BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 21 червня 2000 року |

Літо патріарха

З нагоди сімдесятиріччя Михайла Гориня

Тарас БАТЕНКО

З жалем констатуєш, що наші уславлені шістдесятники поважного вже віку. Найстаршому з тієї когорти – Борисові Антоненку-Давидовичу минуло б вже століття. Наймолодшим – за шістдесят. Шістдесятники випередили свою добу – добу прогресуючого авторитаризму і недарма протягом десятиріч утримували проводирство у національно-визвольних змаганнях. Адже ми не мали подібного до них інтелектуального струменя “сімдесятників” чи “вісімдесятників”. Та навіть учорашні й нинішні “дев’яностики” своїм творчим поривом багато в чому завдячуватимуть саме когорті інакодумців 60-х років. Серед цього покоління постать Михайла Гориня виділяється масштабністю осягнення політичних цілей. На жаль, Михайло Горинь є все ще неоцінений сучасним українством, яке б мало максимально користати з того, що “сей чоловік” не зів’яв і не поріс чагарником, а є серед нас таким самим незборимим, яким був у роки, коли починалося Національне Рисорджіменто.

Викликаючи на поєдинок відвертості

Розповідь про Михайла Гориня є трохи автобіографічною. Протягом більше десятка років автор цих рядків мав нагоду спілкуватися з ювіляром і вимірювати свої кроки з його життєвим шляхом. Наважуся назвати себе учнем Михайла Гориня. І, гадаю, не я один спроможний на таку відвагу. Отак політик, без формального заснування школи, може примножувати послідовників. Примножувати силою слова або ж силою аргументу.

Коли ви починаєте говорити з Михайлом Горинем, то швидко переконуєтесь у тому, що марно з ним лукавити. Максимальна відвертість і відкритість. Він може взяти вас енергійно за лікоть й наче священик на сповіді завимагати жорстко та водночас з гумором викласти все, що у вас глибоко сидить. Увесь резерв ваших думок може бути кинутий на цей поєдинок відвертості. Не дарма, М.Горинь вчився на психолога. Хоч інколи здається, що перед вами сидить навіть не психолог, а психіатр. М.Горинь тонко розуміє індивідуальну структуру характеру, але при тім не раз “попікся” саме у кадровій політиці. Вона й загубила його як лідера Української республіканської партії. Саму партію було віддано на поталу людям, що зачисляли себе до “горинівської школи”.

У шістдесятників є вражаюча спільна проблема: вони не здатні на заснування власної школи. Не певен, чи маємо ми “школу” В.Чорновола та Л.Лук’яненка. Останній рік життя В’ячеслава Максимовича взагалі продемонстрував часткову втечу учнів від “отця-засновника”. Спроба Левка Григоровича замінити в УРП “горинівську школу” власною закінчилася плачевно для партії, що мало не зійшла на маргінес. Михайла Гориня теж зраджували “учні”, і в потоці цих зрад останнім його розчаруванням (даруйте за відвертість) став той-таки Левко Лук’яненко.

“Левко мені друг, та істина дорожча!”

Якось доводилося висловлювати думку про те, що розходження між М.Горинем та Л.Лук’яненком, двома патріархами старої націонал-демократії, має виразне філософське підґрунтя.

“Чорна кішка” між М.Горинем та Л.Лук’яненком пробігла 1995 р., перед YI з’їздом Української республіканської партії. Саме з цього з’їзду почалося тривале “помирання” партії. Хай вибачає ювіляр (ми таки маємо справу з “поєдинком відвертості”), але наважуся вперше зацитувати свої щоденникові записи, зроблені перед з’їздом, які ще не лягали на газетні шпальти.
“Напередодні з’їзду Л.Лук’яненко вкотре переконував М.Гориня зняти свою кандидатуру на посаду голови.

– Левку, – заявив М.Горинь, – я вважаю, що ми не підготували наступника і немає на кого залишати партію.

– Так чого ж ти не готував? – випалив Л.Лук’яненко.

– Але не готував і ти, УРП так само твоя партія, як і моя.

До слова, Л.Лук’яненко спершу наполягав на кандидатурі Олега Павлишина на голову УРП, колишньому голові Львівської обласної організації. Та, переконавшись, що буде йому опозиція, наполіг на Богданові Ярошинському”. Аргументів М.Гориня у пияцтві і лікуванні Б.Ярошинського виявилося замало. Незабаром саме УРП під проводом Б.Ярошинського виведе зі складу партії її засновників – Михайла та Богдана Горинів, М.Поровського, М.Горбаля, В.Овсієнка й ін.

Але важливо знайти за цією словесною полемікою саме філософське підґрунтя.
Отож 1995 р. лідери націонал-демократії М.Горинь та Л.Лук’яненко розійшлися не лише у поглядах на лідерство УРП, а й в ідеологічних і тактичних питаннях. Між колишніми співкамерниками проліг психологічний вододіл. Гору взяла платонівсько-аристотелівська традиція у портретному порівнянні. М.Горинь якось зрік: “Левко мені друг, але істина дорожча”. Зречення не було випадковим. Аристотелівське зречення пояснює ситуацію, що складалася тоді в УРП. Пояснення ж автор цих рядків знайшов у витязі з твору Г.Гейне “Німеччина”.

“Платон і Арістотель! Це не лише дві системи, але й типи двох відмінних людських натур, які, з давніх-давен, у різних шатах тією чи іншою мірою протистоять один одному, – каже Г.Гайне. – (...) Які б імена не потрапляли на авансцену історії, мова неодмінно йтиме про Платона і Арістотеля. Натури мрійливі, містичні, платонівські з надр моєї душі виявляють християнські ідеї і відповідні їм символи. Натури практичні, які приводять все до порядку, арістотелівські, створюють із цих ідей і символів міцну систему, догматику і культ. В остаточному підсумку церква замикає в собі обидві натури, з яких одні укриваються в священнодіянні, а інші – в чернецтві, весь час не перестаючи ворогувати між собою”.

Отож Платон і Арістотель. Лук’яненко і Горинь – різні за характером і способом дії особистості. Обидва – політики-філософи, яких журналісти зазвичай іменували “романтиками”. Логіко-раціональне спрямування аргументації М.Гориня протилежне трохи ортодоксальним (коли не утопічним) поглядам Л.Лук’яненка. Досить сказати, що саме доктрина Аристотеля виявилася більш життєствердною, саме вона в інтерпретації Томи Аквінського лягла в основу папської доктрини кінця ХІХ- поч. ХХ ст.

“Директор” львівських шістдесятників

Як особистість, Михайло Горинь викристалізувався ще на початку
50-х років. Маловідомо, що 1954 р. його як студента п’ятикурсника Львівського держуніверситету виключають з вузу за відмову вступити до комсомолу. Проте, наперекір обставинам, ліберальний ректор професор Євген Лазаренко поновлює його на факультеті, а академік Михайло Возняк пророкує М.Гориневі великий шлях у науці.

Ми звично говоримо про М.Гориня як про політика до мозку костей. Але коли спершу поглянути на нього – типовий директор школи, в розумінні хороший адміністратор і тонкий педагог. Він був директором середніх шкіл у Брониці та Франковому селі Нагуєвичі, де розпочав будівництво школи-інтернату. Нагуєвичі тоді стали справжньою “студентською Меккою”. Вітчизняна ж наука втратила новатора педагогічної психології. Перед арештами 1965 р. М.Горинь як учень професора Цурковського кристалізує свою концепцію з педагогічної психології у першій в Радянському Союзі експериментальній науково-практичній лабораторії психології та фізіології праці, котра існувала при Львівському заводі автовантажників.

Ми говоримо про рух шістдесятників як про рух творчих особистостей, котрі, на відміну від збройних методів, запропонували творчу методику боротьби з ворогом. Але такому вибору передували тривалі дискусії між киянами та львів’янами і в середині самого інакомислячого гурту львів’ян. Михайло Горинь не лише задавав тону у такій дискусії, але й здебільшого визначав її спрямованість. Гору брав “директорський стиль”. Цей педагогізм та психологізм допоможе й за тюремними ґратами лучитися з в’язнями сумління, не раз із протилежними характерами. Табір допоміг пізнати невідомі закутки людської душі. І не лише арештантської, але й наглядацької.

Він “надто голосно мовчав”

Вийшовши з Мордовських таборів на волю у 1971 р. Михайло Горинь робить все, щоб залишитися у русі опору і при тім знову одразу не “загриміти” за грати. Властиво, до другого арешту він готувався, розумів це як певну закономірність. Але ж хотілося пожити ще й для сім’ї, доньки Оксани та сина Тараса. Отоді й з’являється висловлювання про нього як про людину, яка “надто голосно мовчить”. Досі для громадськості маловідомі подробиці причетності М.Гориня до видання “Бюлетеня Української гельсинської групи”. М.Горинь взявся за цю справу тоді, коли більшість членів УГГ була заарештована.
Удруге його заарештували 1981 р., коли тактика водіння КДБ “за ніс” кінцево зденервувала органи. М.Гориня посилають у кучинський особливий табір, що серед політв’язнів називався “табором смерті”. Зона особливо суворого режиму у с. Кучино на Уралі була спеціально збудована 1980 року. Саме там пішли із життя Олекса Тихий, Юрій Литвин, Василь Стус.

У таборі М.Горинь пише яскраві психологічні портрети, досі маловідомі або ж зовсім невідомі широкому загалу. Це, зокрема, портрети Ю.Литвина, О.Тихого, В.Марченка. Однак режим дедалі посилювався. Проблеми зі здоров’ям ставили під сумнів змогу дочекатися виходу на волю. Співкамерники часом позирали на М.Гориня як на наступну жертву кучинського “бараку смерті”.
Влітку 1987 р. у таборі в М.Гориня стався серцевий напад. Адміністрація політтабору відправила в’язня помирати на волю, у “велику зону”.

Символізм літа

“Літо патріарха” продовжувалося. Уже незабаром він розпочинає разом із В.Чорноволом та І.Гелем видання “Українського вісника”, а згодом, знову ж таки влітку (1988 р.), оприлюднює “Декларацію принципів” Української гельсінської спілки. Далі – формування організації фронтівського типу – Народного руху України за перебудову, організація та проведення Ланцюга єднання між Києвом та Львовом 21 січня 1990 р., Свята козацької слави (Запоріжжя, літо 1990 р.), Конгресу національних менших (Одеса, листопад 1991 р.), створення Конгресу національно-демократичних сил (1992 р.) та Ліги партій країн Балто-Чорноморського регіону (1994 р.) тощо. Літо для М.Гориня не лише символізує підбиття підсумків, але й слугує для початку нових проектів.

Чимало зусиль було віддано справі консолідації національно-демократичних партій. І, мабуть, більше на цьому шляху було розчарувань, аніж конкретного результату. Однією із головних помилок М.Гориня була нездатність загравати з “кон’юнктурою часу”, як це вдало робив для партії і загалом для національної справи В’ячеслав Чорновіл. Представники УРП майже не посідали крісел у структурах виконавчої влади у центрі та на місцях. Хоч М.Горинь свого часу і входив до першої сотні політиків загальнореспубліканського масштабу, вплив його на процес прийняття політичних рішень (в адміністраціях Президентів Л.Кравчука та Л.Кучми) ніколи не був суттєвим. Свого часу Л.Кравчук пропонував М.Гориню поїхати послом до Канади. На “сімейному консиліумі” цю пропозицію майже одноголосно було відхилено. УРП традиційно використовувалася як механізм культурницького походу заходу на схід, модерного просвітництва і не більше. Такі ж принципи, схоже, успадкувала й Республіканська християнська партія, в якій нині перебуває М.Горинь. І як наслідок: стара націонал-демократія по суті зійшла з політичної авансцени, майже не впливає на динаміку політичного процесу. Чи здатен нині Михайло Горинь вивести рецепт порятунку для нашої націонал-демократії? Питання, наразі, залишається відкритим.

В одному не маю сумніву. М.Горинь й далі вперто йтиме шляхом моралізації українського політикуму, мислячи при тім раціонально та логічно. 1965 року, коли тривало слідство над заарештованими шістдесятниками, Михайла Гориня привели “на оглядини” до голови республіканського Комітету держбезпеки генерал-полковника Нікітченка. Цей генерал належав до особливої групи тодішніх лібералів. За його рекомендацією шістдесятникам 1966 р. давали вироки. Тоді Нікітченко запропонував М.Гориневі роззброїтися:

– Ось два береги, – лівий та правий, – ствердив “господар”. – Лівий – Америка, правий - СРСР. Якщо ви проти СРСР, значить на стороні Америки.

Логіці голови КДБ М.Горинь протиставив свою:

– Є два береги річки, а є течія. От я і йду за течією, між берегами.

Правилом для Михайла Гориня стало плисти за течією або ж супроти неї. А ще краще – її спрямовувати. Плисти до берега означало б втечу від самого себе. “Літо патріарха” не є символом прощання. Допоки у русі, у течії, – життя триває.

POSTUP - ПОСТУП
№104 (548),
21 червня 2000 року
·PDF - ст.01n
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Галицька солідарність
·Знову в Росію
·В "Епіентрі" скандалу
·Справедливість для Австрії

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·КІЛЬКА СЛІВ
·"Електротранс" проти "обленерго"
·Андрій Парубій - як... Мати Тереза
·"Стан української мови - незадовільний"
·Львів"яни захищатимуть Ліван

НАША СТОЛИЦЯ
·ЗВЕРНЕННЯ
·Київ - дорогий, Львів - безцінний
·Служба 411 у Львові
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·В "Епіентрі" скандалу
·Знову в Росію
·Комісар ОБСЄ вивчатиме становище російської меншини
·Тигипко не повернеться в уряд

ПОСТУП У СВІТ
·Монарх вимагає компенсації
·Папу запросили до Пхеньяна
·Тайбей пропонує Пекіну мир
·Бутефліка - африканський миротворець
·У президенти - лише Кшаклєвського
·СВІТООГЛЯД

ОСОБИСТІСТЬ У ПОСТУПІ
·Літо патріарха
·Михайло Хвойницький

АРТ-ПОСТУП
·Під батутою японця
·Скіфське срібло у Львові
·Вони не бавляться в театр, вони йому служать

ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
·ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Гривні не потрібні гроші МВФ
·Кінець епохи великих спекулянтів
·СВІТ

СПОРТ-ПОСТУП
·"Прикарпаття" стало третім зайвим
·Залишилося лише три вакансії
·СПОРТ-БЛІЦ

POST-ФАКТУМ
·КАЛЕНДАР
·Шарлеруа - поле битви
·ГОРОСКОП