Суржик для інтелігенції
Роман МАЦЮК
Не послідню ролю у „благородній” справі нагинання української мови до ро@сийської (а простіше сказати – у її паплюженні) відіграють совєтські українсько-ро@сийські словники, якими користуємось і понині, – з двох причин: по-перше, на такі ж великі, або й більші за обсягом словники Незалежна і Без’ядерна за дев’ять років розгульного патріотизму так і не спромоглася; по-друге, якби й були, то науковцю, чи просто освіченій людині – ніяк не по кишені. Витончене шкідництво словників полягає ось у чім. Поруч з питомим українським словом вони подають одверто чужорідний „синонім” ро@сийського походження, від якого кацапським духом несе далеко за межі обкладинок самого, за перепрошеням, „українського” словника. I ці московізми подаються навіть без найменшого натяку на попередження, як, скажімо, у словнику Караванського,– що воно є русизм і освіченій людині до вживання не надається. Це в кращому разі. А у скорочених, так званих „нормативних” словниках пи@томі українські слова опускаються і зовсім, під претекстом „застарілости”.
Залишаються переважно кальки та спільні слов’янізми. В цій ситуації Iнтер, якщо й загляне до словника, то вибере, ясна річ, що йому ближче. I офіційне право буде на його боці, на боці „узаконеного” словником партацтва. Читач оцінить ситуацію з небагатьох прикладів. Так, серед українських перекладів слова наездник (їздець, вершник, їздун, верхівець) знаходимо кальку наїзник; також ПРИСУТНI у словнику: перепліт (оправа); угон (чому не крадіђж?); протиугонний (забезпечувальний); славний (молодець, козак-хлопець); давати дьору (дременути); рукоятка (руків’я): „троянда і хризантема на рукоятці його револьвера” – якщо Вас не знудило від запаху свіжої пелюсткової цноти, розмащеної по кацапській рукоятці, то це знак, що Ви уже готові до „украинского” суспільства-2000, принаймні з лінґвістично-естетичного боку; – то був канал „1+1”; казначейство (державний скарб, скарбниця, скарбнича палата; повітова скарбіђвня; підскарбій, скарбіђй); пари@ ментолу з евкаліптом (у множині!) – реклама на 1+1; в укр. мові пара вже означає збірне поняття і множини не має; ще говоримо ви@пари, дух м’яти і т. ин; скрипач (скрипаль, скрипак, скрипар) – „Поступ” 2го вересня 1999 р.; зайве і найкраще тому свідчення (додаткове, іще одне, але ніяк не зайве, себто непотрібне) – „Проти ночі”, 2го вересня 1999 р.: перед нами узаконений підсовєтським „словником” кумедний алогізм; роздольні пісні (привільні, розлогі); очаровувати (не в розумінні причарувати, а в значенні заворожити своєю чарівністю); хваткий горішок (чіпкий, беручкий); згідно зі словником Грінченка вказане вище значення слова хваткий (чіпкий), якого йому надав недолугомовний „український” Iнтер-маляр на афіші відповідного фільму, і яке підказане співзвучним ро@сийським „хватать”,– взагалі НEПРИЙНЯТНE: хваткий повинно мати такий же сенс, що і швидкий, меткий, хапливий (що діє похапцем, хапається, але зовсім не той, що хапає). Відчуваєте, наскільки глибоко, на якому витонченому рівні перекривляється семантика мови?
Руйнівна сила існуючих словників полягає ще і в тім, що вони ЗАБОРОНЯЮТЬ вживати деякі поширені серед Українців слова. Ті самі слова, які і за Совєтів були песиголовцями-русифікаторами „затавровані” як „нелітературні”.
Дивуватись, звісно, нема чого – ЦЯ держава, за ознакою пануючої нації та пануючої еліти, нічим не відрізняється від попередньої. I все ж. Під Совєтами Ви переступали поріг ВОРОЖОГО торгового закладу у ВОРОЖIЙ державі. I купували туфлі. Тепер приходите до української крамниці в „українській” державі, але й надалі купуєте... ті самі туфлі. А де ж Україна?! Виявляється, продавець НE МАЄ ПРАВА на ярлику написати мешти, бо у „вєдомостях” значаться саме туфлі. Тільки, що нині оці туфлі уже перестали бути неприємним символом ро@сийської окупації. Сьогодні вони вписуються в атмосферу „рідного” суспільства, босяцького розгульно-алкоголічного „патріотизму”, причепуреного дипломами про вищу освіту. Сьогодні ці „туфлі” з „брюками” поєднуються з РIДНОЮ державою, з „безпрєдєлом” етносів, віросповідувань, „демократії”, рогатого окультурення – і все то те наше, місцеве, самогонно-свійське, рідне. Включно з туфлями. Я поцікавився у крамниці, в чім річ. Поки-що продавчиня ще й сама обурювалася тим, що її може переслідувати „українське” КРУ за звиклий напис „мешти” на товарній наліпці. Те саме можемо сказати й про такі до неможливости дратівливі назви товару, як апельсини (помаранчі), лімони (цитрини), вафлі (андрути), ізюм (родзинки). Повірте, я, де маю силу,– звертаю увагу, але чи може сама одна людина протистояти усім та усяким інтерівським, без перебільшення – ворожим до української мови – супровідним гендлярським документам (фактура, накладняЫЫЫ, подоро@жня, иньше...). За цими документами, за цією огидною лексикою,– вся сила проклятої слабописьменної української бюрократії, вся сила Закону, Президента, Уряду... Опір зламано. Можемо бути певні, що в „рідній” державі, в такому короткому терміні, про який і не мріяли совєтські русифікатори, увесь Західний край забуде про мешти, так що і цією пікантною особливістю галичанин перестане відрізнятися од щирого Кацапа. Коли читачеві спотворені німецькі туфлі все ж ближчі, чим турецькі мешти, а брюки разом з брючною лєнтою гріють пах ліпше від штанів, оброблених лиштвою, то йому напевне смакуватиме як ветчина, так і вітчина (вепровина, шинка), так само, як „ізюм іранський без кісточок” (родзинки без камінців). Щось подібного нераз лунає з телевізийної говорильні, а от у цісарсько-королівському (Imperium Austria, Regnum Galicia) столично-княжому Львові під пильним оком скрайньо-патріотичного управління „культури” подібну московщи@зну множать – на етикетках, на товарних ярликах, у супровідних документах, тощо – і вона поступово витісняє традиційну говірку. Мене, корінного львів’янина, перестають розуміти такі-ж корінні галицькі дівчата за прилавком склепу, коли я прошу лиштву до штанів, питаю, чи є в них крупа на мамалигу (кулешу), або чи в господарському магазині мають шляуф (шляух) на продаж. Таке враження, що я опинився шляк знає де, лиш не в рідній Галичині. З тих-же цілком офіційних причин ви не зможете віддати книг до оправи, бо платити прийдеться не за оправу, лиш за перепліт, і не згідно з цінником, навіть не за звичним уже онімеченим французьким прейскурантом, а зовсім по-новому, як і личить в оновленій українській сім’ї – за Iнтеро-американським прайс-ліђстом. З українською державною печаткою. I проситься не плутати зі звичайним листком: „ліђст” – колись вимовляли „ли@ста” – значить „перелік”. Задля справедливости щодо Совєтів, і водночас для ілюстрації сили офіційного незалежно-державного „українського” невігластва, зауважу, що такої макабри, як перепліт, жодні, навіть найбільш зсовєтизовані словники НE ДОПУСКАЛИ до вжитку. Але хто в наш час буде слідкувати?
На життєписі назви, котрою називаємо кавалок паперу з переліком цін на різні товари або послуги, можна-би штудіювати глибину ницости галичанського словотворення. Німці запозичили у Французів “prix courant”, пере–робивши перше слово на свій лад: “preiskurant”. Хоча галичани й кичаться тим, що культуру (швидше, цивілізацію) черпали просто з Eвропи, то все-ж струмочок по більшости тік через Польщу. Галичани, однак, відмовились наслідувати добрий польський приклад – вжити рідне слово „цінник” (у поляків – „cennik”) і зупинились на запозиченні „з других рук” (німецьких): прайскурант (словник О. Скалозуба, рік 1933, Коломия). Слід здогадуватись, з міркувань чисто „політичних”, з причини ґерманофільства, себто. Але ось надійшов „освободитель”, котрий має й досі ту хибу, що усе західне сприймає формально та поверхово, і котрий ніколи не вмів правильно читати німецьких слів – та й привчив галичан до прейскуранта. Ну, а наш „інтеліґентний” свинопас із вищою освітою „рад стараться”. Нині маємо вже четверте угодницьке переінакшення – прайс-лі(?)ст – винахід англомовних комсомольських нуворишів, спадкоємців „і сили і слави” (Т. Г. Шевченко) старшого братового покоління з червоними зірочками на синіх кашкетах – і знову-ж з кацапським прононсом. При цих численних метаморфозах, єдина ціха українського „інтеліґента”, яка ніколи не підлягала жодним змінам – це тверда і переконана готовність винюхувати смороди з-під волохатого задка Iнтера, незалежно від будь-якого, якнайрізноманітнішого, його расового типу, аби лиш на карку носив грубого золотого ланцюга (можна з хрестом).
На найвищому державному рівні маємо справжні екземпляри леґітимної безграмотности, яка межує з усвідомленою антиукраїнськістю. Яким-же потрібно бути анальфабетом у справах мови, щоб збірку (зведення, збір, зібрання, збірник) державних законів назвати „зводом” – словом, до якого синонімами є: знищення, розорення, обман, пастка. Без сумніву, під такою лінґвістичною знахідкою стоятимуть підписи і Міністра права, і Голови суду. Не стояли-б, якби ці достойники(-ці) не були випускниками номенклатурного факультету, або, принаймні, якби мали зелене поняття про українську
мову. Якби їх турбувала її доля. Мені заперечать, що такий фантастично-дерев’яний „переклад” ро@сийського „свод законов” леґалізовано у підсовєтському тритомному українсько-ро@сийському словнику 1980го року. На що я відповім, що потрібно дуже глибоко ненавидіти українську мову, аби внести подібну макабру до словника. Ще одна перла „української” юриспруденції (вказую лиш на те, що випадково втрапило мені до вуха завдяки „національній” телевізії; як насправді розмовляють професори на лєкціях права – намагаюсь не думати): „дізнання оголошується закритим”. Слово дізнаватися, без сумніву, українське. Але ж можна висловитися і так, щоб не різало вуха казенним москальським терміном „дознание”. Наприклад: вивідка, вивідування, розвідка (ми кажемо на всілякі дослідження – наукова розвідка), випитування, довідування, напитування... Різні репортажі з приводу справ, пов’язаних із Законом, нехотячи несуть казенно-московський відтінок. А могли-б (хотячи!) його поміняти: „запитали про матеріяли про пригнічення ЗМI”, „запросили докази того, що влада втручається в діяльність (чому не до діяльності?) ЗМI („Поступ”, 7го жовтня 1999 р.). Запрошують на уродини або до сповіді. Про всілякі „матеріяли” роблять запит, або шлють вимогу, а ще краще – просять (слово просити не мусить супроводжуватися прикметником уклінно; просити – це не синонім до випрошувати). Українська мова до подібної ситуації могла-би пристосувати ще й иньші слова: правити, заправити, запрохувати. Хотіти лиш потрібно хоча-б чимсь відрізнятися од Кацапа (а краще – всім!).
Під Совєтами легко було завдати якої-завгодно шкоди українській мові. Тепер стало іще легше. Сказати, що ми пожинаємо плоди попереднього режиму, було-би безпідставним оптимізмом. Не пожинаємо. Сіємо. Пожнемо через 10 років. Чи Ви, читачу, не чули, що у 21му столітті наступить ера якогось нового суспільного порядку, нової духовности, відносин між людьми та державами? Якщо не чули, то матимете іще не раз нагоду почути. Торочать і через брехунець, і в писаних „медія”. Eпохальне завдання Iнтеру полягає в тім, щоб на час вступу до третього тисячоліття українська проблема зостала розв’язана ОСТАТОЧНО. Круглі дати впливають магічно не тільки на простюхів...
Коректори чи редактори – вже не знаю – теж не виказують найменшого бажання попрацювати для покращення мовної культури, не виявляють яких-небудь хоч слідів гідної і незалежницької мовної політики. Замість послідовного самостійно-критичного стосунку до про-совєтських словників, замість політики розумного фільтрування цих словників, коректори, навпаки, демонструють час від часу якусь нетрадиційно-кумедну шарпанину, як ось у наступному прикладі: у сов. словнику „овен” з малої букви признано застарілим на користь барана, зате „Овен” з великої букви застарілим чомусь не вважається. Більш того, українська мова, слід припустити, не доросла до права присвоювати на власний смак імена знакам Зодіяка, бо астрологія все ж наука, і для хлопської хохлятини має зависокі пороги.... На одміну від польської мови, бо там маємо „Барана”. I от замість Барана, Бика, Діви – наші панюсі ворожать на москальських Овена, Тельця, і... лядську Панну (“Virgo” в українській мові – зовсім не панянка,
лиш дівиця).
Слідкуйте за продовженням
|
|
