Але ми віримо
Майкл
Газети, ніби чорні птахи, повільно пролітали повз наші вікна. Деякі згорали повністю, деякі гасли в повітрі, і до землі долітали тільки чорні обвуглені клапті паперу. Голоси людей, які, здавалося, щонайменше побачили чудо на власні очі, долинали звідусюди і зливалися у суцільний мелодійний гул. Вони побачили, як на їх очах мрія перетворилась на реальність. Древній футбольний міф “про нашу перемогу” виліз зі скрині з нафталіном і став перед ними. І вони завмерли, щоб потім закричати і затанцювати з радості, яка переповнювала їхні молоді та сильні тіла. Шість – нуль: радянська збірна накидала мадярам. Наші сусіди по поверху, Дебрецен, Нєрєдьгазі і Будапешт, вийшли в траурних чорних костюмах, і на їхніх обличчях була велика і чорна печаль. Та збірна складалася з гравців київського Динамо, і ми вірили, що це майже наша збірна. Майже.
П’ятий курс, диплом і перші, дуже неромантичні, кроки на заводі. Коли наш Рац у першій грі заб’є голландцям, у фіналі їх голландець Ван Бастен кине за голову Дасаєву гол, який назвуть голом ХХІ століття, а наш Бєланов сотворить щось неймовірне – не заб’є звичайного пенальті – ми вже в’їдемо у заводські будні і більш-менш притремося до них. Ми звикнемося з ними. Якось.
Та збірна була складена з гравців київського “Динамо”, і ми вірили, що це майже наша збірна. Майже. Коли Марадона рукою відбив удар, а італійці у себе вдома “вилетіли” за пенальті з самого півфіналу, щоб дати дорогу рахітичній аргентинській збірній, чорно-білій копії збірної мексиканського тріумфу, ми потрапили під скорочення і стали готуватися в далеку путь у напрямку Польщі.
Путч і проголошення незалежності буде потім. Потім, у фіналі, також за пенальті, німці втретє стануть чемпіонами світу. Марадона буде сидіти на римському олімпійському стадіоні і проклинати суддів за несправедливий пенальті. Його дійсно не мало бути, але не міг фінал чемпіонату перетворитись на свято антифутболу. Не могли аргентинцям дозволити стати чемпіонами тільки завдяки воротарю, який ловить пенальті, і все.
Та збірна також була складена з гравців київського “Динамо”, і ми вірили, що це майже наша збірна. Майже. Але тоді ми вже починали жити в іншому ритмі і в іншому темпі. Базари, кордони, митниці. Футбол дістав нових володарів на наступні чотири роки. Ми дістали здійснення наших мрій. Нашу збірну в національних жовто-блакитних футболках, яка навіть у товариському матчі у себе вдома, на полі в Закарпатті, зуміла програти мадярам. Це тепер ми стали старшими і зрозуміли, що набрати одинадцять гравців навіть досить пристойного рівня зовсім не означає отримати команду, яку можна назвати національною збірною.
Чемпіонат у США, країні багатих і ситих, які люблять невибагливе примітивне місиво на кшталт “амерікан футбол” чи, ще гірше, якусь дику муть – бейсбол і не люблять та не розуміють футболу, ми застали вже у якості студентів. По другому разу. Розчарування після промаху з пенальті у фіналі, яке було написане на обличчі найкращого з італійців – Роберто Баджіо, дорівнювало нашому (друга вища освіта була нікчемною пародією на перше справжнє навчання). Хаос у морі снобізму, некомпетентності і якоїсь незбагненної за розмірами корупції. Тотальної у всьому. Від фізкультури до захисту дипломного проекту. Там мала бути наша збірна. Там вийшли “наші” кияни, кращі з кращих – Юран, Кончелькіс, Онопко, Саленко, ще ціла купа посередніх футболістів. Вони зробили нечуване – захищали футбольну честь нашого заклятого спортивного ворога, нашого головного конкурента. Їх купили, і вони проти цього не заперечували. Нашу збірну туди навіть не пустили. Ми стали непотрібні. Вони хотіли бачити Росію – так зручніше, адже там мало хто розрізняв і розрізняє СРСР і Росію. Раша – це все, що знають. Ми стали непотрібні у себе вдома. Грошей за навчання не було. Щосеместру вони піднімали платню, і ніхто не задав простого питання: “За що тут взагалі платити?”. Щотижня наше життя ставало дорожчим, а наші гроші – дешевшими. Ціни на транспорт, на продукти, на комунальні послуги – і ще три мільйони пунктів.
А Бразилія прийшла, і питання, хто кращий, відпало само по собі. Королі футболу повернули собі корону. У нас з’явилася надія, ми стали справжніми. Нас офіційно визнали. Національну збірну. Це було дивним для них, але ми завжди знали: та збірна була складена з гравців київського “Динамо”, і ми вірили, що це майже наша збірна. Майже. Тепер наша справжня, не карикатурна компанія, зліплена для експериментів у товариських зустрічах, мала вийти і виграти. Не вийшло. Не грали вони. Не могли і не хотіли. Але ми вірили. Та збірна була складена з гравців київського “Динамо” і стала віце-чемпіоном Європи. Невідомо, як далеко вона б зайшла, якби судді не “вбили” її на полі ні в Мексиці, ні в Італії, і ми вірили, що це майже наша збірна. Майже. Наша буде кращою. Наше життя стане кращим.
Через чотири роки французи зробили чемпіонат у себе і виграли все. Ми зрозуміли: нас обдурили. Нас не пустили туди ми самі – своєю грою. Плюс суддя. Багата і сита Європа хотіла бачити розкручену збірну Хорватії. Збірну, перенасичену гравцями, яких хотіли купити найкращі клуби старого і нового світу. Ми були непотрібні там. Нас не пускали. Ми були зайвими на їхньому святі життя. Ми були непотрібні на їхніх ринках праці. Конкуренти, готові працювати за одну шосту їхнього мінімального заробітку. Футбол – це все, що ми мали світлого і оптимістичного. Нам тільки привідкриють дорогу на Захід. А потім ми прорубаємо, проламаємо собі туди тунель – своєю працею, наглістю і відчаєм. Відчаєм, який панує тільки у стані нужденних і знедолених. Через ворота наших продажних митниць, а потім через лотки польських, угорських і югославських базарів. Перетинаючи кордон у набитих по перше число автобусах та поїздах, пхаючи поперед себе стотонні сумки, пхаючи, тому що ручки обірвалися від ваги, а кожний додатковий грам – це долар. Ми стали гастарбайтерами. Злими і впертими, з вірою: у нас є шанс.
І в нас був шанс, коли Шевченко забив неймовірний і фантастичний, курйозний, з точки зору росіян, гол зі штрафного. Доля і жереб підсунули нам відверто посередню за грою і слабку за класом збірну Словенії. Ура! – сказали ми. Сабо вже давав інтерв’ю. Кучма дав йому орден – за якісь заслуги. І все. Йок. Усі забули про нас. Тепер настав наш час. Наша черга. Хорвати стали старими і вийшли в тираж. Європа хотіла бачити наших зірок у ділі. На полі найсерйознішого спортивного змагання. Все по-справжньому. На очах у всього світу.
Вони самі не вірили. Вони крутили це як найбільшу сенсацію з великим знаком “мінус”. Кому потрібна Словенія! Хто купить квиток на матч із наперед відомим аутсайдером Словенією, окрім самих словенців! Але їх усього два мільйони – у Києві живе більше народу, кого там рекламувати. Це ж треба вміти так не грати! Наші мільйонери не захотіли бігати за збірну країни, мовою якої вони не розмовляють. Яка для них просто географічна і політична одиниця. Не більше. Це датчани і португальці співають гімн своєї країни. А реклама? Вони вже і так “засвітилися” в Лізі чемпіонів. Їм, штурпакам, усе одно, що вони були тим єдиним, що тримало нас. Ми жили тим футболом. Цікаво, чим нам ще жити, крім спорту. У нас украли єдине свято посеред цілої пустелі буднів. У нас украли перемогу. І що нам залишилось?
Коли на чемпіонаті, який виграли британці, зламали Пеле і відкриттям сезону став Еусебіо, я зробив свої перші самостійні кроки і вже досить пристойно міг складати прості речення. Все це футбольне свято я побачив потім, у нескінченних ретро-повторах. Останній чемпіонат Пеле і третій тріумф Бразилії – я вже тримав буквар. Перемогу команди Бекенбауера і Мюллера над летючими голландцями я вже пам’ятаю на чорно-білому екрані. Німці виграли чемпіонат і заклали початок традиції найстабільнішої команди на континенті і навіть у світі.
Коли мій син зробив перші кроки, велика команда великих традицій померла назовсім. Це було безнадійно. Ніхто навіть і не рипався. Просто все пішло на дно. Традиція себе вичерпала. Коли представляли команди і країни, нас не було на цьому святі життя. Для чого? Життя, як і футбол, – це боротьба, яку потрібно виграти. В ньому немає місця тим, хто не зміг. Не надто хотів.
Осінь принесе новий раунд футбольного марафону. Наша національна збірна знову вийде на поле. Тепер у ній найкращий тренер з-поміж тих, які дала Україна, і гравці – бест оф зе бест, кращі з кращих. Та й суперники наші не належать до групи смерті. “Але ми і не таким слабакам програвали”, – скаже скептик і буде правий. “Але у нас є реальний шанс”, – скаже оптиміст і також буде правий. А ми будемо вірити. Ми пам’ятаємо: та збірна була складена із гравців київського “Динамо”, і ми вірили, що це майже наша збірна. Майже. Ми будемо вірити хоча б тому, що в нас більше нічого не залишилось. Уряд, президент, місцева влада і слуги закону... Ми виходимо на вулицю, обліплену пустими обіцянками, засмічену політичною рекламою чергових виборів, ми вимикаємо телевізор, щоб не чути, “як добре ми живемо” і “який у нас великий відсоток росту”, а потім ідемо на концерт за гроші чергового комедіанта, що хоче наверх, у депутати, концерт артистів, яким не соромно так продаватись, і віримо: ми виграємо. Цього разу ми зможемо. З нами великий тренер, і в нашій команді зірки світового рівня. Це гра, де все чесно. Ніхто ніколи не купить місце в національну збірну, це не горбата реклама поп-музики чи політичної клоунади. Ми віримо – а що нам робити? Ми віримо, бо це єдине, що в нас залишилося.
|
|
