“Єво прімєр – другім наука”. Але всі питання вирішать без допомоги влади, якщо львів’яни ігноруватимуть тих, хто ігнорує їх (а також загальновизнані засади маркетингу) – не викидатимуть гроші на підтримку таких видань і видавництв, не додаватимуть рейтингу таким радіостанціям і телеканалам. А ще не забуватимуть висловлювати їм своє “фе”. І результати не забаряться. Ось приклад – уривок із інтерв’ю ще одного “украінскава патріота” – президента ЗАТ “ММЦ-СТБ” Олексія Федуна (“Зеркало недели”, 24.06.2000):
“– Сегодня СТБ транслирует матчи чемпионата Европы по футболу. При этом комментарии идут в основном на русском языке. Не выглядит ли это определенным вызовом наиболее национально озабоченной части общества?
– Я надеюсь, что нет. (...) Уж кого-кого, но только не СТБ и “Вікна” можно обвинить в отсутствии приверженности ценностям украинской независимости. Мы решили, пусть украинские телезрители послушают высококлассный русскоязычный комментарий, но на украинском канале СТБ, а потом посмотрят наши “Вікна”, а не российские “Вести” или программу “Время”. Но сегодня мы пошли еще дальше. Получив ряд возмущенных звонков из западных регионов, стали выдавать на спутник (наша технология это позволяет) одновременно две комментаторские звуковые дорожки – украинскую и русскую. И сегодня во Львове в эфир идет украинский комментарий, а в Донецке – русский, это решает на месте наш региональный представитель”.
Отож ситуація в телепросторі України поволі наближається до цивілізованої двомовної Бельгії, де валлони мають свої франкомовні телеканали, а фламандці – свої, з мовленням по-нідерландськи. А не той “вінегрет”, який щодня дратує громадян України (відтак одним здається, що їх українізують, іншим – що русифікують).
Тож ще раз процитуємо вже згаданого Бузину: “Нашим записным мазохистам стоило бы (...) не рвать на себе сорочку (...) Дело не в бесчисленных “воріженьках”, а в том, умееш ли ты с ними бороться” (“Киевские ведомости”, 24.06.2000).
|
|
