Я дарую тобі Львів
Любарт ЛІЩИНСЬКИЙ
“Се мовлю я, Данило, князь Галицький, синові своєму і всім, хто се слухати буде або читати. Така в тому воля моя, і тому мовлю слово своє, бо даю Тобі, сину, город Лева, яко же нарік його я Іменем твоїм, а славен да буде трудами і звитягами твоїми, і стоятиме той город, поки стоїть земля наша Галицька. І даю Тобі коругву нашу, де на тлі блакиті небесної лев золотий, королівською короною увінчаний, котрий на скалу спинається. І затямив княжич Лев тоє слово отче, аби був хоробрий як лев, а мудрий був як князь Ярослав, осьмома мислями славен, і був незломний у бою за землю вітців своїх, і аби невтомний був там, де треба йти до мети через перешкоди, а де не мож переступити сю скалу, то скришити її. Ся заповідь княжа засіялась золотим зерном у душах воїв Галицьких та мешканців міста Лева, бо лишень люди під знаком Золотого Лева здужали боронити край свій отчий і місто своє від орд нападників оборонити. Мужньо стояли на заборолах міста, аби жодна вража сила не могла здобути міста”.
І сім століть проминуло над містом. Що тільки не діялось на землі нашій! Пустошили її нещадні війни та страшливий Чорний мор. Зазнала вона неволі тяжкої, що принесли нам чужинці. І пожежі нищили місто наше дотла, та Львів ставав із попелу і згарищ і відроджувався, як чарівна птиця Фенікс. Усе було: лиш засіяні Данилом зерна ніхто не годен був знищити. Вони знов і знов проростали золотим колоссям. Глаголили прастарою вітцівською мовою, злинали тихою молитвою, ішли з гучною Різдвяною колядою і кликали голосом дзвонів на Великдень і до бою за волю народу, і все то було і є тому, що мовив князь Данило: “Я дарую Тобі Львів!”.
Сім століть минуло з того часу, аж однієї Великодньої Суботи, не у замкових покоях, а у звичайній львівській кам’яниці, і не князь, а львівський маляр Омелян сказав: “Сину, я подарую Тобі Львів”. Я здивувався: як то тато подарує мені на Великдень таке велике місто? Що я з тим містом буду робити, як я собі з тим всім дам раду? Тато взяв мене за руку, і ми пішли на “спацер” у вечірній Львів. Довга була ця наша мандрівка, яка провадила нас по львівських церквах, куди прямували жінки з кошичками, накритими рушниками, щоб посвятити паски. Ми блукали містом, де у кожну вуличку запрошували своїм ласкавим чарівним вогником стрункі газові ліхтарі... Коли ми йшли Личаківською, а вона, як Городецька, стрімко пнеться вгору, ми зустрічали там ліхтарника з драбинкою і довгою палицею в руках. Він підходив до кожного ліхтаря, приставляв до нього драбину, запалював ґніт на палиці, щоб таким чином дотягнутися до газового пальника, який був захований у скляній голові ліхтаря, і за секунду спалахував синенький вогник. Він швидко розгорявся, а ліхтарник забирав свої причандали і йшов до наступного. Я недаремно згадав про вулицю, що стрімко підіймалася вгору, бо власне таким чином у сутінках можна було бачити, як поволі, намистинка за намистинкою, утворювався світловий зачарований разок. Нема вже ліхтарів, нема ліхтарників, і нема, на жаль, мого батька, який мені те все показав і розповів про наше місто, щось ніби казку про те, що було насправді перед моїми дитячими очима. Дарма, що того тепер нема, але всі ці враження і події збереглися в моїй пам’яті, вони живі, бо поки жива наша пам’ять, то з нею живе все те, що в ній збереглося. Разом з ліхтарями мені нагадалися мандрівні старенькі львівські музики, які несподівано з’являлись десь на тихих вуличках чи у подвір’ях наших кам’яниць.
Спочатку відбувався тільки їм відомий артистичний ритуал. Старенький музика з таємничою міною відкрив футляр, далі поважно розгортав скрипку з оксамитної серветки, примощував з повагою свій інструмент до підборіддя, і починалося священнодійство – злинала музика. Скрипка переважно була така старенька, як її господар, але які дива вичаровували ці, здавалося б, немічні старечі пальці, можливо, колишнього віртуоза. Тепер його авдиторією стала вуличка, ми, простір подвір’я, а полатаний фрак і зів’ялий чорний метелик говорили про те, що і одяг, і скрипка, і сам скрипаль знали зливу квітів і гучні “брава”, та невблаганний час зробив своє. Але що там час – львівський мандрівний скрипаль почав свій концерт. Усе cтихло, хтось ставав як вкопаний на тому місці, де його застали тремтливі тони скрипки, а вона плакала і горіла чардашем, примхливим старим танго. Часом – розхристаною батярською пісенькою чи, майже пошепки, – стрілецькою тугою. Плакали зворушені поважні ґаздині, а деколи у сиві вуса старшого пана сплинула потайки сльоза, як згадав перший баль, а може, – побратимів з часів стрілецького зриву. Коли відлунав останній звук і старенький з уклоном опускав скрипку, то з вікон, як блискучий дзвінкий весняний дощ, зливою сипалися монети. Ми, малі, визбирували той скарб і відносили його старому музиці. Зрозуміло, що гонорар був часто символічний, бо те зворушення, яке викликала та музика, ті спогади і те добро пам’яті, що повертала вона, не можна було оцінити навіть тим дощем з монет. Музика зникав, а в душах людей лишалася вдячність за ті хвилини, проведені з його музикою і тими людьми і подіями, що лиш подумки можна було згадати у той час, коли мені випало бути малим хлопчиною.
Уявіть собі, яке зворушення мало не задушило мене, коли я вже пішов на “спацер” по Львові знову у надвечір’я Великодня із зовсім ще маленькою моєю донею – і раптом на подвір’ї Бернардинського монастиря я почув знайомі тремтливі звуки скрипки. Я не сподівався, що ще її колись почую і що зможу показати те чудо родом із львівської вулиці моїй малій. Чуєш, доню, чуєш музику мого дитинства – це звучить голос нашого міста – нитка часу не урвалася, не щезла душа наших вулиць і подвір’їв. Дай Тобі Боже здоров’я, мій старий скрипалю, що тебе не з’їв “зуб часу” і живий ти не лише в моїй пам’яті. Разом з тобою знов обступили мене високі, такі гарні церкви і будинки нашого міста, знов почув я відлуння кроків своїх і татових на бруку вечірніх вулиць, де спільно, рука в руці, ми міряли їх довжину. Дякую, тату, за той дар, який Ти дав мені, немов найкращу писанку того великоднього вечора, і тепер я маю змогу цим поділитися. Я вже маю кому сказати: “Ходім, я подарую Тобі Львів!”
|
|
