Майстер і Маргарита
Транспозиція у Львів
Остання подача ч.103 за 16.06
Аркадій Аполонович поміщався в ложі з двома дамами: похилуватого віку, дорого й вишукано одягненою, і другою – молоденькою, красунею, одягненою скромніше. Перша з них, як незабаром з‘ясувалося через повідомлення у пресі, була дружиною Аркадія Аполоновича, а інша – далекою родичкою його, стартуючою в коридорах бізнесу і влади, з непоганою перспективою кар‘єри, яка проживала у Львові і приймала Аркадія Аполоновича та його дружину в новому власному будинку.
– Пардон! – відізвався Астарот. – Пробачте, але тут будь-що викривати – без потреби. Усе ясно. – Либонь ні, шановний! Розвінчування ваших фокусів невідкладно необхідне. Без нього ваші не позбавлені хисту номери можуть виявитись казна-чим та залишать за собою якнайгнітючіше враження. Наші свідомі глядацькі маси вимагають пояснень.
– Глядацькі маси, – перебив пана Семплеярова нахабний гаєр, – начебто нічого не просили і жодних заяв не робили. Втім, приймаючи до уваги ваше ясновельможне побажання, пане Аркадію, я, будь по-вашому, спробую здійснити розвінчання. Але для цього дозвольте, якщо ваша ласка, ще один крихітний номерочок?
– Гаразд, – поблажливо відповів Аркадій Аполонович, – та неодмінно з розвінчуванням.
– Аякже, аякже. Отож, дозвольте вас поспитати, на якій це офіційній нараді ви вчора ввечері затримались допізна , вельмишановний Аркадію Аполоновичу?
При цьому недоречному і навіть кари гідному хамському запитанні обличчя Аркадія Аполоновича змінилось, і вельми помітно змінилось.
– Аркадій Аполонович учора ввечері був на засєданії з начальством області, – з погордою заявила дружина Аркадія Аполоновича, - але я не понімаю, яке отношеніє це імєєт до магії. – Уй, мадам! – підтвердив Астарот. – Натурально, ви не понімаєте. Правда, на рахунок засєданія ви в повному заблуждєнію. Бо, покинувши вас, аби прийняти участь у засєданії, якого, промєжду прочєм, ніхто вчора й не призначав, Аркадій Аполоновіч відпустив приставленого до нього шофьора около Стрийського базару (вся зала філармонії затихла), а сам пішочком пішов на вулицю Паркову у гості до однієї служитєльниці мистецтва, пані Меланії Покобатько і пробув у неї в гостях болєє чотирьох часов.
– Ох! – переповнений стражданням вихопився чийсь вигук в абсолютній тиші.
Молода натомість родичка Аркадія Аполоновича раптом розреготалась низьким, грубим і страшним сміхом.
– Усе ясно! – вигукнула вона. – Я давно це запідозрила. Тепер я не дивуюсь, чому ця блядь розносить по Львову, ніби це вона отримає місце, яке обіцяють мені!
І зненацька, розмахнувши рукою, вліпила Аркадію Аполоновичу кулаком в обличчя.
Підлий же Астарот, і він же Санчо Панчо, прокричав:
– Ось, шановне панство, один із прикладів викриття, котрого так настирливо домагався Аркадій Аполонович!
– Як посмєла ти, сука, вдарить Аркадія Аполоновіча? – грізно заревла дружина Аркадія Аполоновича, встаючи в увесь свій дебелий зріст.
Другий короткий вибух сатанинського сміху оволодів молодою родичкою.
– Ти, дура стара! – відповіла вона регочучи, – вже хто-хто, як не я, маю право йому “дати”! – І ще раз пролунав гулкий звук удару в обличчя Аркадія Аполоновича.
– Охорона! Взять! – таким страшним голосом прокричала дружина Семплеярова, що у всіх похолоділо за грудиною і повитягувались голови.
А тут ще й свин вискочив на сцену і неочікувано затрубів на всю залу геть зовсім безпардонно:
– Айн, цвай – поліцай; драй, фір – бригадир; фюнф, зекс – группенсекс; зібен, ахт – гуте нахт, нойн, цейн – шляфен гейн1! Сеанс закінчено! Оркестр! Вдар по клавішах!
Очманілі музиканти начисто змилені в тому, що діється, і що діють вони самі, висипали на сцену, і оркестр не заграв, і навіть не взяв форте, а саме так, як мерзенно і виразився свин – ударив по клавішах якийсь неймовірний, ні до чого не схожий і рознузданий ритм.
На мить почулося начебто щось знайоме, а відтак щораз-то в шаленішому темпі, закрутилось, перевернулось і з‘їхало на якісь маловідомі ні то співанки, ні то коломийки, через які пробивався і лунав невідомо звідки недолугий мотив і слова:
Гей у Львові, та й на Замку Блудять з вечора до ранку, Блудять курви недограні, Тебе кличуть до компанії. Ти піди собі на Замок І зустрінь хоч раз світанок. Будеш мати насолоду, І грання, й жіночу вроду.
А може не було жодних цих слів, а були інші, на невідомо чию музику, але якісь ще більш непристойні. Важливо не те, а важливо те, що в філармонії після останніх подій почалося щось на міру Содоми та Гоморри. До семплеярівської ложі збіглась охорона, дружина Аркадія Аполоновича ревіла гірше труби Єрихонської, і на цей рев злітались усі любителі скандалів, тобто вся публіка. Заклики до порядку поглинались вибухами диявольського реготу, здичавілими криками, заглушались трелями навіженого оркестру. І видно було, що на сцені, крім музикантів, вже не було нікого, і що блазнуватий фігляр Астарот, рівно ж як і розгнузданий свинуватий Бельфагор, розтанули в повітрі, зникли так, як раніше зник маг у старовинному кріслі з тисненої шкіри.
Розділ 15
Майстер
Отже, на місто поволі набігали сутінки, і після того, як у палатах загасло світло і в свої права вступило царство тіней, Іван збудився. Над каштаном перерізаний веретеном блідої хмари висів повний місяць і через пройму кимось відхиленої завіси заливав палату імлистим закликаючим світлом.
Перед Іваном стояв невідомий, і цей невідомий пригрозив поетові пальцем і прошепотів: “Тихо!”.
Іван спустив ноги з ліжка, придивився і розгледів довговолосого, з гострим носом, нервовим обличчям і занепокоєними очима чоловіка сорока з чимось років.
Переконавшись у тому, що Іван у палаті сам і прислуховуючись, таємничий відвідувач посміливішав, підморгнув поетові і пошепки запитав: “Крім вас нікого в палаті?” Одягнений він був буденно, не в піжаму, а в старі широкі штани, може трохи короткуваті, у лляну сіру сорочку і шкіряні тапки без зап`ятків, на босу ногу. Іван кивнув на знак підтвердження головою і невідомий сів у крісло напроти поетового ліжка.
– Вас не будуть шукати, вже ніч,– скоряючись погрозливому гострому пальцю, пошепки поцікавився Іван. – Режим...
– Ех, що значить режим. На цій половині клініки, – незнайомець сумно усміхнувся, – хтось колись назвав її, уявляєте, спокійною, – режим такий, що можна робити все, що заманеться, якщо тільки з сестрами живеш у злагоді. А вони у нас сердечні.
– А втекти можна? Якщо тут так вільно, то, мабуть, можна? – поцікавився Іван. – Чи це небезпечно, розшук оголосять?
– Ви довірливий і тут вперше. – Сказав гість. – Незабаром про все дізнаєтесь. Звісно, можна. – І твердо додав: – Але не мені. Я не можу втекти звідси не тому, що це небезпечно, а тому, що мені втікати нікуди. – І після паузи серйозно запитав: – За що посадили?
– Посадили? Точно! – відповів Іван, приглядаючись до карих очей візитера, в глибині яких приховувався неспокій.
– До речі... – тут гість знітився, – ви, будемо сподіватись, не буйний? Бо я, знаєте, дуже страждаю, коли багато шуму, насильства і всіляких непристойностей. Особливо ненависний для мене крик, так, будь-який крик немічної чи страждущої, чи розгніваної людини. Заспокійте мене, скажіть, ви не буйний?
– Учора в одному кафе я завалив одному мерзенному типові в морду, – мужньо признався інший, ніж учора поет.
– На якій підставі? – строго запитав гість Івана і додав: – А ще, крім того, для чого ви такими грубими словами розкидаєтесь: в морду? завалив? Думаю, між мордою і обличчям є різниця. Так, я впевнений, правильніше було б сказати – обличчя... Ні, краще ви таких слів не вживайте, ніколи. Бо я почну переживати, що ви, на додачу, ще й себе не любите.
Посваривши в такий спосіб Івана, незнайомий поцікавився: – За фахом ви хто?..
– Поет, – чомусь знеохочено признався Іван. Гість сполошився і незрозуміло чому вигукнув, змахнувши рукою:
– Невже?! Невже знову та ж історія? – Але він тут же принишк, вибачився і запитав:
– А як вас величати?
– Іван Безпритульний, це мій псевдонім.
– Так воно і є! О Боже! – вихопилось у гостя, і в погляді його, крім неспокою, зблиснуло щось гостре і далеке.
Таємничий гість підскочив, шепнув: “Тссс!”, підбіг до дверей, привідчинив їх, вийшов у коридор, звідки чулись якісь крики, але швидко повернувся і заховався в темний кут палати, справа від входу.
Заглянула чергова сестра, побачила на ліжку Івана, запитала, чи не від шуму в коридорі йому не спиться. Однак Іван пояснив, що спав увесь час після обіду “як вбитий”, а тепер, хоча й збудився, буде спати далі, лише от постіль поправить і буде спати. А шуму і криків він не чув. Вірогідні пояснення поета справили враження, і сестра зачинила двері, побажавши йому назавтра видужати. І коли все навкруги стихло, гість повідомив Івана, що на неспокійну половину привезли ще двох новеньких. Якогось начальника, що кричав про валюту і рахунки в банках, і ще одного короткого, круглого товстуна, який наполягав на тому, що годину тому його застрелили. Найцікавіше, обоє присягали, що в місті з`явилася нечиста сила. Іван принишк, але зовсім не від слів гостя, а від його розгублено-збудженого вигляду. Заспокоївшись, незнайомець сів і, пильно вдивляючись в обличчя поета, запитав:
– То із-за чого вас сюди привезли?
– Із-за Понтія Пілата, – похмуро відповів Іван.
– Як?.. Ах, так, так! Я вже здогадався раніше! – забувши про обережність, вигукнув гість і сам собі затиснув уста долонею. – Неймовірно! Знову Він! Благаю, розкажіть, благаю вас!
Чомусь почуваючи довіру до незнайомого, Іван, попервах зупиняючись і ніяковіючи, а відтак, щораз-то сміливіше, почав розповідати вчорашню історію на Підвальній. Отак вдячного слухача зустрів Іван Безпритульний в особі загадкового відвідувача! Гість не мав поета за божевільного, виявив щиру зацікавленість до розповіді і по мірі розвитку цієї розповіді, сам запав у стан якогось заціпеніння. Спочатку він ще переривав Івана, перепитував, вигукував:
– Ну, далі, далі! Так, правильно! Далі! Заради всіх святих, нічого не випускайте!
Та Іван нічого і не випускав, йому й самому було так простіше розповідати, і поступово дібрався до моменту, коли Понтій Пілат у білій мантії з багряною підкладкою вийшов на балкон.
Тоді гість блискавично зірвався з крісла і, піднявши руки, прошепотів:
– О, я так і знав! Я відчував, що ця безконечна історія повторюється знову і знову!
Описана жахлива смерть Глюка зворушила, але не розчулила слухача; він супроводжував перипетії сюжету загадковими зауваженнями, з яких (будь Іван уважнішим), можна було б зрозуміти, що колізії на Підвальній йому знайомі до найменших подробиць. Лиш один раз місячне проміння вирвало з його очей люту злобу:
– Ех, шкода, замало негідників Він покарав! – І нестямно та беззвучно вигукнув:
– Далі!
Свин і супутники іноземного професора чомусь здивували гостя. Він навіть перепитав Івана, чи той, бува, чогось не наплутав, а сам до себе пробурмотів щось про чорного кота, і намагався декілька раз сперечатись про курдупля, перепитуючи, чи не був він вогненно рудим.
– І ось, – розповівши про події в Дзизі, Іван засмутився і закінчив, – я опинився тут.
Гість співчутливо поклав руку на плече бідолашного поета і сказав так:
– Нещасний поет! Звісно, ви не знали, з ким маєте справу, але ви самі у всьому винні. Не слід було поводитись з Ним так безвідповідально і навіть нахабно. Хоча... – гість на мить замислився, – по-іншому, мабуть, статися би й не могло.
– То хто ж він, урешті-решт, такий? – збуджено стискаючи кулаки, запитав Іван.
Гість зазирнув у заповолочені очі Івана і відповів запитанням:
– А ви стримаєтесь? Ми всі тут люди непередбачувані... Криків, медсестри, санітарів і такого іншого не буде?
– Ні, ні! – поспішно вигукнув Іван. – Скажіть, хто він?
– Ну, що ж, – розважливо відповів гість і вагомо та повільно сказав: – Вчора на Підвальній ви зустрілись із сатаною.
Іван стримав себе, як і обіцяв, але при цьому виглядав дуже розгубленим.
– Такого не може бути! Його не існує!
– Ба!.. Будь-хто міг би таке сказати, але ж не ви! Ви були одним із перших, хто у Львові постраждав від нього. Запроторили вас, що само собою зрозуміло, на Кульпарків, у цю клініку, а ви й дотепер впираєтесь, що його не існує. Їй Богу, ви дивак!
Збитий з пантелику Іван замовк.
– Лиш тільки ви почали його описувати... та що там, навіть із самого початку вашої розповіді, з Підвальної, – з блиском в очах продовжував гість, – я вже здогадувався, ні, ні, неправильно, – я знав, з ким ви мали нагоду вступити в суперечку. Найбільше мене дивує Глюк! Ну, ви цілком ймовірно, особа, в літературі не надто обізнана,– тут гість знову вибачився, – але ж ваш напарник, треба сподіватись, хоча б чути про подібну історію був зобов‘язаний! Він – то, напевно, читав Булгакова! Перші ж ваші слова розвіяли будь-які мої сумніви. Цього не можна було не впізнати, повірте, любий друже! Втім, ви... ви мене ще раз вибачте, якщо я не помиляюсь, ви невіглас?
Далі буде
|
|
