Півріччя Віктора Ющенка
Кость БОНДАРЕНКО
Нині минуло півроку з того дня, як Верховна Рада України затвердила подану на її розгляд кандидатуру нового Прем’єр-міністра України – Віктора Андрійовича Ющенка. Тоді, наприкінці минулого року, очманілі від напруженого президентського марафону політологи й аналітики пророкували урядові Ющенка різні варіанти розвитку. Одні говорили, що цей уряд буде недовговічним і навіть називали час його ймовірної відставки – квітень 2000 року. Інші поговорювали про швидкі темпи реформ в Україні і “шокову терапію” a la Balcerowycz. Виявилося, що Ющенко вміє чудово вписуватися в Систему і залишатися до кінця нерозгаданим.
Протягом тривалого часу творився міф про Віктора Ющенка. Суть міфу полягала у створенні відповідного іміджу Ющенка – національно свідомого реформатора, останньої надії України на шляху до порятунку. Перебуваючи при владі протягом семи років (на посту Голови Національного банку України) Ющенко зумів не перетворитися в уособлення влади. Він демонстрував свою незалежність, і більшість повірили у те, що Ющенко – незалежний політик. Ющенко виглядає українським втіленням “американської мрії”, кумиром “покоління Пепсі”. Йому готові пробачити всі помилки і прорахунки – і зроблені, і ті, що ще буде зроблено. Бо народ знає – йому більше немає на кого сподіватися. Народ втомився чекати на харизматичну особу – і крім Ющенка, у жодного іншого українського політика харизма не простежується.
КОМАНДА. Не секрет, що Віктор Ющенко є таким собі “героєм-одинаком”. Він не сформував своєї стійкої команди, будучи Головою Нацбанку. Точніше, команда була, але, по-перше, ця команда була сформована не Ющенком, а Вадимом Гетьманом, а по-друге, ця команда майже не бавилася у політичні ігри, зосередившись на фінансовій сфері.
Однією з умов, на яких формувався Уряд, була повна свобода дій Ющенка в кадрових питаннях. Однак цю умову не було виконано до кінця. Йдеться не лише про силовий блок Уряду - можна цілком припустити, що Юрій Кравченко, Леонід Деркач, Олександр Кузьмук цілком імпонують Віктору Андрійовичу (хоч абсолютно не уявляю, як би Ющенко міг позбутися відданих Президентові “силовиків”). Але саме міністри-силовики виконують в Уряді роль “п’ятої колони” – особливо враховуючи той стан “холодної війни”, який спостерігається у стосунках між Секретарем Ради національної безпеки і оборони Євгеном Марчуком (куратором силового блоку) та найближчим оточенням Віктора Ющенка.
Наразі у своїй діяльності Віктор Ющенко може обіпертися насамперед на трьох людей – Юлію Тимошенко, Юрія Єханурова та Ігоря Мітюкова. Тимошенко уособлює собою цілком реальну силу в українському бізнесі і в політиці. І ця сила не є настільки тендітною, як її символ – Юлія Володимирівна. Вага Юлії Тимошенко в Уряді настільки велика, що можна цілком говорити про Уряд Ющенка-Тимошенко.
Мітюков близький Ющенкові як давній приятель – ще з часів спільної роботи в банку “Україна”. А Ющенко, кажуть, уміє цінувати людську дружбу і далекий від того, аби “кидати” вірних йому людей.
Ющенкові і Тимошенко вдалося поступово витіснити з Уряду людей, які ніколи не працювали б як члени однієї команди.
Коли я говорив про відсутність серйозного опертя на партії, то варто зробити акцент на одному “але”: Ющенко має тісні стосунки з середовищем партії “Реформи і порядок”. Лідер партії, Віктор Пинзеник, є, до деякої міри, членом команди – оскільки рецепти реформ Ющенка майже ні чим не відрізняються від рецептів Пинзеника. Близьке оточення Ющенка – це не лише конкретна допомога у втіленні різного роду проектів. Це ще й сварка з ворогами своїх друзів. Середньовічний принцип “Ворог мого друга – мій ворог” однозначно спрацював і у випадку Ющенка.
Продовження – стор. 4
|
|
