Трошки оптимізму, або Деякі рефлексії глядача з виставки "Парсуна"
МАЛЯРСТВО
Юрко БОЙКО
Перше, що впадає у вічі під час огляду виставки “Парсуна” (портрет кінця 20 ст.), це те, що практично всі експоновані твори (за винятком хіба що кількох) цілком відповідають поняттю “портрет”, тобто тематично-жанровому спрямуванню виставки.
Як відомо, потрет – це жанр образотворчого мистецтва, який насамперед передбачає подібність зображення до оригіналу, тобто подібність візії автора до натури (портретованої особи). А далі, залежно від наявності (або відсутності) хисту, портрет може виявляти внутрішній світ, характер, душевний стан портретованого або автора. Вимагати цього від усіх учасників виставки безсенсовно, бо організатори проекту ставили собі за мету не показати те, що на їх думку є найкращим у сучасному портреті, а створити певну панораму того, що сьогодні маємо.
Враховуючи досвід світової культури, можна зробити висновок, що коли бодай 10 відсотків із експонованого варті уваги, то це вже добре. На “Парсуні” такий відсоток цілком витриманий. Куратори виставки вчинили дуже правильно, давши змогу кожному експоненту (якщо його твори цього варті) створити таку собі міні-галерею, тобто представити до п’яти творів. І якби із загалу вибрати окремо твори П. Гуменюка, Л. Медвідя, Р. Петрука, Ю. Коха, М. Крицького, В. Костирка, Р. Безпалківа, Н. Пухінди, В. Кауфмана і ще, можливо, 2-3 авторів, – то ці твори самі по собі склали б виставку екстракласу. Зрештою, навіть наявність у експозиції трьох (без перебільшення) шедеврів – “Портрет доньки” Петрука, “Самотність” Олійника, “Портрет батьків” Костирка – це вже подія.
Не варто тішити себе ілюзіями, сподіваючись, що все, що ми бачимо у виставкових залах сьогодні, стане надбанням культури. В часи, коли творили Вермейєр і Рембрандт, Сезан і Делакруа, Матісс і Пікассо, поруч із ними малювали десятки тисяч мистців, імен яких ми ніколи не будемо знати, бо їх твори не витримали випробування часом. Але вони – необхідний компонент “культурного росолу”, з якого народжуються Великі, вони творять основну частину культурної піраміди, на вершині якої стоять одиниці.
Крім того, не можна не враховувати час та історичні умови, в яких відбувається реалізація творчого потенціалу кожного автора. Якщо замовниками (тобто споживачами) Рембрандта, Веласкеса, Рубенса й інших велетів були королі, герцоги, принци, тобто аристократична еліта (вона ж і інтелектуальна), то в 20-му столітті замовником переважно є “хам”. Вислід із цього простий: цілком природно, що багато художників створюють речі на відповідному “хамському рівні”. Виняток складає невелика група мистців (частковий перелік я вже зробив), що працює не на рівні замовника, а задля мистецтва.
Якщо зробити спробу проаналізувати повноту спектру представленого на виставці з “формального” боку, то матимемо достатньо повну картину: від парадних (майже жанрових) портретів В. Костирка до класичних зразків соцреалізму (іноді досить професійних), – не називаю прізвищ авторів, бо перелік може вийти надто довгий; від гротескних портретів Ю. Коха до надреалізму Є. Равського, від академізму Н. Пухінди до адепта поп-арту Ю. Сурмая. На жаль, дуже велику частину експозиційного простору займають “ніякі” твори (для мене відсутність стилю – свідчення “ніякості”). Хоча саме на адресу цих творів можна було почути компліменти на кшталт “оригінально”, “сильно”, “цікаво”, “щось у тому є” і т. ін. А ще є просто добрі речі: професійно виліплені голови Е. Миська і В. Ярича; портретні гравюри
О. Дуфанця (дуже вдало вловленими характерами портретованих), холодний, але фаховий Р. Жук; висококультурний І. Боднар; експресивний
О. Фіголь; скромний, але симпатичний дебют Т. Волошенко. Враховуючи рівень розуміння мистецтва загальною масою відвідувачів і їх “готовністю” сприймати мистецтво, це цілком нормальний і закономірний результат.
У такому специфічному жанрі, як портрет, окрім створеної автором візії поверхні картини, важливу роль відіграє те, що умовно можна назвати “внутрішнім наповненням картини”. В цьому аспекті, у кращому світлі постають автори творів, що зафіксували в портретах “нормальних” людей – синів, доньок, дідусів, бабусь, батьків, друзів і т. д. та відверто програють ті, хто малював “видатних політиків”, “знаних літераторів”, “відомих діячів” і т. п. В цьому випадку бажання візуально створити обличчя “видатного” цілком анулює присутність психологізму й образності портретованих. Автори цих полотен чомусь не можуть змиритися з тим, що всі “видатні” – теж люди, які їдять і п’ють, сміються і плачуть, запліднюють і народжують. Спроба створити портрет трансформується у спробу створити символ.
Та все ж маємо у Львові добрий десяток (а може й більше, бо не всі художники, що працюють у жанрі портрету взяли участь у виставці) фахових портретистів, чия творчість відповідає солідному рівню професійності (композиція, рисунок, колорит), які здатні створити цікавий стильний портрет. Тобто є шанс, що хтось із нас може увійти в історію тільки тому, що був портретований кимось із талантів або потенційним генієм.
|
|
