Християнин і політика
Бути християнином - це не лише говорити й споглядати, а брати на себе відповідальність у демократії
Гайнц-Йозеф НЮХЕЛЬ
У своєму виступі я виходжу з досвіду 50-річної демократії в Німеччині, свого досвіду 35-річної діяльності в міській раді рідного міста, в якому 17 років я був бургомістром, а також моєї 15-річної діяльності у статусі депутата одного із німецьких парламентів (ландтаг землі Нордрайн-Вестфалія), а також багаторічної кар’єри високого партійного функціонера своєї партії: ХДС (Християнсько-демократичного союзу). Ви краще за мене можете оцінити досвід молодої демократії у вашій державі після десятиліть комуністичної диктатури; можливо, ви скористаєтеся у своїй діяльності деякими моїми думками, міркуваннями, досвідом.
Політична втомленість, невдоволення партіями, поширення думки “моя хата скраю” щораз більше характеризують ситуацію в німецькому суспільстві. Ще кілька років тому такий настрій спостерігався переважно серед молоді, але зараз він поширився на всі вікові категорії. Відхід виборців від великих партій, зростання числа громадян, які не беруть участі у виборах, перевага радикальних партій, які сподіваються вирішити комплексні проблеми сьогодення простими рецептами і популістськими гаслами, – пересторога для демократії. Ті, що послуговуються демагогічними гаслами, поширенням наклепів і пліток, прокльонами політичних опонентів і висловлюваннями, що принижують людську гідність – і все це заради перетягування на свою сторону виборчих голосів і створення атмосфери ненависті й агресивності, не мають нічого спільного з демократією і заслуговують на “червону картку”.
Відповідальність християн
у політиці повинна
залишатися прозорою
Сутність нашої громадської відповідальності історично сформувалася на основі трьох традицій: греко-римської, єврейської і християнської, а також новочасної. Античність сформувала громадянську модель щодо держави, полісу. Християнство визначає політичну діяльність як завдання, покладене Богом і совістю. Новий час поділив владу на гілки і визначив контрольовані сфери відповідальності.
Сучасна конституційна держава визначила чіткі сфери й терміни відповідальності. Вона передбачила, хто несе відповідальність, протягом якого часового терміну, перед якими інстанціями, сформулювала процедуру складання відповідальності...
Великою проблемою на сьогодні є те, що різні види відповідальності стають щораз менш прозорими. Компетентність приймати рішення і відповідальність мають бути чітко регламентованими, політики повинні чітко й доступно пояснити це громадянам і допомогти їм реалізувати цю компетенцію. На комунальних політиків покладена велика відповідальність бути слугами своїх виборців і завжди допомагати їм як словом, так і ділом. Надання цієї допомоги в особливий спосіб відзначає християнського політика.
Без довіри демократія
не може існувати
Щоб усунути зловживання владою, демократична правова держава встановила контроль над нею. Якщо виявляються недоліки, повинна надавати допомогу і застосовувати санкції. Демократія виходить не з ідеальності й непомильності людини, але, як і християнське світобачення людини, із її схильності до спокус і гріховності. Тому дотримання правил у демократії – не проста формальність, а необхідна передумова для реалізації співжиття. Правопорушення окремих осіб спостерігаються передовсім там, де не дотримуються цих правил, де залишається неконтрольованою влада. Тому чітке дотримання правил – важлива передумова для збереження демократії, і не лише в політиці.
Але все-таки демократія не може існувати без довіри. Довіра – центральне поняття не лише особистого, а й суспільного й політичного життя. Багато людей звертають увагу передовсім на особистість, її послідовність і переконливість, а не на професійну компетентність, партійно-політичну й інші приналежності. Це підтверджує той факт, що і в демократії влада надається людям, а не апаратам, і виборець повинен оцінити компетентність особи, яка репрезентує політичну владу. Саме для молодих людей змога довіряти політикам має велике значення, бо вони очікують від них зразковості, еталонності. І тому в політиці необхідна присутність якомога більше християн, які б змогли довести, що по-християнськи виконують свої завдання.
Отже, довіру не так просто замінити контролем. Контроль необхідний, щоб могла сформуватися й розвиватися довіра. Громадяни мають право вимагати чітких законів, обов’язкових для всіх і порушення яких каралося би без огляду на особу. До реалізації влади належить також ефективний контроль влади. Лише при його забезпеченні кожен погодиться авансом висловити свою довіру, знаючи, що через певний термін під час наступних виборів зможе перевірити свого обранця. У сфері відносин між керівником і керованим визначається, чи матиме демократія стабільність, безпеку, гарантії, чи невпевнено й бездіяльно переживатиме одну кризу за іншою. І це предмет випробування для християнського політика.
Нестача відповідальності зумовлена нестачею довіри
У правовій державній демократії вся політика підзвітна совісті, парламентським і судовим інстанціям. Одночасно відповідальність політиків перед Богом і совістю ніби відходить на задній план. Совісність і самоконтроль видаються більше не потрібними, відколи зовнішні механізми контролю нібито забезпечили максимальну прозорість політики. Оскільки у кризових ситуаціях загострюються активне бажання продемонструвати значення власної особи, прагнення здобути владу, то ці зовнішні механізми якраз і виходять з ладу саме тоді, коли вони мають працювати найпродуктивніше. У кризових ситуаціях, коли особливо потрібна довіра громадян до політичних діячів, дуже часто бракує сумлінності й відповідальності. Рішення, прийняті згідно зі совістю, мають відповідати своїй суті, це зміцнює довіру до політики. Томас Мор сказав: “Я ніколи не погоджувався на те, що суперечило моєму сумлінню”.
Бажання змін на краще має характеризувати обидві сторони: як політиків, так і громадян – не лише політиків слід звинувачувати у мінімумі етичної поведінки, також народ як безпосередній представник демократії, повинен звільнитися від байдужості, позиції “моя хата скраю”, а інколи й заздрості й підступності. Бо коли виборча поведінка громадян не надасть цим орієнтирам відповідного значення, то етична орієнтація, етика політиків залишатимуться незрозумілими.
Політичні діячі потребують не лише контролю і всюдисущого критичного супроводу, а передовсім підтримки й схвалення. Вони потребують також досвіду, щоб реагувати на помилки й недоліки не черствими інсценізаціями і “відмовками”. Саме ми, християни, наша церква, несемо особливу відповідальність за плекання політичної культури.
Демократія – це змагання
вагоміших аргументів
і змістовніших концепцій
При цьому важко зберігати тверезість мислення серед одержимих, викликати розуміння до необхідності політичної боротьби, усвідомлення, що вирішення проблем не запрограмовані, а народжуються в запальних дискусіях, шляхом спроб і помилок. Тому консенсус і конфлікт у демократії не протиріччя, а доповнення один до одного. Одне неможливе без іншого. Тому може бути небезпечним пустити на самоплив емоційний штурм передвиборчої боротьби і парламентської дискусії, якщо немає передумов досягнення тривалого консенсусу. Але не менш небезпечним може бути і варіант, коли конфлікт на певний час прикривається гомогенними вимогами: адже суперечка, яка прихована, а не вирішена, також створює небезпеку.
Я хочу нагадати, що в демократичному суспільстві досягнення консенсусу базується на устрої і процедурі, а також цінностях, які лежать в їхній основі. Але це не означає автоматичне вирішення всіх нових проблем. Вони мають бути тематично згруповані й поставлені на обговорення. Цього вимагають правила демократії. Демократи радіють змозі аргументовано обґрунтувати обговорення.
Недарма компроміс вважають мірилом демократії. Завдяки йому стає зрозуміло, що ця форма порозуміння й вирівнювання інтересів зазнає впливів традиції, а одночасно формує і свою традиційну плинність. Компроміс є виправданим, звичайно, тоді, коли він враховує інтереси всіх, кого стосується. Але не всі цінності, претензії і блага надаються до компромісу. Безконечний пошук вдалого компромісу є прекрасною можливістю суспільно-політичного вдосконалення й засобом досягнення соціального миру.
Боротьба за загальний добробут, а не за привілеї партіям
Одна із основних причин незадоволення політикою чи навіть кризи довіри полягає в тому, що сподівання громадян, ніби політика мусить вирішити всі проблеми, не виконується і не може бути виконане.
Дуже часто домінує партійна тактика. Часто занедбується орієнтація на загальний добробут громадян усіх верств. Політика, звичайно, стоїть на роздоріжжі між загальною думкою про необхідні реформи і практикуючою особистою поведінкою, якщо ці реформи чи рішення стосуються нас самих. Громадяни й окремі зацікавлені групи повинні скеровувати свої інтереси в рамки загального добробуту. Вони не можуть обмежуватися виключно орієнтацією на власні інтереси...
Внутрішньопартійна демократія, жива дискусія повинні залишатися не лише завданням для партій, а й необхідним елементом демократії в очах виборців.
Багато громадян вважають, що достатньо виявити свою активність через участь у виборах; деякі хочуть знехтувати і цим своїм правом. У моїй країні лише 4 % громадян залучені до політичних партій; це катастрофічно мала цифра. Тож завдання політичних християн полягає в тому, щоб з допомогою адаптованої політичної освіти зацікавлювати й залучати до співпраці у політичних партіях щораз більше молодих і зрілих громадян. При цьому партія не може бути закритою групою, яка не допускає у свої ряди нікого чужого, а повинна залишатися відкритою для всіх, хто хоче з нею співпрацювати. Демократія – це суспільство “співпраці”, а не “споживання”.
Залучення всіх громадян формує активне громадянське суспільство
Більшість конституцій вільних держав виходить із демократичних концепцій плюралістичної конкуренції. При цьому політичні партії, депутати і носії мандатів у комунально-політичних органах міст виконують провідну роль у демократичному формуванні волі народу й опрацюванні суспільних проблем до політичних завдань. Що стосується формування волі народу, то політичні партії не мають монополії. Громадяни, обізнані з основними правами, громадська думка, об’єднання громадян, громадські організації, профспілки й церкви виступають співавторами у формуванні політичної волі народу. Тут достатньо місця для співпраці у так званому “допарламентському” просторі, який сьогодні окреслюють поняттям “громадянське суспільство”.
... Це інколи вимагає змін у наявній партійній культурі, особливо відкритість назустріч громадським організаціям та ініціативам і усамостійнення партій як частини громадянського суспільства. А для громадських організацій та ініціатив це означає, зрозуміло, усвідомлення, що для партій немає заміни. Від якості партій, їхніх членів і їхньої здатності комунікації з суспільством значною мірою залежить якість політики на місцевому рівні.
Громадська активність у партіях має бути належним чином оцінена, інакше в майбутньому не знайдеться достатньо активних громадян. Активність у громадських організаціях та ініціативи поза партіями мають шукати шляхи приєднання до партійних структур. Тому необхідно створювати і підтримувати можливості, які б давали змогу громадянам, особливо молодим людям, вправлятися в демократії шляхом теорії і практики. Це особливо важливе завдання як для християнських політиків, так і для церкви.
Традиція християнства зобов’язує нас до співучасті
З досвіду Федеративної Республіки Німеччини я знаю, що в молодій ФРН саме католицькі спілки й організації вплинули на формування політики, яка стосується партій.
Сьогодні, за умов зростаючого в суспільстві плюралізму, набагато важче досягти такої дієвості.
Шлях ефективного представництва наших інтересів можливий за сьогоднішніх умов лише через визнання суспільного й політичного плюралізму. Критичні сучасники і солідарне свідчення – дороговкази для християн у плюралістичному суспільстві. Лише коли ми визнаємо себе християнами і продемонструємо суспільству не лише нашу згоду щодо цінностей, а й улаштуємо дискусію для обговорення цих цінностей, тоді ми продемонструємо нашу відповідність з цими критеріями. Здатність бути критичним сьогодні посідає майже кожен, але дуже часто причиною цьому є бажання звільнитися від зобов’язань і уникнути власної участі у досягненні загального добробуту. Здатність бути критичним – це здатність побачити і оцінити в світлі віри наше сьогодення, політику, економіку і суспільство. Бути солідарним означає насамперед докласти власних зусиль для досягнення загального добробуту, майбутнього наступних поколінь.
Минуло 35 років після затвердження Другим Ватиканським Собором пасторальної конституції Gaudium et spes (Радість і надія), але й сьогодні сформульовані у цьому посланні думки залишаються актуальним завданням для реалізації Церквою. Для нас це означає виявити солідарність людям, які на сьогоднішній день втратили орієнтири, та, виходячи з принципів віри, працювати над вирішенням суспільних проблем. Звичайно, ми й самі відчуваємо брак орієнтирів у світі, що постійно змінюється і не наполягаємо на нашій повній компетентності у вирішенні цих проблем. Але через Євангеліє нам подаровано джерело оновлення, з якого ми повинні вчитися і через його призму дивитися на суспільні процеси у нашій державі. Наша віра – це фундаментальні цінності, без яких наші рішення могли б стати випадковою спорадичністю, що керується лише власними інтересами. Але ми знаємо , що християнські цінності і засади завжди мають бути реалізовані у конкретній дійсності.
Демократія потребує християнських політиків у всіх демократичних партіях
Змістовна дискусія, цілеспрямовано проведена суперечка щодо кращої політичної концепції й факт досягнення компромісу – це риси, які характеризують шлях демократії.
Особливо значний християнський внесок у демократичну політику роблять ті християни, які активні в політичних партіях. ІІ Ватиканський Собор чітко визнав, що ті самі політичні питання можуть вирішуватися християнами залежно від їхньої добросовісності по-різному. Тому ніхто немає права використовувати авторитет Церкви, щоб нав’язати свою власну думку. Саме християни й повинні відзначатися готовністю вислухати аргументи іншої сторони, й обов’язком поважати своїх політичних опонентів і постійно намагатися зрозуміти їхні думки та аргументи.
Папа Іван Павло ІІ говорить в одному із своїх послань про покликання і призначення мирян у Церкві: “Щоб сучасному устрою надати християнського змісту служіння людині, миряни повинні активно включатися у політику, тобто проявляти свою активність в економічній, соціальній, законодавчій адміністративній та культурній сферах, які покликані органічно й систематично забезпечувати загальний добробут. Як наголосили соборові отці, всі і кожен зокрема мають обов’язок і право проявляти себе у політиці, виконуючи різні завдання і беручи на себе різну відповідальність” (Christfidelis laici № 42). Християни повинні залучатися до діалогу і політичної діяльності, адже вони не третейські судді, а співтворці політики.
Демократія оцінює кожну ініціативу християн
Жива демократія – це та форма державного управління, яка відзначається різноманітністю сил, рухів, відсутністю спокою. Це у повному розумінні слова дуже претензійна й складна форма організації суспільства. Політична діяльність завжди недосконала. Але демократична держава не хоче поступатися свободою й миром заради досягнення цієї досконалості.
Демократія повинна існувати в щоденному житті, а не в теоретичних трактатах. Але щоденне життя формуємо ми всі: керівники і керовані, носії мандатів і громадяни. Християнська віра зі своїм розумінням людини – це етична засада відповідальної політики. Християнський політик несе відповідальність за свою діяльність перед совістю, а відповідно і перед Богом. Тому відповідально брати участь у формуванні політики міста, держави, світу – це дар, шанс і завдання християнина. З відважністю й упевненістю приступімо до виконання цих завдань, бо політика у християнському розумінні – це свята справа, яку ми повинні відповідально виконувати.
Скорочений переклад
Наталі Щеглевської
|
|
