Скло з-під молодого подиху
Гутні об"єкти Тараса Дзиндри і Дениса Струка в Палаці мистецтв
"1380С"
Зоряна НАГІРНЯК
На відкритті виставки художнього скла Тараса Дзиндри та Дениса Струка помітно переважала молодіжна аудиторія: однокурсники, богемні приятелі та знайомі цих двох студентів III курсу Львівської академії мистецтв, які, реалізуючи свої творчі амбіції, замірилися на серйозну творчу акцію. Виступали молоді художники творчим тандемом не тому, що самотужки кожен з них на персональну виставку ще недотягував, а задля того, щоб задекларувати: у спину визнаним майстрам художнього скла вже вперто й наполегливо дихає зміна. І то не поодинокі особи, а нове покоління митців, які вдячно засвоїли школу попередників.
Власний же досвід юнаки набували пліч-о-пліч, причому Тарас Дзиндра уперше впритул приступив до роботи зі склом у вітражній майстерні, згодом його захоплення передалося й Денисові Струку, який уже 1998 року став учасником молодіжного симпозіуму, що відбувався в рамках Міжнародного симпозіуму-триєнале художнього скла у Львові – однієї із небагатьох акцій, які ще підтримують добру славу нашої мистецької провінції.
Соленізанти раді були представити присутнім роботи, створені за останніх півроку. Коли ж у цьому дебюті вбачати якесь продовження справи галицьких творчих династій, то варто наголосити, що прізвище Дзинди є далеко не останнім серед львівських гутників, і Тарас власним доробком не тільки цілковито підтвердив прихильність до сімейної традиції, а й тим самим розвинув її. А Денис Струк , запрошуючи до огляду виставки, сподівався, що і присутні побачать на ній щось нове для себе.
Невеличка експозиція, доладно й оперативно розташована самими авторами в одному із залів цокольного приміщення ПМ, і справді вражала певним фаховим рівнем. Що ж до новизни, то прискіпливий глядач побачив у ній радше відгомін художніх знахідок учителів. Розгадуючи вплив манери якого викладача більше чи менше позначився на тій чи іншій роботі, перші поціновувачі усе ж не могли не віддати належне творчій потенції та тому ступеню інтерпретації здобутків педагогів, що явно прозирали у творах молодих митців. Були там на рівні майже дослівного цитування або прихованих алюзій куби й циліндри, що нагадували роботи Олеся Звіра (можливо, через те, що ще свіжі в пам’яті спогади про його персональну виставку), або ж славнозвісні колеса Андрія Бокотея, модифіковані Тарасом Дзиндрою до великих льодяних сніжинок. Та багатьом упало в око й те, що оригінальний вислів кожного із представлених студентів є суголосним найсучаснішим світовим тенденціям, які простежуються в галузі художнього скла ( наприклад, “Об’єкт I” і “Об’єкт II” Тараса Дзиндри, або “Ультиматум”, ансамблі ваз та тарелів, серія циліндрів із зеброподібним декором Дениса Струка). Йдеться як про формально-пластичні пошуки, так і про сміливе випробування нових технологій. Видно було й те, що майстри, які допомагали юним художникам виготовляти вироби з гутного скла, вірили в їхній успіх і не відмовлялися застосовувати новомодні віяння, за що й, звісно, отримали добрі слова подяки.
Глядачі із ширшим фаховим кругозором не обмежувалися пошуками схожості із манерою львівських митців, а вбачали деяку подібність виставлених композицій із творами Чіхулі, головного художника “Пілчак-центру” , одного із найбільш оплачуваних метрів американського художнього скла 80-90-х років. Наприклад, на думку мистецтвознавця Романа ДМИТРИКА, помітними в цій експозиції є й теперішні тенденції сучасного італійського скла: “Беруть венеційську нитку, потім її товчуть і з неї складають композицію. Це добре відслідкований прийом. Але дуже добре, що хлопці то все робили самі. Будучи студентами третього курсу, вони не бояться підійти до п’єца, не бояться застосовувати технології, побачені в тих художників, які з усього світу з’їжджаються до нас на симпозіум. Наприклад, біле силіконове волосся на автопортреті Дениса Струка абсолютно точно походить від шпичастих квітів і водоростей Марка Екстранда. А так звані “плетенки” Тараса Дзиндри нагадують речі, які дуже популярні тепер у Франції, Америці. Щось інше нагадує Курила, а це ось – Чеслава Зубача. Він також із скляної скульптури робить великі моноліти, а потім робить кольорові вкраплення, як це ми бачимо в циклі “Язики” Тараса Дзиндри. Отже до цього слід ставитися як до штудії, і самі хлопці це добре розуміють. Але вже те добре, що вони беруть правильні орієнтири, пробують, чи вони здатні це зробити на достатньо фаховому рівні. Я свого часу також намагався щось творити, як Мервін Ліповскі, а потім присвячував ту роботу йому... Ви влучно зауважили, що вже справді визріла молода генерація художників, які не бояться пошуків у матеріалі, мають змогу працювати з різними матеріалами і пробують це робити, незважаючи на те, що гута тепер дуже дорога (скло, піч, енергоносії тощо). Ми розуміємо, що за тим стоїть, бо просто так нічого ніколи не буває. Розуміємо, що була відповідна й сприятлива ситуація, та й батько приклався... Але коли в склі , кераміці чи в скульптурі з’являються подібні дебюти, їх запам’ятовують, бо вони вагоміші за подібні яскраві заявки в царині графіки чи живопису. Виставка “13800 С” – пробний камінь, і хвилі він нього матимуть резонанс.
Тепер, коли хлопці показали на що здатні, слід намагатися робити мистецтво і формуватися у неповторні особистості. Наразі маємо непогано відслідковану й опрацьовану теоретичну й мистецьку літературу, плюс перейняті практичні навички, які їм пощастило бачити. Це свідчить про те, що львівські симпозіуми дають великий імпульс до творчої роботи. І тут видно усвідомлення молодими того простого факту, за який колись доводилося боротися: сучасний художній твір на гуті не завершується, він потребує ще чи хімполірування, чи якогось іншого додаткового студійного опрацювання. Ці дебютанти вже це розуміють, вони мають достатньо інформації і досягли потрібного практичного вміння. Тепер їм варто працювати над формуванням власного творчого обличчя, свідоміше підходити до самовизначення. На захисті їхніх дипломних робіт я б хотів уже побачити кожного з них сформованою особистістю, яка буде відстоювати свою власну позицію”
Відтак самі юнаки закиди у наслідуванні будь-яких кумирів категорично відкидають. Так, Денис Струк зізнався (прошу професорів ЛАМ це місце не читати), що для них взагалі не існує будь-яких авторитетів. “ Є якісь впливи. Але авторитетів, перед якими схиляється загал, у нас нема. Є особи, яких хотілося б перевершити у майстерності. Для мене із світових імен це Чіхулі або Зорічак. Нашу виставку слід сприймати тільки як початок кар’єри. Тут є багато чого такого, про яке ми думаємо, що це вигадане й винайдене нами вперше. А згодом я переконуюся, що його новизна сумнівна, бо все вже насправді в склі було. Але розчарування від того нема. Адже твій твір все одно залишається твоїм, – наприклад, я просто переконаний, що таких тарілок ви ніде в світі більше не побачите, можуть бути схожі речі, але такі самі – ні! Від книжок тут мало що використано. Ми просто не маємо цих книжок. У нашій бібліотеці є хіба що книжка про німецьке середньовічне скло, можливо ще кілька альбомів та й годі. Хоч особисто я не здатен надихатися від роботи інших склярів. Мене надихає природа, саме життя. Звісно, що практичний досвід ми переймаємо на симпозіумах, бо важко не захопитися творчістю у тій загальній атмосфері високопрофесійного свята. І справді ідею силіконових шипів я запозичив у Екстранда саме на останньому симпозіумі. А все решта – це дуже незалежні речі завдяки тому, що в нас інформація про міжнародне скло на нульовому рівні. А Інтернет для студентів ЛАМ поки що недоступний...”.
І щоб не завершувати розповідь на цій сумній ноті “нензи і розпачу”, варто навести думки тих “авторитетів”, перед якими хлопці, із притаманним їм юначим максималізмом, не схиляються, але поважають і багато чим їм завдячують:
– Ми відкрили виставку двох молодих, дуже молодих і, на мою думку, дуже перспективних митців, майбутніх учасників симпозіуму скла, – говорить заступник директора Палацу мистецтв Зеновій МАЗУРИК . – Думаю, що з часом їхні роботи, експоновані сьогодні в малому залі, перейдуть у зали Музею скла у Львові. І хотів би, хоч як би нам не було шкода віддавати з Палацу мистецтв ці твори, щоб вони перемістилися у дуже престижне приміщення в центрі Львова, у спеціальний Музей скла, який би давав змогу набувати склярам досвіду і показувати гостям міста досягнення нашої гути. Я вітаю молодих митців.
– Я тішуся: ці два молоді ентузіасти так взялися до роботи, що створили напрочуд гарну виставку, – переконаний ректор Львівської академії мистецтв Андрій БОКОТЕЙ. – Ця виставка потім буде їм зараховуватися на майбутнє у творчий стаж. Твори гарні, хлопці працьовиті, й я думаю, що через кілька років вони покажуть нам ще вищий клас, візьмуть участь у молодіжному симпозіумі і ще чимось приємно здивують. Я бажаю їм міцного здоров’я (щоб мали силу видувати!) і поздоровляю з гарним початком.
– Виставка “13800 С” відкрилася у Палаці мистецтв, який би міг бути названий як Палац художнього скла, Кришталевий палац. Та найважливіше, що у Львові таки буде справжній Музей скла, буде! – Оптимістично настроєна доктор мистецтвознавства Фаїна ПЕТРЯКОВА. – Приміщення – це питання другорядне, головне, що його є чим наповнити. Бачите, як зміщуються парадигми розвитку: колись такого не було, щоб студенти третього курсу мали виставку у Палаці мистецтв. Це симптоматично. І це серйозно. Видно, що на ці процеси мають безпосередній вплив Міжнародні симпозіуми гутного скла у Львові. Я мрію про те, якщо в нашому місті справді буде Музей скла, то біля нього повинен стояти ... пам’ятник цьому матеріалу! Пам’ятник склу і склярам , і неодмінно – зі скла. Нехай цією ідеєю вже від сьогодні переймаються художники, і зокрема молоде покоління. Було б непогано оголосити конкурс на цей пам’ятник, і участь у ньому мають брати всі, без жодного обмеження. Це велика програма, і наші сьогоднішні дебютанти мають взяти в ній безпосередню участь. Бажаю їм веселою ходою дійти не тільки на симпозіум, а й до високих творчих вершин.
– Я радий, що ці хлопці почали свою серйозну творчу діяльність у такому молодому віці. Чим скорше, тим ліпше, – вірить в успіх своїх підопічних завідувач кафедри художнього скла Олесь ЗВІР. – До речі, коли директор Палацу мистецтв пан Роман Наконечний довідався, що ці художники – тільки студенти третього курсу, то схопився за голову: “Чого ти мені раніше того не сказав, я б не дав залу”. У цьому жарті є свій резон, значить, ці твори зовсім не виглядають на учнівські. І я тішуся за наших вихованців, і сподіваюся, що вони перевершать учителів.
|
|
