РЕВЮ
Відбулися вибори у Галицькому окрузі, які три чверті мешканців просто зігнорували. Дехто з кандидатів має до них жаль, вважаючи, що саме “їх” виборці не прийшли на дільниці.
Зрештою, винні самі кандидати, бо вони вклали стільки енергії та коштів у агітаційну кампанію, що “їх” виборці просто вирішили, що й так перемога буде за тим, хто найбільше понаклеював плакатів зі своїми подобизнами. Тому й не поприходили, бо вважали, що їх голоси і так вже будуть зайвими для остаточної перемоги “їх” кандидатів.
А обдерті, пом’яті, розмальовані фотографії нефортунних здобувачів місця у парламенті продовжують прикрашати паркани, стовпи, ринви. На майбутнє треба передбачити у законі обов’язковий збір з кандидатів на післявиборне прибирання. Бо якщо знайшлись гроші на друкування та розклеювання – то мусять знайтись і на здирання, миття, фарбування та доведення до належного стану здевастованого виборами міського середовища.
Бо знову за задоволення амбіцій кільканадцяти добродіїв має платити місто зі свого доволі куцого бюджету. Хоча навіть існують правила благоустрою, і відповідні служби можуть навіть когось оштрафувати за розклеювання усяких паперів у невідповідних місцях. Але чомусь це джерело поповнення міського бюджету не використовується, хоча могло б теоретично принести кількасот тисяч гривень доходу.
Але де там міському голові є час бавитися з використаними (скоріше, невикористаними) паперами. Є справи важливіші! Папа Римський відзначив в особі Василя Куйбіди Королівське столичне місто Львів орденом “Святого Григорія Великого”. Міська рада готує ухвалу про передачу УГКЦ усього комплексу Святоюрської гори. З цієї нагоди і римо-католицька архієпархія нагадала, що і їй належалось би передати колишній палац львівських арцибіскупів на вулиці Винниченка. До війни Львів був єдиним у світі містом-осідком трьох католицьких митрополій, тепер до них додалися ще три православні, не рахуючи інших християнських та нехристиянських релігійних центрів.
Хоча краще було б, якби число церковних зверхництв не збільшувалось, а навпаки – християни приходили до порозуміння та поєднання. Бо міжконфесійні чвари служать лише нашим ворогам. Добре було б, щоби саме у нашому місті ініціювались процеси політичного та духовного
об’єднання українського народу.
А поки що Львів опинився у центрі шаленої антиукраїнської кампанії у російських медіях. “Рускоє двіженіє” України у своєму зверненні до Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Макса ван дар Стула, який нещодавно відвідав Львів, заявляє про “постійні порушення прав людини, що прийняли форму русофобії та виявляються у порушенні прав та інтересів “етнічєскіх рускіх і рускоязичних граждан” Західної України. “Двіженіє” наголошує на порушенні Конституції України.
І, як не дивно, вони мають рацію. У статті з Конституції України записано: “Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”. А згідно з “Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією”, підписаним Леонідом Кучмою та Борисом Єльциним у Києві 31 травня 1997 року та ратифікованим парламентами обох держав, “Високі Договірні Сторони забезпечують захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин на своїй території і створюють умови для заохочення цієї самобутності. Кожна з Високих Договірних Сторін гарантує право осіб, що належать до національних меншин, індивідуально або разом з іншими особами, які належать до національних меншин, вільно висловлювати, зберігати і розвивати свою етнічну, культурну, мовну або релігійну самобутність і підтримувати і розвивати свою культуру, не зазнаючи будь-яких спроб асиміляції всупереч їх волі.
Високі Договірні Сторони гарантують право осіб, які належать до національних меншин, повністю і ефективно здійснювати свої права людини й основні свободи і користуватися ними без будь-якої дискримінації, в умовах повної рівності перед законом. Високі Договірні Сторони сприятимуть створенню рівних можливостей та умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні, підготовки педагогічних кадрів для викладання на цих мовах в освітніх закладах і надаватимуть з цією метою рівноцінну державну підтримку” (стаття 12). Подивимося, чи створені у Львові та області такі ж “рівні” можливості для вивчення російської мови, як для вивчення української мови у Росії. Згідно з останнім переписом населення, у січні 1989 року у Львівській області назвали себе росіянами 195,1 тисячі громадян, з них у Львові – 127,9 тисячі. Пошукаємо аналогічний регіон у Російській Федерації. Наприклад, у тодішньому Ленінграді та області українцями вважали себе у 1989 році понад двісті тисяч осіб, у самій “північній столиці” була 151 тисяча “етнічних” українців. Отже, показники у регіонах майже однакові, з деякою перевагою Санкт Петербурга, де українців значно більше, ніж росіян у Львові. То скільки є зараз у “Пітєрє” державних шкіл з українською мовою навчання? Скільки студентів вивчають українську філологію у тамтешніх університетах? Які приміщення надані місцевою владою для українських національно-культурних установ? Скільки україномовних радіостанцій працює у їхньому ефірі?
Тож, аби не порушувати законодавства і дотримуватись паритетних засад із
Санктпетербуржчиною, керівництво Львова та області мало б позакривати усі російські школи, ліквідувати російську філологію у ЛНУ та здійснити інші відповідні заходи. А “двіженію” справді належить “уповать на Путіна”, щоб чимскоріше відкривались у “Пітєрє” українські школи, російському МІДу, замість страхати українців своїми заявами, варто було б тиснути на власний уряд для створення “рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації”. Це найдієвіший спосіб, яким російський уряд міг би “захищати права” російських нацменів в Україні.
Леон РЕВІЗІОНІСТА
|
|
