Місто похованих мрій
МАЙКЛ
Це було як у кіно. Старому кіно про мафію, велику любов і велику ненависть у красивому і печальному місті на невеликій і нешвидкій річці. Щоб добратись до нього, треба переїхати через гори. Поїзд їде цілу ніч і тільки на сьому ранку прибуває на невеличкий вокзал, збудований ще при імперії, з фасадом, якому не допоможе навіть капітальний ремонт.
У літніх костюмах кольору безнадії, панамках Help me, з чорними спортивними сумками через плече, Вася Циркуль, Лесик Кактус і Гаррієт Полянська топали в ритмі маршу вулицями закарпатської столиці кави, чеського пива і берегівського вина. Надворі стояла календарна весна і справжня літня спека – на термометрі. Тому вулиці були затоплені лагідним сонцем і теплим вітром. Гаррієт Полянська народилася в українському гетто Чикаго, і тому перший приїзд на землю предків тримав її в стані, близькому до нервової лихоманки.
Її очі бачили все виразно і чітко. Майже безлюдна вулиця з колосальними портретом Леніна на стіні напівзруйнованої історичної пам’ятки. Площа, забита змученими людьми, вітром, політичними лозунгами і старими автомобілями. Ровесники легендарних 60-х, їхні колеса бачили кращі часи, кращі дороги і кращий бензин. Набережна над невеликою і неглибокою річкою, з неймовірною кількістю красивих жінок небачених пропорцій, з відлунням тисяч, тисяч голосів волоцюг або просто циган, яким нічого робити на цьому світі і в цей час, манить до себе. Якщо стати на мості, то зверху видно живу рибу, на яку можна плюнути. Вода не те щоб чиста, але не настільки забруднена, щоб не бачити дна. Достатня висота не дає відчути міазми водяного намулу і гнилі.
Щоб добратися з вокзалу до квартири їхнього друга Івана Карлоса Імаші, вони беруть таксі. Фарбований і рихтований старий ґрат – кадилак “Кавальєро”. Шофер – перший закарпатець, з яким вони знайомляться. Майка без кольору, фасону і року випуску, чорні окуляри, спортивні штани. Рятують композицію наддорогі, з крокодилячої шкіри, мешти і легендарна композиція “Орлів” “Готель Каліфорнія” з приліпленого до бардачка касетного “Соні”.
По приїзді на місце виявляється, що будинку, де мешкав Іван Карлос Імаші, в теперішньому часі не існує. Розвалився. Розсипався на купу будівельного сміття. Навколо ні псів, ні котів, ні дітей. Містика. Шофер їхати далі не хоче (“поганий знак”) – здирає з них десять дерев’яних і зникає. Через сорок хвилин тупого чекання і безнастанного курива повз них проходить колона якихось смішних піонерів. З нездоровим ентузіазмом, вбрані у краватки кольору неба, діти, без пісні і команд, несуть великі транспаранти, на яких виділяється одне слово: “Партія”. “Треба робити ноги”, – говорить Циркуль, і вони починають переставляти ногами. Від довгого їзди у них болять зади і ноги, а в головах легко і пусто, як у коридорах школи, учні якої пішли на канікули.
Година неслабої ходьби в бік річки – і вони майже в центрі. Картина міняється. На вулицях починають траплятися живі люди. З розбитих дощем, часом, і соціалізмом кафе віє музикою, коньяком і сильною ароматною кавою. Витає дух ностальгії і втрати, який посилює музика – дивна, сумна і загадкова. Вони не витримують і заходять. Над дверима – клепана вивіска-чеканка із дивною назвою: “Лед Зеппелін”. Через штукатурку пробивається реклама колоніального товару часів імперії.
Побачене і почуте в кафе – відеокліп з Карлосом Сантаною в оточенні кубинських джазменів. На невеличкому дерев’яному підвищенні, на бамбетлі, в елегантних літніх костюмах, із вражаючим почуттям власної гідності сидять чоловіки з епохи грамофонів і грають джаз. Фантастичний джаз. Ніякого штучного освітлення. Заломлені промені втомленого сонця через привідкриті жалюзі з пофарбованого в білий колір дерева створюють відповідний блюзовий настрій. У залі їхні ровесники курять скручені руками сигари, п’ють коньяк, ром, червоне десертне вино і великими чорними очима, які “бачили все”, спостерігають за життям, що повільно рухається нагрітими сонцем тротуарами. Слідуючи власному пульсові і музиці. Природжене відчуття ритму і рівноваги ніби керує їхніми діями.
Щоб зняти напругу, втому і невпевненість, Кактус замовляє горілку. Розплачується доларом. Бармен бере. Мовчки. Без здивування і подяки. Стримано, з гідністю часів культурної революції в Китаї. На абсолютно ідіотське в умовах великого міста запитання, чи знає він, як добратись до Імаші, бармен радить сходити у “Фламінго”. Бар не бар, кафе не кафе. Студенти, викладачі та інтелектуальні сноби плюс штурпаки з кримінальної еліти крутяться там вечорами.
З їхнього столика видно гори. Темно-сині, майже фіолетові. Недавно був сильний вітер, і хвиля гірських птахів фактично затоплює набережну променаду. Терпкий гіркуватий дух витісняє аромати напівзабутого міста, загадкового у своєму занепаді. Печуться на сонці місцеві жителі, яких вигнали з школи і яким ще рано в армію. Ліниві і горді. Карикатурного вигляду гангстери і дрібні злодії, майже підлітки, в пошуках пригод на свою голову розігрують якусь гру з картами і фішками. Біля готелю для іноземців повії у жахливих крикливих, надто яскравих лахах шукають клієнтів. Гаррієт робить фотографії. Найкращі кадри виходять на замку і біля собору. Панорама міста, яке впирається у словацький кордон, знимка з висоти (Гаррієт хоче зробити колаж).
Від довгого ходіння світлі парусинові штани, не прані тиждень, елегантно прилипають до їхніх задів, і на згинах рукавів проглядають масні плями. Болить спина, ноги, підошви ніг. Шлях до “Фламінго” неблизький – навколо міста з іншого боку вокзалу, між рейками заржавілого і напівмертвого мосту, через канал, засипаний індустріальними відходами. Там стоїть “Фламінго” – “Пінк Флойд” (чомусь англійською).
Зовні “Флойд” нагадує котельню. Зсередини не веселіше. Інтер’єр тисне на очі сирим декором, вар’ятськими картинами на стінах, сонними людьми і слабою анемічною музикою. Музики мало, і вона катастрофічно тиха. Майже нечутна. На мініатюрній сцені, залитий фіолетовим світлом прожекторів, у якомусь шизофренічному костюмі кольору перепаленого жита стоїть п’яний Карлос Іван Імаші, тримає саксофон і незграбно рве на нерівні кавалки мелодію. Зал не реагує. Обкурені. П’яні. Родрігес не в ударі. Сноби роблять вигляд, ніби слухають музику, втягуючи в себе коктейлі. Циркуль освоївся перший:
– Пішли за куліси, в його кімнатку.
Кімнатки як такої немає. Самих кулісів немає. Імаші сидить на сходах і п’є зі шкляного акваріума воду. Рибок не видно. Великої радості чи навіть здивування їх поява в очах у цього мадяра не викликає. Втома, виснаження – від спеки чи курива з алкоголем, невідомо. Кістляві сухі – не сухорляві, а сухі, висушені, як гілляки – руки, покриті нікотином пальці й обличчя людини, яка випала з електрички на повному ходу, вдарилась об бетонну опору і залишилася живою. Очі його – як два озера, залиті нафтою. Мертві. В них просто нічого немає: злості, ненависті, розчарування, цікавості, здивування, захоплення – нічого. Не очі – плити тротуару. Праправнук колишнього мера Будапешта, внук небідних землевласників, син комуністичних функціонерів, зроблений у масштабі два до одного. Голос ведучого передачі “На добраніч, діти” і погляд хворого на віспу носорога. Штани, руки, голова, ноги, те, як він рухається, навіть просто стоїть і тримає акваріум, нагадує Оцеолу з фільму “Вінніту – син Інчучуна”. Сорочка – єдине, що випадає з образу вождя племені апачів. Нельсон Мандела – ідеал у плані моди. Всі сорочки Імаші зроблені на мотив “Африка у вогні”. Фарби б’ють по нервах і викликають асоціації з війною. А так – шкіряні мокасини “Айдахо”, світлі полотняні штати з магазину “Допоможемо інвалідам” у Лондонському Іст Енді, довге чорне волосся і руки баскетболіста НБА, – стандарт студії ДЕФА. Воїн.
Потім вони сядуть у його “мотор”, і на своїй старій “Побєді” він покаже їм своє місто. Кав’ярні, де тістечка, і кава, і черга людей, що набирають її в термоси. Чорна, як кров відьми, і сильна, як удар ломом по ногах, кава викликає легкий переполох американізованої українки Полянської (“...я п’ю тільки декафеїн!..”). Ресторан “Нептун”, де подають форель і налисники з чорною ікрою за два десять дерев’яними. Тоді Гаррієт уперше переживе свій кулінарний шок. Горілка в замороженій пляшці в часи андроповського сухого закону. На щастя, він не має дурної звички згадувати старі добрі часи. Про минуле і теперішнє Іван Карлос розповідає без надриву і пафосу, в трансі, відділяючи інформацію подібно до того, як з приходом тепла від історичних будинків відвалюється штукатурка і балкони. Шар за шаром. Повільно і невідворотно. Беззвучно. Крок за кроком. Краплина за краплиною.
Цього міста більше немає. Ні, стіни і річка, неглибока і нешвидка, залишились, і люди ніби ті самі. Ніби. Але щось пішло. Щезло. Капіталізм задушив клуби, де джаз, і кав’ярні, де просто, й вигнав останніх туристів (вони хочуть безпеки), давши взамін дешевий машинний ритм і погано змелену перепалену каву з наддорогим місцевим коньяком “Тиса”. І на вулицях більше немає їх.
|
|
