Сімдесяті роки
Віхи століття, що минає
Володимир МИХАЛИК
Я увійшов у 70-і маленьким школяриком, який уперше без батьків сідає у синій тролейбус (тоді чеські “Шкоди” ось-ось починали з’являтися у Львові) і їде до центру великого і ще майже невідомого міста. Як же цікаво дивитися на вулиці, будинки, людей навколо! А коли тебе не тримають за руки батьки, ти дивишся на все це зовсім іншими очима.
Центр Львова 70-х років дещо відрізнявся від центру сучасного. Перед Оперним театром ще стояв пам’ятник Леніну і маленькі діти, котрі вперше його бачили, лякали мам і тат зовсім невинним запитанням: “А чому цей дядько вилазить із комина, він що, сажотрус?”
1971 року біля Королівського арсеналу на вулиці Підвальній з’явився пам’ятник Івану Підкові – перша ластівка меморіального кічу, який так розквітнув сьогодні у пам’ятних дошках і барельєфах на стінах львівських будинків.
Знесений будинок “вивиху” на площі Міцкевича тоді ще спокійно жив своїм життям: на його першому поверсі працював магазин електротоварів, а у боковій вуличці , у маленькому залі кінотеатру ім.Івана Франка крутили старі фільми.
На Підвальній під час археологічних розкопок знайшли частину міського муру ХІІІ-ХІV століття, провели реконструкцію площі перед Успенською церквою, де і встановили пам’ятник Івану Федорову. Ще раніше реставратори повністю оновили стіну подвір’я Бернардинського собору, що виходить на теперішню Личаківську, але, на жаль, забрали казковий годинник, зроблений з насаджених квітів.
Центром міста у літні вечори, так само, як і сотні років тому, так і в наш час, прогулювалися і старі і молоді. Так само на “стометрівці”, на “своїх” чітко визначених лавках сиділи алкаші, але тоді їх деколи забирала до витверезника сіра міліцейська буда. Тоді у центрі ще не було вуличних музикантів, не було приватних кав’ярень та кабаків з виносними столиками, стільцями та парасольками. Тому потрапити увечорі до бару або ресторану було непросто. Місць для всіх бажаючих не вистачало. Це був зоряний час швейцарів: вони могли не пропустити вас у середину, не отримавши “на лапу” пару карбованців, і тому уважно слідкували за тим , щоб чоловіки були при краватках, а жінки у панчохах. Під кінець 70-х це правило вже майже не діяло, але відвідувачі у джинсах ще довго не мали шансів проскочити повз суворого швейцара, не залишивши у його жмені “трояка”.
У всі часи молодь любила танці, але саме молодь 70-х мала справжнє щастя танцювати під звуки живої музики, коли на сцені грав вокально-інструментальний ансамбль. Музикантам вибачався і непрофесійний рівень, і погана якість звуку, і все інше тільки за одне те, що вони були справжніми, живими і тут, поруч, по-справжньому грали музику. До речі, у центральних львівських клубах тоді вже грали професіонали – ВІА “Ореол”, “Львів’яни”, “Вікторія”. Вони грали так, що у підлітків дух захоплювало! Багато хто приходив на танці тільки для того, щоб послухати гру музикантів, слава про яких ішла далеко за межі України. Саме у 70-х розпочався помітний відтік найкращих музикантів зі Львова до обох столиць - Києва і Москви. У 1977-1978 роках з появою моди на стиль диско, у Львові живих музикантів з танцмайданчиків швидко почали витісняти дискотеки під магнітофон, зі світломузикою, з ведучими-лекторами, які дуже не скоро стали справжніми ді-джеями.
Після казенно-сірих 60-х мода у 70-х роках дивувала барвистістю та яскравістю. Про фемінізацію чоловічої моди говорили всі – від її законодавців до карикатуристів. Дійсно, чоловіки тоді носили картаті сорочки з квітами, мешти на високих каблуках, яскраві кольорові шкарпетки, а головне – довге волосся. У жінок, на противагу 60-м, виникла мода на довжелезні спідниці і сукні-максі. Жодна модна жінка не уявляла себе без взуття на платформі. Часами платформа сягала 15 см у висоту. Приблизно з середини 70-х половина Львова ходила в одязі з кремпліну. Це були чоловічі і жіночі костюми, демісезонні плащі, мода на які прийшла з НДР.
Молодь носила торбинки, пошиті з мішковини, на яких грубою олійною фарбою було написано “ABBA”, “Boney M” або “Love” – один із багатьох продуктів підпільних цеховиків, які завжди швидше відгукувалися на моду, аніж державна промислова машина з її бюрократією та торгівля, яка штучно створювала і підтримувала дефіцит скрізь, де його можна було створити. Найбільшим дефіцитом у 70-х були джинси, але мода на них стала просто повальною.
До 1974 року ціна на джинси становила в середньому 100 карбованців, у 1978 – 160 крб., а на початку 80-х досягла свого піку: 200-220 крб. Тим не менш, джинси у 70-х були тою блакитною мрією, яка важливіша за гроші, вони стали своєрідним символом епохи. Куплені за місячну зарплату лікаря чи інженера джинси автоматично ставали предметом буржуазної розкоші, з часом, протираючись на колінах і обтріпуючись, вони набували революційного, бунтарського вигляду. Джинси тоді були для нас найкращою сублімацією протесту проти совкового стилю життя.
Покрій джинсів у 70-х був значно сміливішим за боязливі 60-і та консервативні 80-і роки. Це був час моди на кльош і він мав бути якнайширшим. Для цього вшивали спеціальні клини і максимально звужували штани у стегнах і колінах. У рекордних випадках кльоші досягали понад 50 см у ширину – такі штани за їхній вигляд називали дзвонами. Молодь вже не хотіла ходити в робочому одязі з наших магазинів, але не у всіх були гроші на джинси, тому доводилося шити штани у кравців. Звичайно, це теж були кльоші, часто з накладними прямими кишенями і низькою талією. Дуже важливим було, щоб вони щільно облягали сідниці. Тобто все те, що вимагалося і від джинсів .
Справжні знавці знали, що джинси повинні щільно облягати тіло, тому багато хто з них не вдягав під них нижньої білизни, а перед тим , як вдягнути джинси вперше, їх на 10-15 хвилин занурювали у воду. Зрозуміло, на скільки важливим було поміряти джинси перед тим, як заплатити за них гроші. Часом покупець з великими труднощами влазив у них і декілька друзів допомагали йому защіпнути замок. Якщо через джинси жодним чином неможливо було вщіпнути за ногу – вважалося, що вони сидять добре, “як влиті”. Величезний попит на джинси народив підпільний джинсовий бізнес і його функціонерів – спекулянтів або фарцовщиків. Зрештою, купити будь-який гарний, якісний і модний одяг було можливим тільки через знайомства і блат у торгівлі, або за великі гроші у спекулянтів.
У ті роки наші магазини торгували одягом, який створювався у якомусь іншому світі, де не існувало гармонійних кольорів, якісних тканин і тенденцій у моді. Цей одяг мало чим відрізнявся від робочої уніформи, пошитої за принципом “дешево і сердито”.
За джинсами до Львова приїжджали навіть з інших міст та областей. Щонеділі в районі Рясної (кінець вул. Шевченка) відбувалися барахолки – оаза капіталізму в країні соціалістичної торгівлі. Тут можна було купити все, чого душа бажає і побачити речі, про існування і призначення яких раніше не мав жодної уяви, але передовсім сюди їхали за модним одягом і з модного одягу насамперед шукали джинси. Продавалися і підробки, лише покрій яких нагадував джинси, а тканина не мала жодних властивостей справжнього коттону і колір не досягав глибини індіго. Завжди знаходились невдахи, яким ці “самопали” втулювалися під маркою справжніх американських джинсів. Барахолка ніби-то засуджувалася владою, міліція влаштовувала рейди-полювання на спекулянтів, газета “Львовская правда” періодично запитувала “Чи потрібна нам барахолка?”, але знищити її було важко (тому що була потрібна) і проіснувала вона до кінця 70-х. На зміну барахолці виникла скупка – у центрі Львова, з тильної сторони театру ім. М.Заньковецької, за трамвайною зупинкою, але це вже історія 80-х.
Ще одна ознака 70-х років у Львові – це хіппі. Хоча їх було небагато, варто детальніше розповісти про це унікальне явище в умовах Радянського Союзу.
Ідеологія хіппі – у відмові від буржуазних цінностей – споживацького ставлення до життя, лицемірного маскування за солідним костюмом і краваткою внутрішньої непорядності і бездуховності. Хіппі вирішили: якщо це хворе суспільство неможливо змінити, вони будуть жити поза суспільством, створять своє середовище з власних однодумців – “систему” і будуть своїм прикладом доводити іншим, яких вони називали “цивільними”, правильність свого вибору.
На Заході колись це назвали нонконформізмом. Радянська ідеологія декларувала безконфліктність стосунків громадянина і державних інституцій. Отже, будь-які прояви протесту, бунту, навіть в одязі і зачісках, проголошувалися виступами проти соціалістичного устрою і всіляко переслідувалися владою. Як же виглядали хіппі? Головною ознакою було довге волосся. Для них воно було своєрідним прапором, за яким безпомилково впізнавалися свої. Підходячи до своїх від хіппі на знак привітання можна було почути: “Мир і любов Вам ,брати і сестри”. Одяг – принципово старий і зношений, обов’язково мав власноручно зроблені прикраси-нашивки, оригінальні латки і гаптування. А так звані “фенєчки”-браслети, намиста і талісмани – гідні серйозного мистецтвознавчого дослідження. Знак пацифістського руху “пацифік” багатьма не зовсім правильно сприймався, як знак хіппі.
Рух хіппі став модою і не дивно, що на якийсь час до нього примикали випадкові люди, яких вабила зовнішня екзотика і аж ніяк не ідейна основа. Зрозуміло, що саме вони дискредитували благородні, але наївні ідеї хіппізму. Хіппі жили поза світом політики, тому їм було важко “пришити” кримінал. Через це їх переслідували в адміністративному порядку. Звичайно, легко демонструвати свою перевагу над людиною, яка виступає проти насильства і не відповідає на хамство. Тому для багатьох радянських правоохоронців, особливо з ДНД (добровільних народних дружин) найкращою розвагою було принизити, вдарити, поглумитися з людини, якій власний внутрішній кодекс не дозволяє таких дій навіть для самозахисту.
У 70-х радянські партійні працівники неодноразово називали Львів особливо небезпечним в ідеологічному сенсі містом Радянського Союзу. Львівська область була регіоном, де на душу населення припадала найбільша кількість діючих церков в усьому СРСР. У Львові вперто розмовляли українською мовою в той час, коли ось-ось за словами головного ідеолога КПРС Суслова, мало відбутися повне стирання різниць між народами і злиття у єдиний радянський народ, з єдиною мовою міжнаціонального спілкування. Підлабузництво місцевої влади перед Москвою викликало ще більший ідеологічний пресинг, ніж в інших містах Радянського Союзу.
1973 року фірма грамзапису “Мелодія” абсолютно незрозумілим чином спромоглася видати записи українських колядок у виконанні знаменитого Івана Козловського з автентичним текстом. Вони продавалися у всьому СРСР, але тільки у Львові обком партії видав директиву вилучити з продажу весь тираж. Цікаво, чи хтось із львів’ян має ті платівки? Але повернемося до хіппі. Система хіппі не була структурованою організацією. Авторитет досягався власними принципами, діями і життям, але не давав жодних переваг над іншими.
Я переконаний, що їм було би соромно навіть думати про такі речі, як пільги і переваги .
Сама атмосфера спілкування з хіппі завжди спонукала стати кращим, більш толерантним до думок і поглядів інших, замислитися над власним життям. Пошук себе у релігіях (переважно це були християнство, буддизм та кришнаїзм) спонукав хіппі до вивчення різних шляхів самовдосконалення. Одних вони вели до підвалин духовності , які додавали їм сили протидіяти і виживати серед насмішок та гоніння. Інших (яких на щастя було мало) спокусили штучні способи розширення свідомості. Їхнім діагнозом стала наркоманія, а це – неминуча втрата ідеалів, неминуча злочинність і неминуча рання смерть. Історія львівських хіппі була насичена найбільш яскравими подіями 1975-1977 років, коли в саді монастиря Кармелітів Босих, відомому як “Святий сад”, відбувалися грандіозні з’їзди-сейшени хіппі з усього Радянського Союзу. Тоді ж уперше у Львові заговорили про рок-групу “Вуйки”, яка виступала на цих сейшенах з піснями дуже далекими від тодішньої радянської естради і яка заслуговує на окрему розповідь. Величезна кількість довговолосих молодих людей у яскравому, екзотичному вбранні спочатку шокувала міліцію, але та швидко взялася наводити порядок: без будь-яких підстав, лише за невідповідність зовнішнього вигляду хіппі канонічному образу робітника і селянки-хіппі забирали з вулиць у міліцейських машинах. Міщанство підтримувало такі дії: “Так їх, патлатих паразитів! Усіх пересадити!” Пересадити тільки за те, що вони не такі як ми? Але кого це хвилювало у ті роки… 1977 до дня пам’яті видатного рок-гітариста Джімі Хендрікса (він помер 18 вересня 1970 року) до Львова з’їжджалися хіппі. Тоді було заплановано великий сейшн, але правоохоронці спрацювали чітко і “системних”, що прибували з Москви, Прибалтики, Пітера і навіть Владивостока забирали просто із залізничного вокзалу. Є дані, що у ті дні у Львові було заарештовано кілька сот хіппі. Влада провела ці арешти, як профілактику проти можливих провокацій цих приїжджих проти радянського свята – 17 вересня.
Після цього залишилися одиниці тих, хто не зрадив собі. Найбільш яскраві особистості серед них, це Алік Олісевич, голова львівської організації “Міжнародна Амністія-Україна-2” (працює освітлювачем в Оперному театрі), Ігор Венсловський “Пензель” (працює вантажником), Юрій Шинкарук “Рубчик” (працює сторожем), Володимир Яворівський “Волдмур” (діяч літературного андерграунду).
Час пройшов, але вплив хіппі залишився. Насамперед у побуті львівської богеми, через яку пройшло багато “дітей-квітів”, а також у творах мистецтва, елементах одягу і прикрасах сучасної молоді.
|
|
