Де починається нафта, там закінчуються національні інтереси?
Сергій ЦОКОЛЕНКО
Упродовж останніх кількох років ключовим питанням сучасної української економіки є питання енергоносіїв. Усім відомо, що на початку незалежності став очевидним факт: власних ресурсів Україні буде не достатньо. Тому деякий час ми змушені будемо користуватися російськими джерелами. Але без енергетичної незалежності не буде політичної незалежності, - одразу зрозуміли в Києві. І тому дев’ять років незалежності можна розглядати як черговий період боротьби за суверенне від решти постраданського простору існування. Саме на початку незалежності була здійснена спроба проведення української енергетичної революції, головною ціллю якої була диверсифікація джерел енергоносіїв. Активно розпочата в першій половині 90-их років кампанія створення в Україні власного нафтотерміналу, який би сприяв постачанню не тільки російської, але й близькосхідної, а також каспійської нафти, наштовхнулась 1993 року на непередбачені труднощі – у вигляді “екологічних” протестів проросійськи настроєних громадських організацій Одеси. Дворічна екологічна експертиза відсунула початок будівельних робіт.
Три роки після того починається робота щодо створення ще одного об’єкта, здатного кардинальним способом змінити ситуацію навколо енергетичної залежності України від своїх найближчих сусідів. Мається на увазі один із найважливіших національних проектів – будівництво нафтопроводу “Одеса-Броди”, котрий давав змогу постачати нафтою не менше чотирьох українських НПЗ і з’єднувався з експортним нафтопроводом “Дружба”, що транспортує нафту в Центральну і Південну Європу. Будівництво подібного об’єкта дозволяє максимально диверсифікувати шляхи постачання енергоносіїв України, відкривши, так званий, південний напрям нафти (Азербайджан, Казахстан, Іран, Ірак, Лівія).
Багаторічна епопея навколо нафтопроводу “Одеса-Броди” (будувати – не будувати?) закінчилась, здавалось би, цілком позитивно. НАК “Нафтогаз України” заявив, що бере будівництво нафтопроводу під свій контроль. Президент декілька разів схвально відізвався про будівництво об’єкта, заявивши, зокрема, що Україна побудує його до кінця двотисячного року. За станом на початок травня цього року було виконано понад 80% робіт.
Дотримуючись сьогоднішніх темпів будівництва, яке самостійно за свої гроші веде ГАО “Дружба”, можна однозначно сподіватися на повне завершення робіт щодо створення нафтопроводу ще в першому півріччі 2001 року.
Після цього, як постановою Кабінету Міністрів від 17 січня 2000 року “Дружбі” було доручено завершити будівельні роботи в НПК “Южний”, проект тільки за перший квартал був здешевлений на 150 млн. грн., а монтажні та ґрунтові роботи розгорнулися на повну силу. Такий поворот подій дозволяє сподіватися, що до цього терміну нафтотермінал буде готовий до прийому нафти.
Більш того: 3 квітня 2000 року на нараді у Прем’єр-міністра України Віктора Ющенка було розлянуте питання про будівництво Євро-Азіатського нафтотранспортного коридору. Головним рішенням наради став відповідний пункт протоколу: “Згодитися з графіком фінансування будівництва в першу чергу нафтотерміналу “Южний” і нафтопроводу “Одеса-Броди”, розробленого НАК “Нафтогаз України” з ціллю прискорення будівництва цих об’єктів”. Також було визнано необхідність їхнього бюджетного фінансування.
7 квітня проект створення нафтопроводу від Бродів на північ був підтриманий польською стороною, котра працює над створенням проекту нафтоіпроводу “Броди-Плоцк-Гданськ”. У результаті в Європі може виникнути потужна транспортна артерія, яка може не стільки постачати нафту з Азії в Європу, але й стати постачальником скандинавської (насамперед – норвезької) нафти в Польщу й Україну. Чи варто говорити, що реалізація цього плану автоматично ставить Україну і Польщу в розряд “нафтових” країн, і що це приведе до перерозподілу ринків нафти в Європі. Це є найбільш яскравим прикладом стратегічного партнерства України і Польщі, проголошеного президентами двох країн. Чи не тому в будівництві нафтопроводу не зацікавлені не тільки російські постачальники нафти, але й великі нафтові компанії Заходу? До речі, досі західні інвестори в будівництво нафтотранспортного коридору не вклали ні цента… В Україні, як з’ясувалося, мало наступати на будівельних фронтах всіма можливими силами: потрібно ще й побороти “п’яту колону” всередині управлінської еліти.
27 квітня 2000 року Секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген Марчук (як відомо – людина, що йшла на минулих президентських виборах під ура – патріотичними лозунгами і при підтримці правих сил), який перебував на лікуванні, скерував на ім’я Президента доповідну записку про будівництво нафтопроводу “Одеса-Броди” нафтотерміналу “Южний”. Фактично в основу цієї записки була покладена стаття Алли Єременко “Что толку будет Украине от трубы, если нефть потечет иным руслом?” в газеті “Зеркало недели” (№8 від 26 лютого 2000 року).
Суть записки була зведена до кількох тез: - український маршрут транспортування нафти не можливий без допомоги західних партнерів; - Україна наполегливо продовжує будівництво нафтопроводу, хоча гарантій, що цим нафтопроводом потече нафта, немає; - роботи на терміналі не ведуться; - потрібно призупинити роботу і створити міжнародний консорціум; - грошей на будівництво не вистарчає, тому потрібно визнати головним позичальником у Євробанку і головним підприємством-підрядником ГАО “Приднепровские магистральные нафтопроводы”.
Незважаючи на зовні позитивну риторику, суть записки очевидна: торпедувати будівництво української частини Євро-Азіатського нафтового коридору, у крайньому випадку – загальмувати роботу на цій ділянці.
Але ми все-таки розглянемо наскільки обґрунтованими є тези, які виклав в доповідній записці пан Марчук.
1. Чи потече нафта по українських трубах?
На сьогодні реально розглядають декілька можливих шляхів транспортування каспійської нафти. Якщо Україна втратить темп будівництва нафтопроводу “Одеса-Броди” і термінала “Южний”, вона ризикує програти своїм найближчим конкурентам і залишитися осторонь міжнародної системи нафтотранспортних комунікацій. Розглянемо альтернативні проекти транспортування каспійської нафти. Хто ж є найбільш ймовірними суперниками і конкурентами України?
По-перше, Туреччина, котра постійно намагається втілити в життя проект нафтопроводу “Баку-Джейхан”. Зокрема, цей проект підтримали у Сполучених Штатах Америки. Але не зважаючи на підтримку США цього проекту, є також чимало вразливих місць. Це і висока вартість, і терміни будівництва, і тарифи. Додайте питання безпеки (як сейсмічної, так і політичної, враховуючи гостроту курдської проблеми). Плюс до всього – в майбутньому можуть бути зняті санкції з Іраку, і тоді цей проект буде виглядати взагалі безперспективним.
По-друге, Росія. Тут на порядок денний поставлено питання про нафтопровід “Тенгіз-Новоросійськ” і розширення гілки “Баку-Новоросійськ”, минаючи територію Чечні. Але цей проект має два суперечливих моменти: з Новоросійська нафту треба буде транспортувати далі, а режим заток Босфору і Дарданелли має обмежену пропускну здатність, плюс до цього половина днів у році в Новоросійську – несприятливі кліматичні умови (штормові вітри і т.д.). Тож власниками каспійської нафти (котрими є не тільки російські компанії) буде керувати передовсім економічна, а не політична вигода.
По-третє, Румунія. Найбільш серйозний конкурент. Річ у тому, що в Румунському порту Констанца існує нафтотермінал потужністю 24 млн. т. Але одночасно існує проблема з будівництвом нафтопроводу довжиною близько 700 км. Але якщо Румунія вирішить цю проблему і об’єднається з нафтопроводом “Дружба” на території Угорщини, то Україна буде відрізана від частини ринків в Європі.
По-четверте, Болгарія. Болгарський проект нафтопроводу “Бургас-Александропулус”, насправді російська ідея, яка полягає в тому, аби, обійшовши затоки й Україну, збільшити свій експорт у середземноморський регіон. Але на сьогоднішній день це тільки ідея.
По-п’яте, пропозиція США в рамках “Плану для Балкан” – створення нафтопроводу “Бургас – Влера” із створенням нафтотерміналу на території Албанії. Цей проект, як й інші, має одне слабке місце – відсутність реальних робіт щодо його реалізації. Тобто, проект може залишитися проектом.
Переваги українського маршруту очевидні. Це найкоротший і найдешевший шлях в Європу. Довжина шляху, як правило, відіграє основну роль. Так концерн АМОК вибрав маршрут Баку - Супса, котрий в чотири рази дорожчий ніж добудування нафти через Баку – Грозний (Джохаркала) – Новоросійськ, оскільки цей шлях коротший, а, отже, – будуть меншими витрати на транспорт “великої” каспійської нафти. Україна найшвидше може приєднатися до експортного нафтопроводу “Дружба”. Крім цього, для країн Каспійського басейну це – величезний ринок збуту нафти і вони будуть боротись з будь-яким конкурентом за домінуюче місце на цьому ринку.
2. Проведення робіт на терміналі і питання про Придніпровські магістральні нафтопроводи.
У доповідній записці йдеться про необхідність визнання головним підприємством-підрядником ГАО “Придніпровські магістральні нафтопроводи” .
Але, по-перше, існує деяка етична сторона, яка полягає в непевному положені “Придніпровських магістральних нафтопроводів”. Тут необхідно пояснити, що в СРСР на території України були проведені два транспортних коридори – “Дружба”, котрий пролягав через шість західних областей, і Придніпровські магістральні нафтопроводи, котрі проклали з Росії на Кременчуг, звідки через Лисичанськ на Тихорецьк – Новоросійськ ішло одне розгалуження, а на Одесу – друге. Така своєрідна дуга після здобуття Україною незалежності завжди викликала незадоволення Росії і її бажання прокласти вздовж кордону з Україною з півночі на південь нафтопровід, щоб відрізати “українську дугу”, і, відповідно, не платити нам за транзит.
У січні 2000 року за спорудження нафтотерміналу (згідно з відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів) взявся нафтопровід “Дружба”. За чотири місяці цього року розпочали вантажні роботи на 23,8 млн.грн. і земельні роботи на суму 18,7 млн.грн. Завдяки засобам, що виділяє “Дружба”, на будівництві нафтотерміналу щоденно працює близько 200 чоловік.
Так навіщо ж вводити в оману Президента, подаючи йому наперед інформацію, яка не відповідає істині?
3. Питання про міжнародний консорціум. Ще один нюанс: у записці вказується на необхідність створення міжнародного нафтового консорціуму з участю України. Ідея консорціуму не є новою. Про неї говорять уже впродовж кількох років.
Консорціум повинен був привернути до будівництва нафтотранспортного коридору великі західні компанії. Ідея нібито не погана, але все ж таки існують декілька “але”.
Автор записки фактично вважає, що процес привернення західних інвестицій в будівництво нафтопроводу повинен йти не паралельно, а всупереч добудові НПК “Южний” і нафтопроводу “Одеса-Броди”. Тобто: будуть зацікавлені в українських нафтотранспортних магістралях фірми – буде будівництво. Не буде – значить будівництво потрібно припинити.
Але при цьому поза увагою є один аспект: нафтопровід потрібен насамперед нам, Україні, а не Заходу. Він просто життєво необхідний для нашої держави, оскільки дозволить надійно заявити про Україну як про нафтову державу.
Крім того, ще один важливий момент: в Україні деякі чиновники дуже вміло поділили “пиріг” майбутнього консорціуму. При цьому доля України, котра практично самостійно виконало близько 80% робіт, буде складати в цьому уславленому консорціумі лише 25%.
Будь-яке бажання західних приватних компаній взяти участь зі своїм капіталом у реалізації проекту, слід вітати і домовлятися, але на умовах, які сприяють українським національним інтересам.
І ще один момент: слід зазначити, що на сьогодні єдиною державою, яка зацікавилась проектом і наважилась взяти в його реалізації участь, є Республіка Польща. І з нею потрібно інтенсивно працювати. Але вести розмову слід не про проект “Одеса-Броди” (втіленому на 80%), а про спільне будівництво нафтопроводу “Броди-Плоцьк-Гданськ”.
Зверніть увагу: доповідна записка пана Марчука з’явилася в акурат до державного візиту в Україну вибраного Президентом Росії Володимира Путіна. Чи то стара корпоративна солідарність зіграла роль, чи то ще якийсь фактор. Але факт залишається фактом. За повідомленням “Української Інвестиційної газети” (25 квітня 2000 року), під час візиту Володимира Путіна Росія запропонувала Україні “відмовитися добудовувати і експлуатувати нафтопровід “Одеса-Броди”, а згодитися з умовами транспортування і тарифами ОАО “Транснафта” магістральним трубопроводом “Дружба”.
Ми неодноразово писали про те, що Росія дуже ревниво ставиться до будівельних робіт в Южном і на лінії Одеса-Броди. Більш того: Росія неодноразово заявляла про те, що існує певний дискомфорт під час постачання російської нафти в південні райони тієї ж Росії: нафту для Новоросійська доводиться транспортувати через територію України. Зрозуміло, Росія не може надмірно тиснути на Україну засобом енергетичних санкцій до тих пір, поки не буде а) створений обхідний шлях нафтопроводів на Новоросійськ і б) зникне проект диверсифікації українських джерел енергоносіїв.
Минулого року нам ще здавалося, що боятися будівництва обхідної нафтогілки у Росії безпідставно: проект нафтопроводу “Родіоновская – Суходольная” здавався надто дорогим задоволенням. Однак тепер у Росії цей проект довжиною у 260 км втілюється, і він цілком вирішує питання надходження нафти в Новоросійськ повз Україну.
І дивуватися нічому – будівництво нафтопроводу “Родіоновская – Суходольная” відповідає національним інтересам Росії. Загадкою натомість залишається те, чому не дотримуються національних інтересів України ті, на кого покладені такі зобов’язання, і від кого вони безпосередньо залежать?
В усій цій історії шкода тих українців, які з патріотичних міркувань віддавали минулоріч свої голоси за пана Марчука, й бажали бачити у ньому “сильну руку”, “національно орієнтованого Президента”, “надію України”. Тепер пан Марчук виступає в ролі людини, готової поховати економічну незалежність України шляхом блокування такого важливого для нашої держави об’єкту.
Та для нього це, здається, не вперше: іще будучи Прем’єр-міністром України, 18 березня 1995 року він підписав договір з РАТ “Газпром” про фактичну передачу Росії газової труби, котра проходить через територію України, а також двох газосховищ (у тому числі унікального природного газосховища, що не має аналогів у Європі – Богородчанського).
Хтось може заперечити? Доповідна записка – це ще не законодавчий акт. Тобто хай одні пишуть, а інші будують. Та річ у тому, що 28 квітня на стіл Прем’єр-міністра Віктора Ющенка лягло доручення Президента, котре зобов’язувало прийняти доповідну записку пана Марчука для реалізації і виконання.
На початку травня група депутатів Верховної Ради України (здебільшого з фракцій “Реформи – Конгрес” та Українського народного руху) надіслали Президентові листа, у якому вже вкотре обґрунтовували необхідність якнайшвидшого завершення будівництва українського нафтотранспортного коридору.
Залишається сподіватися, що добро перемагає не лише в казочках і голівудських бойовиках, але навіть у нашій далекій від романтики українській дійсності...
P.S. На завершення хотілося б особливо підкреслити той факт, котрий відіграє в проблемі транспортування нафти на європейські ринки вирішальну роль. Аналітики сходяться на думці, що з середини 2001 року велика нафта з Тенгізу й Азербайджану (не менше 20 млн.т. на рік) піде на експорт і почне насичувати чорноморський нафтовий ринок. Виграє той, хто буде мати готовий нафтопровід для транспортування цієї нафти. Власник нафтопроводу неминуче потрапить в поле зору експортерів. Спрацює відоме правило: переможець отримає все.
|
|
