ПРЯМЕ ВВІМКНЕННЯ
Нині вдень оглядав пряме ввімкнення засідання Обласної Ради, і якраз коли слухали питання про стан кримінальної справи про загибель Білозора. Дивне вражіння про здатність радників уважно слухати і чітко мислити, яке давно мене переслідувало, нині скріпло.
Одна пані розплакалася з приводу підслуханих у Дрогобичі вигуків, що Інтер ще має надію нас різати, подібно як у державі Чілі на полі для гри в копанку. Иньша сентиментальна пані попросила у черговий раз усіх встати, аби за п’ять секунд всістися на старе місце. А ще пан голова комісії, що мала-би зайнятися убивством, часто і вперто доривався до мікрофону, аби після патріотичних, але таких відомих закликів за українську мову і проти ближче не означених її (мови) ворогів (заздалегідь покладених на ноти пафосу, але зашвидко перечитаних, з огляду на брак часу) засвідчити панові з прокуратури свою довіру від імені цілої комісії (щоб, бува чого не подумав так і було сказано)..
І щоб набиватися з допомогою, про яку пан з прокуратури навіть гадки не мав просити. Пан з редакції дитячого часопису гарною мовою натякнув, що пан Голова боїться. Але не продиктував перепису лікарства проти страху. Вочевидь, бракло часу. Пан Тягнибок зовсім справедливо пригрозив панові Головуючому, що коли пан Голова не бажає в області етнічних заворушень, то в такому випадку пан Намісник прямо-таки зобов’язаний вдатися до різких заходів (чи в оберненому порядку). Знаться, найти жертву. Але не показав, кого саме. Пан Голова закликав усіх до спокою, слушно вказавши, що москалі теж люди (громадяни себто). Я би додав: пересічні, або, як казали у радянській армії та міліції, рядові москалі.
Заклики до спокою були, може, навіть і зайві, бо за вийнятком перерахованих вище екстремістів решта райців сиділи тихо. Вочевидь, нишком співчували тим українським товариствам, котрим громадськість П’ємонту в особі пана Голови у черговий раз відмовила у пільгах на винайм приміщень. Даремно, бо Світлої пам’яті Білозір тішився б з того світу... Закликалося теж не піддаватися на широко сплановані провокації. Тут нічого нового. До пильности нас закликають вже більше як десять років.
А слухати уважно таки було що. Пан від прокуратури правильною державною (хоч підозріло сучковатою) мовою здав, за словами пана головуючого, вичерпну реляцію з ходу вивідувань. З цієї вичерпної інформації, правда, не стало ясно, чи пани, котрі грали на ґітарі та чіплялися до Ігора Білозора, перед тим пили горілку. Зате абсолютно чітко підкреслено, що Ігор тішився з товариства певних пань і що разом з тими панями пив „спиртні напої”. Далі, незважаючи на розпачливі спроби пана Голови називати інцидент „побиттям”, прокуратура має свою версію: „бійка”. Це та прокуратура, нагадаємо, якій так щиро довіряє згаданий вище пан Голова відповідної комісії обласної ради. В бійці, самі знаєте, всяк буває... Та й згадані вище пані, на яких наполягає прокуратура, ще перед фатальним третім Актом десь по дорозі додатково розборонювали „драчунов”. Хто знає, може, ненароком подряпали бузю відомому синові відомого заступника, - і спалахнула в його душі така непідконтрольна, але така зрозуміла лють у відповідь на образу честі українського мундиру. Може, тепер він щиро кається в тім, що перевершив необхідну міру самозахисту? В усякому разі, у самому трагічному факті смерти найперше винна непатріотична і непрофесійна медицина - це чітко випливало з грізних закидів у її адресу пана з прокуратури. Чим поплатиться медицина - заскоро гадати, а по решті пунктів справу можна закривати вже нині.
Даремно чекатиме пан Голова на сховавшогося свідка - нічого він не змінить. Хіба що райці, вставши раз на спомин пам’яті про Ігора Білозора, вже не сідалии би на теплі крісла, а переспацерувалися інтеліґентно до Управління міліції, аби звідати, чи много там ще залишилося потенційних убивць. Так, для перепису фамілій тільки.
Лиш ідіот може закликати робити ваву тим хлопцям, що заробляють на горілку перепродажем на вулицях росийської літератури. Раз, що не вони встановлюють ціни, два, що Ваші, панове патріоти, діти її купують, а три - що, наприклад, ні „Льодоколу”, ні біоґрафії Адольфика наші патріотичні письменники не лиш не написали, а навіть і не переклали до цього часу (це лиш наприклад). А от люстрацію в лавах міліції пан Голова, на пам’ять про БІлозора (а скільки їх було, знаних і незнаних білозорів!) - міг би перевести. Якби не боявся. І зовсім не мусить бути на патріотично-національній основі. Вистарчило б і кримінальної. Бо медсестра, яку зґвалтував згаданий на тому-ж засіданні достойник у погонах, не за те зостала звільнена з роботи, бо вона місцева, а лиш за те, що погано дала себе зґвалтувати. Якби таки не боявся, та звільнив без зайвого пафосу кожного другого-третього „безпредела” від мажора в погонах і вище, та вислав за межі області без „подъёмных” - і кращого пам’ятника Білозору не треба.
Р.М
|
|
