Для кого наша пісня від Бога?
До сороковин Ігоря Білозіра
Учора, в ніч на Івана Купала, коли на переповнений львівський стадіон “Україна” на концерт пам’яті народного артиста України Ігоря Білозіра, приурочений до сороковин з дня трагічної загибелі пісняра, зібралися музиканти різних поколінь, аби втілити одну із найбільших мрій Білозіра – великий концерт “Від Бога наша пісня”, – серед тих, хто склав йому шану, був і славетний колись ансамбль “Ватра”. Та навіть тим, хто добре знає творчість цього вокально-інструментального колективу, цікаво буде нагадати основні віхи діяльності “Ватри”. Тим паче, що автор цієї довідки добре знала і особисто Ігоря Білозіра, і усі, пов’язані із “Ватрою”, вагомі успіхи на вітчизняній естраді побратимів Ігоря Білозіра. Отже, слово Марті КІНАСЕВИЧ, редактору музичних програм Львівського обласного радіо та авторської програми на “Радіо ІНІЦІАТИВА FM”.
Таких людей, яким є у нашій пам’яті Ігор Білозір, дуже небагато в Україні. Здається, зовсім недавно при зустрічі на вулиці він був схвильований і трохи розгублений: “Слухай, сам не вірю. Мені щойно телефонували з Києва, що нібито дали народного”... Його щирість, вроджена доброта, скромність, щедрість натури були прекрасними чеснотами. Чи не ці чесноти обірвали на 45-му році його життя? Радше це нам (боюся, аби не останнє) попередження: жертвуючи своїм сином, Україна волає про порятунок від власної загибелі.
Він ніколи не був “зіркою” і не прагнув дійти “тієї слави”, котру вже в суєті непотрібного віддавали йому люди Львова. Уже не раз доводилося говорити, що глибокий патріотизм Ігоря Білозіра був наріжним каменем його життєвої позиції. Вона, формуючись упродовж багатьох років, усе ж зафундаментована дитинством. Починаючи від рідної, “маминої світлиці”, де усе залежить від батьків.
Уперше побачила я Ігоря несміливим старшокласником Радехівської школи, який, будучи з екскурсією у Львові і знаючи, що на радіо існує передача “Мікрофон для всіх”, сором’язливо зізнався, що пише пісні. А оскільки має свій невеличкий шкільний естрадний ансамбль, то чи не можна було б його записати для передачі?... До речі, у день похорону Ігоря для мене самої ще однією важкою втратою стало те, що з редакції щезли всі до однієї копії передач за 1970, 1971, і 1973 роки.
Коли Ігор Білозір закінчував школу, саме зазвучала “Червона рута” Володимира Івасюка. Ігор у колі найближчих друзів часто пишався своїм народженням на 20 днів пізніше від Івасюкового, числом 24, – звісно, з різницею у роках. І ніхто навіть гадки не мав про те, що тижнем по тому сумному Івасюковому 22-30 травня, але вже 2000 року, Львів поховає на тому ж Личаківському цвинтарі Ігоря Білозіра, керівника колективу, перший виступ якого на сцені Львівської філармонії відбувся у рік смерті творця “Червоної рути”, автора багатьох інших пісень, що підхопила своїм глибоким пієтетом до пам’яті композитора львівська “Ватра”.
Про відродження (до речі, не перше) “Ватри”, заснованої ще в 60-х роках вихованцем Львівської музичної десятирічки, але медиком за фахом Богданом Кудлою, варто наголосити, бо перед тим вона, образно висловлюючись, згоріла яскравим полум’ям під керуванням Івана Поповича. Попередній же спалах закінчився чорним “Ватровим димом” з музикою Михайла Мануляка, який керував цим ансамблем перед Іваном Поповичем. Михайло Мануляк мав необережність за основу своєї пісні “Ватровий дим” обрати поезію Ігоря Калинця. А для подружжя Калинців тоді вже стелилася тернова дорога: арешти, тюрми, заслання....
Продовження – стор. 7
|
|
