Том Вейтс у Варшаві
Каліфорнійський бар під сталінським дахом
Завершилось європейське турне американського співака Тома Вейтса. До нас він знову не доїхав – найсхіднішою точкою турне Вейтса “Стань позаду мула” (Get behind the mule) виявилася Варшава. Напевно, Вейтсу не часто доводилося виступати в залах великого тоталітарного стилю – з круглим амфітеатром, ліпною стелею-мушлею, канделябрами і колонами із завитушками.
Втім, і без цих завитушок величезний (на дві з половиною тисячі місць) зал не надто асоціювався з Вейтсом. Та ледь згасло світло – музиканти ушкварили перший жорсткий блюз і на квадратовому помості виник, шпурнувши якимись дурнуватими новорічними блискітками у басиста, той, заради кого всі ці люди зібралися.
І сталося звичайне чудо. Враз потьмяніли всі відчуття, і залишилося тільки одне: зустрічі з неабиякою особистістю. Відчуття, задля якого ми, власне, і платимо великі гроші, ходячи на виступи та виставки світових зірок, і яке, на жаль, виникає на цих виступах зовсім не обов’язково.
Сама ж програма досить чітко ділилася на три частини.
Перша – жорсткі блюзи, коли Вейтс надривав голос, звивався, викидав руки і ноги і буквально забивав акцентовані чверті каблуками в поміст.
Після цього на сцену винесли і поставили боком до залу мистецьки розстроєне фортепіано (так зване honky-tonk piano). Всі музиканти пішли, усе світло, крім одного софіта, погасили, у цьому колі світла, поруч із піаніно, став довгобородий контрабасист, і Вейтс, картинно зігнувшись, почав награвати ті пісеньки, що, власне, і зробили його стиль унікальним: одночасно безумовно шинкарські й у той же час безумовно концертні.
Потім фортепіано знову віднесли, музиканти повернулися, Вейтс узяв гітару і став виконувати балади. Фірмовий Вейтсівський “мінус-голос” (за аналогією з “мінус-прийомом”) наживо не вражає і нічого нового не додає. Більше того: в розмові (а Вейтс багато розмовляв із залом, і зал дружно реготав з англійських жартів та впізнавав пісні з перших тактів вступу, незважаючи на відмінні від альбомних аранжування) його голос звучить ще виразніше.
Сценічний же образ упродовж усього виступу залишався той самий. Він нагадує довготелесого “блюз-брата” з фільму Blues Brothers у виконанні Дена Акройда: куца маринарка, капелюх із маленькими крисами. Не вистачало тільки темних окулярів. Коли на сцену все-таки прорвалася дівчина і вручила Вейтсу червону троянду, він не поклав її відразу, а зумів правильно обіграти цей реквізит.
По закінченні програми Вейтс зняв свій капелюх і низько вклонився, після чого були три явно заплановані “біси” – річ для рок-музиканта такого рівня абсолютно нечувана. Але Вейтс зовсім і не рок-музикант, незважаючи на всі свої блюзи. Виступ було сильно театралізовано. Вейтсівський персонаж з’явився в країні, де віскі – не предмет розкошу, а звичний напій, хоча й п’ють його не в під’їздах, а в барах. Вейтс відтворював саме цю практично невідому нам стихію, і зал сприймав її як свою. У любові східноєвропейських слухачів до Тома Вейтса є щось містичне. Адже ніхто з них не просиджував змалку в каліфорнійських нічних барах і ніхто не в змозі зрозуміти, навіть досконало знаючи англійську, на що скаржиться своїм хрипом цей дивак. Та все одно – як пробирає!
К.С.
|
|
