|
Юзьо ОБСЕРВАТОР
Минулої п’ятниці все прогресивне людство святкувало 60-ліття видатного сина України з отакенним Золотим Пером Павла Романюка. На урочистому прийнятті в кришталевій залі Інституту фізкультури зібралася вся львівська еліта, а кого не було, то прошу не ображатися, бо еліти багацько, а заля маленька.
Ярослав Дашкевич сказав, що Україна дуже багата, бо має аж дві еліти. Одна номенклатурна, а друга національна. Перша має глибоке коріння в держапараті, а друга – в нашому народі. Номенклатури на прийнятті не було, а шкода. Бо я б із задоволенням послухав урочисту промову Романа Лубківського про творчий шлях ювіляра.
Побажання для Романюка відзначалися образністю та неабиякою еротичною стурбованістю. Один пан сказав, жи тепер, коли Романюк володіє одним пером, яким пише, і Золотим Пером, яке йому вручили як премію, то най би в 99 літ дістав би до кумплєкту ще одне перо і таким чином мав би вже ТРИ ПЕРА.
Ше хтось бажав, аби му тоте Золоте Перо як багнет стояло, а Степан Хмара висловив надію, жи Павло тоту віагру, котру йому дарують, ще довгенько буде спродував.
Сам же ювіляр забажав стати героєм якогось куревського роману Юрка Винничука, котрий натомість ніц сексуального не прорік. А натомість відразу зачав шось на серветках шкробати, може й роман.
Ірина Калинець прийшла вітати ювіляра з цілим загоном гунів, котрі ще довго під вікнами співали гунські народні пісні, славлячи пані Калинець, котра їх поріднила з євреями і дорікаючи ювілярові за те, що вивів євреїв на чисту воду.
Віра Лясковська сказала, шо якби не Романюк Золотоперий, не лицар Юзьо і Калинці, то би Львів задихнувся як миш під матрацом. Пан губернатор, загримувавшись за полум’яного борця Євгена Дядьо, зробив доповідь про життєвий і творчий шлях ювіляра, який, виявляється, в глухій юності був рускоязичним спортовцем. Я хтів волати “Ганьба!”, але той шницель, якого мені пані Віра Лясковська запхала до писка, був занадто смачний, аби крізь нього могло продертися бодай одне слово. А заки я його прожував, то виявилося, що Романюк дуже скоро українізувався і то так моцно, жи ним зацікавилися органи. Так вони ним і по нинішній день цікавляться. А він – ними.
Від міліції вітав вічний революціонер і мент у законі Олег Петрик. Поклавши руку на кобуру свого мавзера, він заспівав бойову пісню українських повстанців, котра так надихнула публічність, що якби Олег після того закликав будувати барикади, то всі в єдиному пориві кинулися б сповняти наказ.
Але ту подали каляфйори з бурячками і всі забули про барикади. Особливо Юльця, котра перед вечором три дні не їла і мені не давала, аби добро не переводив. А тепер мені весь час підкидала, бо обіцяла ще три дні не годувати. Але після п’ятого шницля я зрозумів, жи як не заспіваєм “Многая літа”, то буде біда – або лусну, або пукну, як святочний бальон. Бо всьо там було таке смачне, жи нехай “WC Donalds” сховається.
Митниця
Провідник вечора Павла Романюка історик Лялька розповів, жи наша митниця не захотіла профінансувати пам’ятної дошки Дмитру Вітовському, який у приміщенні “Народньої Гостинниці” мав свій штаб. Понадто в гостинниці зупинялися без перебільшення усі наші класики літератури й мистецтва, в ресторації вони харчувалися та призначали здибанки, а теперішні власники цього приміщення не тільки жодним чином не увічнили цього знаменного факту, а ще й збили на фасаді літери “НГ”. Зробити шикарний ремонт – гроші були, а на дошку нема. Митниця, виявляється, бідна.
Може так воно і є. Може митниця й бідна. Але митники точно вже не бідують. Сам не раз, грішний, мастив лапу митникам і дуже тішився, коли бачив, як росте добробут митників разом із їхніми вражаючими кам’яницями в околицях Рави Руської. Може вони ті будинки звели, наминаючи пісну бараболю вирощену на присадибних ділянках, економлячи на шкарпетках, на світлі і газі, а може цьоця з Канади дала. А може – Бозя. І видно наші митники святі люди, коли Бозя обдаровує так гойно саме їх.
Москалі
Таке вражіння жи на цілий Львів є лише оден патрійота Олег Петрик. Бо ніхто, крім нього, ніколи не звертав уваги на тих вар’ятів, жи на роликах довкола пам’ятника Шевченкові гасають. Один такий високий здоровий бугай вподобав собі саме підніжжя пам’ятника. Олег мужньо кинувся лапати того сьвірка, який виявився студентом інституту фізкультури і представником народу – визволителя, що цілком логічно. Та лапанина завершилася тим, що бугай трохи потовк Олега, а на підмогу йому прибігло ще з десяток москаленят. Ну, тут уже наша клюмба теж сі втрутила і не дала Петрика змаскарувати, бо малибисьмо ше їден здвиг народу. Так виглядає, жи той кацапик теперичка не тільки вилетить з інституту, але й цілком можливо залетить до камери.
Але тоті наші визволителі теж на штири ноги куті і як ніхто вміють все перевернути з роликів на голову. Отже вони подали зустрічний позов на Петрика, котрий ніби відгамселив того шпиндика. Але клюмба, котра була свідком міжнародного інциденту, обіцяє вся як один боронити нашого героя.
І от я си міркую. Шо би цей наш зацофаний Львів робив, якби не такий во Олег Петрик?
Експрес
Шо я маю з тою газетою – то най пан Біг боронить. Учора зобачивєм Юльцю як вона крає і підшиває всі свої купальники, а заодно і мої плавки. На підлозі пістрявіють барвисті клапті.
– А то шо має бути? – вжахнувся я.
А вона мені пальцем в газету: “Цього року стали модними купальники сімдесятих років, в яких трусики опущені до лінії стегон, а бюстгальтери дуже мало прикривають груди...Щодо чоловічих фасонів – чим нижче пупка, тим модніше”.
Коли я вхопив свої плавки і приміряв, то зрозумів, що модніше вже не буває. Хіба буду ходив по пляжі, прикриваючись газетою “Експрес”. Але я, то ше півбіди, а шо буде, як Юльця засвітить свої “мало прикриті груди”? Ну нє – тре їхати на якісь дикі пляжі. Тілько ми і пінгвіни. Тобто ті, як їх – дельфіни. Хоча хто його знає, дельфінам я теж не довіряю, дуже вже розумні.
А ше газета радить кубітам: “Ніколи не обходіть увагою інтимні місця. Особливо те, що нижче пупка. На тій найінтимнішій частині тіла можна створити картину – фантазію. Захопливу”.
Цікаво, яку саме картину. Я собі уявив “Запорожці пишуть листа султанові”. То так – з патріотичних почуттів. Бо в тоті критичні дні, то мож би було вималювати “Красная Армія всєх сільнєй”.
У сальоні “Чародійка” вважають, жи “інтимне місце, ну те, що не схоже на чоловіче (а котре інтимне місце схоже – Ю. О.), можна прикрасити грайливим метеликом, трикутником чи смужкою – прямокутником. На тендітному тілі смужка – прямокутник виглядає особливо сексуально. Ще й практично. Та й на пляжі можна спокійно насолоджуватися сонцем і не прикривати себе рушниками чи газетами”.
Ну не варяти? Але добре, що хоч метелика малюють, а не ворону, бо був би м дістав бзіка, якби то щастя зувидів. А якби ше так каркнула?
Щодо трикутників і прямокутників, то теж не зовсім певен. Бо як си уявлю, жи хтось би мав на тендітнім тілі моєї Юльці шось там креслити з лінійкою, штрикати пупець циркулем і то всо пацькати фарбами, то мене в зимний піт кидає.
“Уявіть собі очі чоловіка, – радіє газета, – коли одного дня ви знімете з себе бікіні, а звідти так і хоче випурхнути метелик”. Я уявив. Кульпарків був би мені забезпечений.
“Або ж тонка смужка – прямокутник нагадає йому полум’я дракона чи язичок змії. Ух! Безперечно, ваші стосунки з часу “оновлення” набудуть нового змісту”.
Я замислився і так з тими думками заснув. А снився мені квітчастий луг, над яким весело пурхають метелики, а я біжу, біжу, поки не спотикаюся й не провалююся в якусь безодню: червону-червону. І лечу, лечу. Аби щойно на дні здогадатися, жи провалився я в тоте найінтимніше місце.
Зона довкола пупця і для “ВЗ” є глибоко актуальною: “Кал має тенденцію (!!!) застоюватися у сигмовидній кишці, що розташована ліворуч по діагоналі вниз від пупця”. Далі газета радить намацати тото місце і масувати в очікуванні кльозетового настрою.
Я мав інший настрій, а тому взявся читати статтю “Віагра з нашого городу”. Йшлося про салєру. З подивом дізнаюся, що “в Україні ще здавна носили корінець селери, як талісман щастя і взаємного кохання”.
Постає питання: чи видів той, хто це писав, як виглядає “корінець” салєри? Я собі уявив на шиї таку-во балабуху і не позаздрив нашим предкам.
І шо ви си гадаєте? Часами й “Поступ” стає предметом пильної обсервації. Володимир Руденко зі Львова написав до газета “Свобода”, що він думає про наші телепрограми.
“Одна популярна львівська газета раз на тиждень вміщує “найзручнішу телепрограму з анонсами більшості фільмів” і подає назви фільмів і телепередач у такому, наприклад, вигляді – “Сім лих – одна відповідь”, “Доля-злодійка”, “З легкою парою”, “Альошкіне кохання”, “Непутящі нотатки” і т.д. і т.п.
Це, звичайно, позитивне явище, що творці “найзручніших телепрограм” намагаються спілкуватися по-українськи. Але, з іншого боку, як же треба не те, що не любити, а не поважати свою рідну мову (я вже не кажу про чужу), щоб отак “перекласти” російське прислів’я “Семь бед – один ответ”?! Йдеться в ньому зовсім не про “лихо” і не про “відповідь”, а, скоріше, – про “провину” і “покарання”. Це за змістом. А за формою таке словосполучення є, зрозуміло, ідіомою, яка передається відповідною ідіомою (і не однією) в нашій мові, – зовсім іншими словами, з іншим звучанням.
Вихід із ситуації, здавалося б, простий – подавати назви мовою оригіналу з підрядковим перекладом. В окремих випадках згадувана газета так і робить, – скажімо, американська телепродукція анотується виключно англійською – йдуть цілі абзаци тексту і цілі списки кінозірок – інколи без жодних пояснень. Що ж стосується російських, польських і т.д. кінострічок, то їхні ідентичні назви вказувати бояться, мабуть, щоб не звинуватили у русифікації або полонізації (за англізацію, спасибі, поки що не лають)... Хоча як добре припече і трапиться щось “не до перекладання”, то попри страх все одно пишуть: “Городок”, “Фі-тіль”, “Єралаш”. Винайшли навіть “нове” написання російських прізвищ – повсюдно аж в очах мерехтить: Жаріков, Смірнов, Демьяненко, Кірієнко, Гєрасімов, Гурчєнко, Васільєв, Петров, Юрскій, Фєофанова...
В одній із програм я вичитав: “Чахдик Невмирущий” і не так зрозумів, як інтуїтивно здогадався: та це ж наш старий знайомий “Кощій Безсмертний””.
І шо тут сказати – має хлоп до хулєри рацію. Я сам якось був глибоко ошелегшений назвою програми “Гніт”, котра виявилася “Фітільом”.
Виставки
Ну то страх Божий, як всі кункретно розуміють кожне Юзьове слово. Та прецінь я ж не Мойсей і навіть не Степан Ількович. Я маю свій суб’єктивний – ну дуже вже суб’єктивний – погляд на речі і на то вже нема ради. Але – знайшлася. Вхопили мене знайомі малярі попід пахи, завели в Палац Щас... ой, перпрошую, Мистецтва і кажуть, аби я такво по пурєдку зачав тицяти пальцями, де на тій виставці пуртретів кіч, а де соцреалізм, а де халтура.
І так виглідає, жи Юзьо з великої любови до мистецтва знову все перебільшив. Бо таки справді сірятини виявилося небагато. А як в мене влили дві пляшки шампана, то я і за тоту сірятину забув і таке мені всьо файне, таке ладне виглідало, жи я просльозився. Питається, чомусьте не зробили то саме на виставці? Після шампана з доброю закускою Юзьо такий, шо хоч го ду рани прикладай.
А як до того ше виявилося, жи я не по всіх залях минулого разу перейшовся, то й взагалі встидно стало, шо я такий Юзьо негречний, такий встрентний, шо мене так всі люблять, а я так всіх гра... перепрошую, шпігаю, аж ми зле стало.
Вночі наснилося пять різних Калинців, котрі осудливо хитали головами і питали:
– Невже ми тобі не сподобалися?
Ой, сподобалися! Ціле щастя, жи вас попідписували, а то б не знав кому й поклони бити. І на тім шлюс.
|
|
