Сімдесяті роки
Віхи століття, що минає
Володимир МИХАЛИК
У 70-х почалася перша хвиля польського комівояжерства не лише до Львова, але і до інших міст, де поляки мали рідню. Тоді лише поодинокі серед них приїжджали до нас як туристи, а решта – їхали відвідати родичів і обов’язково зробити невеличкий бізнес. Поляків їхало багато, тому на автозаправних станціях, стоянках і просто вздовж траси, що вела від Львова до польського кордону, завжди було повно дітлахів, які випрошували в іноземних гостей жувальну ґумку. Прикро визнавати, але тодішні взаємостосунки поляків і українців дуже нагадували європейських колоністів, що припливли до аборигенів і продають їм скляні намиста. Дійсно, на той час у Радянському Союзі ніхто ще не випускав жувальної ґумки, майже ніхто ще не знав смаку кока-коли, яку вже виготовляли у Польщі. А дітям було так цікаво це спробувати! Ну а доросліших, звичайно, цікавив модний одяг: джинси, футболки, кросівки і сонцезахисні окуляри “краплі”, які у 70-х на заході носили всі – від зірок рок-музики до натівських генералів.
Ця торгівля з поляками була начебто нижньою ланкою наших взаємовідносин із найближчим закордоном. Верхня ланка – це інтелектуальний вплив Польщі засобами телебачення, радіо і преси, який помітно подіяв на свідомість, стиль життя і погляди львів’ян. Майже у кожному кіоску Львова можна було придбати польські журнали, які без перебільшення були тоді нашим вікном у світ, а не шпариною у залізній завісі. “Przekroj” вважався журналом для інтелектуалів, а загалом найпопулярнішим жіночим журналом був “Kobieta i Zycie”, чоловікам же до вподоби була “Panorama” – гарно ілюстрований тижневик з обов’язковою еротичною фотографією на передостанній сторінці. У кожному номері були новини музики і саме у “Панорамі” львів’яни могли вперше побачити фотографії і прочитати про Deep Purple або Black Sabbath раніше, ніж дістануть їхні записи. Із середини 70-х зросла популярність молодіжних видань – газети “Sztandar Mlodych” і тижневика “Na Przelaj”. Усі любителі музики високо цінували чеський журнал “Melodie”, який можна було переплатити на пошті, а НДРівський “Melodie und Rhythmus” , був тільки в кіосках і мало цікавим за своїм змістом. Тим не менш, молодь, яка читала ці видання, з висоти своїх знань вже здатна була критично і скептично оцінити статті про рок у журналі “Ровесник” – єдиному джерелі інформації про західну музику у радянській пресі.
Вітчизняне телебачення дозволяло нам раз на рік подивитись фестиваль у Сопоті, а з середини 70-х з’явилася програма “Мелодії і ритми зарубіжної естради”. Доводилося перечекати з десяток різних Бісерів Кірових та Карелів Готтів, щоб у самому кінці побачити одну пісню Абби або Боні Ем. У вересні 1978 року показали аж 40-хвилинний концерт групи ABBA. В ті роки підлітки знали, що таке Waterloo не з історії, а з музики.
Перевагою Львова перед східнішими областями України стала також змога дивитися польське телебачення. Ми бачили вже тоді шедеври світового кіномистецтва, більшість із яких була недоступними радянським глядачам, непорізані фільми без цензурного спотворення, які дивитися тобі, чи ні, вирішував ти сам, а не якийсь партійний кінознавець. Ми бачили вже тоді концерти західних зірок рок-музики і джазу. Ми знайомилися з якісно іншою культурою. Один із прикладів того, як її боялися – заборона студентам дивитися польське телебачення у гуртожитках. Проректор консерваторії з ідеологічної роботи не лінувався вилазити на дах і власноручно зрізати антени , спрямовані на Польщу.
У 70-х був розквіт моди на транзисторні радіоприймачі і ми могли слухати свою музику не лише вдома, а й на вулиці, в парку, на озері. 1974 року на польському радіо з’явилася нова програма “Lato z radjem”. Цей 3-годинний блок слухали на одному диханні: найновіші хіти, погода, радіосеріал, гумор, новини – все було цікавим, без зайвого офіціозу і штучності, без набридлих новин про битву за урожай та рекорди сталеварів.
Усе ж для справжніх фанатів музики цього було занадто мало і вони відкривали для себе англійське Radio Luxemburg, музичні програми румунської служби “Europa Libera”, концерти на замовлення “Голосу Америки” і насичені гумором та сарказмом програми Сєви Новгородцева на Бі-Бі-Сі. У 70-х з’явився термін рок-музика. Від неї шаленіла молодь і її боялося старше покоління.
Життя меломанів 70-х уже було неможливим без стереоапаратури HiFi і фірмових грамплатівок – ”плит”. Не кожен міг собі дозволити купити новий альбом Led Zeppelin або Pink Floyd за 60 карбованців, але яка це була подія! Один мій знайомий, коли придбав собі альбом Beatles “Abbey Road”,біг з ним додому, щоб швидше його поставити на програвач.
До володарів колекцій грамплатівок завжди була черга , щоб переписати музику на магнітофон. Далі вже переписували з котушки на котушку. Щодо апаратури –існував хоч малий, але достатній вибір у залежності від заможності власника. Було навіть декілька власників обладнання вартістю поза 5 000 карбованців. Вони вже тоді насолоджувалися звуком програвачів Dual, підсилювачів Marantz, але через звукові колонки, що купували у професійних музикантів і створювалися для сцени, а не малих приміщень – Marshall, Orange та дуже популярні у Львові німецькі Regent. Аппаратура і платівки так само, як і раніше купували в іноземних студентів . Зрозуміло, що везти через півпланети звукові колонки вони не часто погоджувалися, навіть за добрі гроші . Прості смертні слухали платівки на програвачах типу “Вега”, у які були вмонтовані підсилювачі і додавалася акустика. Найвищим шиком з радянської апаратури була радіола “Симфонія”, колонки від якої і сьогодні цінуються серед знавців. Магнітофони “Юпітер” витіснили поступово “Дніпро”, а головне – у середині 70-х з’явилися касетні магнітофони. Це було дуже зручно і набагато дешевше, але якщо вибирати якість, то еталоном магнітофонів у 70-х став котушечний “Akai”.Але головне у 70-х не на чому слухали музику, а як її слухали. Наприклад, у 1970 люди були настільки вражені альбомом Deep Purple In Rock, що буквально не могли ні їсти, ні пити і лише на другий день приходили до тями. Такої сили вражень та емоційності переживань ніколи ще не було! Чи любили колись підлітки рок і поп-музику так, як її любили у
70-х? Думаю, що ні. Та любов була гідна поезії. Це було справді високе і щире почуття. Заради музики йшли на будь-які жертви.
Ми дійсно жили музикою, мріяли про неї і, затамувавши подих розпаковували нові альбоми не тільки своїх улюбленців, а і будь-яких цікавих виконавців. Ми економили на шкільних сніданках, щоб записати на касету вимріяні записи. Ми збирали фотографії своїх героїв, перефотографовуючи їх з обкладинок альбомів та закордонних журналів.
Музика дійсно мала крила, на яких, хоча б поки звучить платівка, можна було піднестися над жалюгідністю і безглуздістю совкового існування. Ця музика була на нашому боці у конфлікті дітей і батьків. Тодішнім підліткам сьогодні вже поза сорок років, але та музика 70-х не дає їм старіти. Це якраз саме той скарб, якого в нас ніхто не зможе відібрати.
|
|
