BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX червня 2000 року |

Чаювання з Віктором Морозовим у "Цукерні"

Мар"яна САВКА

І, звичайно, щоб розмова була особливо приємною, ми вирішили її “підсолодити”, завітавши до “Цукерні”, що на Староєврейській. І не прогадали, бо потрапили у по-домашньому затишну атмосферу сецесійно удекорованої цукерні, де на нас чекало кілька несподіванок: по-перше, там звучав віденський вальс, по-друге, нам подали не “меню”, а “стравоспис” з неймовірно цікавими старовинними назвами печива і десертів (“яблучна сецесія”, “льочки Шіллера”, “яблука в шляфрочках). І основне – запах!

– Вікторе, ти відчуваєш цей фантастичний запах?

– Звичайно, так пахне, як у дитинстві.

– А в Канаді є такі кав’ярні?

– Таких взагалі немає. Це трохи інша культура. Там усе більш прагматично, утилітарно або в сучасному постмодерністському стилі, немає стилізації під старовину. Хіба що в Квебеку, де багато французів.

– Ти об’їздив цілий світ, а де, на твою думку, найприємніші кав’ярні?

– Ти питаєш гонорового патріота Львова? Що я можу відповісти? – тільки у Львові. Хоча, загалом, мені подобаються європейські кав’ярні. Велика проблема сучасного західного світу – стереотипізація. Кожне велике місто, особливо у Північній Америці, має ті самі атрибути: “макдональдс”, однакові будинки, однакові крамниці. З одного боку, ніби й вигідно людині: вона завжди знає, що де є, але це нецікаво. Навіть у Канаді щезають маленькі приватні ресторанчики, не витримують конкуренції.

(Господиня “Цукерні” пані Світлана конкуренції не боїться. Навпаки, вона вважає, що конкуренція не дає спати. І справді, завжди цікаво навідатися в те затишне і звичне місце, в якому, крім улюбленого “Віденського струдля”, вам запропонують новинку – скажімо, сирне суфле зі свіжими полуницями. Бо ж на Галицькому базарі такі соковиті ягоди – хіба ж можна їх замінити бананами чи помаранчами? А за полуницями підуть вишні, і пані Світлана нам відкриває таємницю: новинкою сезону буде тортик з морозива й вишень. Так само з квітами. У “Цукерні” немає традиційно бундючних троянд, зате який шал літнього різнотрав’я: гвоздички, ромашки, настурції і, що мене особливо вразило, – справжні річкові лілеї у пласкому акваріумі!)

– Вікторе, чи твоє теперішнє життя у якихось засадничих моментах відрізняється від періоду до тридцяти років?

– Без сумніву. До тридцяти я був типовим лабухом. Моє життя складалося з постійних гастролей. Я постійно роз’їжджав, якогось часу на зосередження, заглиблення в себе просто не було. А потім я почав відчувати потребу в чомусь інакшому. Мені хотілося уникати компаній, суєти, розібратися в собі самому.

– А що саме допомогло розібратися?

– Ну, багато що допомагало. Зустріч з цікавими людьми, які, так би мовити, відкривали мені очі на інший світ. Скажімо, колись ми були в Лаосі і зустрілися там з одним лаосцем, Раніном, який, до речі, вчився в Україні і за жінку собі взяв українку. Він розмовляв російською, тому можна було з ним порозумітися. Він нам багато розповідав про буддизм, про медитацію, про ченців, які йдуть у джунглі медитувати і настільки випромінюють зі себе любов, що їх ані змія не вкусить, ані лев не загризе, ані куля не візьме. Речі для нас незбагненні. Та він і сам казав, мовляв, ви, європейці, будете з цього сміятися, бо ви цього не можете зрозуміти, а ми не розуміємо – ми знаємо.

– Може, європейцям, як ментально інакшим, цього й не треба. Кожен народ має свій Архітвір (про який ідеться у книзі “Алхімік”), з якого він виростає. Просто людині урбанізованого світу важко почути голос всередині себе.

– Сучасний урбанізований світ налаштований на те, щоб людину відволікти від розуміння того, хто вона. Щоб зрозуміти себе, потрібно знайти час, зосередитись. А коли постійно тебе закручує у вир проблем – ти можеш робити в цей час важливі речі, писати книги і т.д., – та насправді це все одно суєта. Для мене і переклади, і якась інша робота все ж деякою мірою заважає зрозуміти до кінця, хто я. Хоча я майже підступився до цього розуміння, але, щоб іти далі, щоб відділити себе справжнього від того одягу, від скафандру (бо ж ми ходимо у скафандрах – навколо затруєне середовище), треба лише зрозуміти, хто ти такий і звідки ти прийшов. І тоді ти зрозумієш, яке твоє місце тут і куди тобі йти далі. Намагатися очищати себе від намулу, який набрався за життя, – і через очищення прийдеш до суті.

– Це і є алхімія?

– Це і є алхімія. Так само метали нагрівали, очищали, щоб дістати золото. Так і ми мусимо очищати свою суть, що є любов. Золото – символ любові, Бог – то є любов, все сходиться.

– А страждання?

– Метали переплавляються у вогні, метал страждає. Щоб перетворитися в золото, треба перейти через страждання, через випробування, які можуть бути дуже суворі, можна їх і не витримати.

– Книга Пауло Коельо побудована на символах, легендах, притчах. Але ж існує небезпека буквального трактування символів.

– Я погоджуюся. Взагалі, дорога до себе, до істин – це завжди небезпечно. Це дорога випробувань, пошуків самого себе і дорога помилок. Без помилок неможливо нічого знайти.

– Може, ця книга писана заради того, щоб сказати читачеві: спробуй, ризикни.

– Можливо. Таке враження, що зараз настає час, коли з’являється надія на те, що принаймні якась частина людей дозріла до розуміння якихось таємниць, містерій, істин. Про це говорять тисячоліттями всі релігії і всі мудреці. Про це можна сказати лише мовою притч, легенд. У східних релігіях завжди існувало поняття вчителя чи гуру, який мусить передавати знання учневі, часом у незвичайний спосіб. Наприклад, я колись читав про одного дзен-буддиста, що він одного разу вдарив котрогось учня паличкою – і той зрозумів. Потаємні речі неможливо передати засобами людської мови, бо вона все спрощує і робить одновимірним. Тому я думаю, що маги і мудреці зберігали свої знання в таємниці від людей. То було лише для вибраних, для ініційованих, бо вважалося, що люди ще не готові до сприйняття цих знань, їм можна було давати лише спрощені, інтерпретовані варіанти. А зараз, мені здається, настає час, коли нарешті людям ці знання відкриваються, і хто готовий сприйняти їх, той сприйме, а хто ні – той, на жаль, може залишитися на узбіччі, бо існує багато теорій, що людство входить у ту стадію розвитку, коли з людини буде утворюватися нова сутність.

– Досконаліша людина?

– Досконаліша. Тобто щось зовсім інше. Насінина помирає, але з неї виростає квітка. Так само з лялечки випурхує метелик. А хтось, хто не збагнув мови символів у глибині себе, той залишається мертвим насінням і мертвою лялечкою. Це і є алхімія. Перетворення, переродження металів у свою вищу сутність – золото, і людини в її вищу сутність. Суть у тому, щоб перетворити себе в те алхімічне золото.

– Тут існує одна небезпека, зокрема, якщо говорити про книгу Коельо. Дуже тонка межа між сповідуванням цих ідей і профанацією. Боюся, що в “Алхіміку” іде нависання над цією межею. По-перше, насторожує масовість: роман став бестселером.

– Мушу тобі сказати, що сам Коельо не думав писати бестселер. До того, як почати писати, він був пов’язаний із рок-музикою, що мене особливо заінтригувало. Ми з ним майже одного віку (Коельо трохи старший за мене), він писав тексти до пісень і думав присвятити своє життя музиці. І навіть один час мав пропозицію працювати на одній поважній фірмі, був дуже задоволений, що почне займатися солідною роботою. І раптом телефонний дзвінок – і йому кажуть, що все поламалося. Для нього це було страшним ударом, він був у глибокій депресії. І тоді один із його вчителів сказав йому: ти мусиш написати книгу, доступною мовою, зрозуміло. Він почав відмовлятися: мій шлях зовсім не той. Взагалі, писати в Бразилії книги – неприбуткова справа. Тобто він абсолютно не сподівався, що ця книга стане світовим бестселером (очевидно, за рахунок перекладу англійською). В інтерв’ю з Вірою Вовк я читав, нібито він гроші загрібає, що він спеціально для цього пише. Мені здається, вона помиляється: не було в його задумі зробити маскультову книжку на містичні темки.

– Цікаво, чому “Алхімік” отримав таку шалену популярність?

– Бог його знає. Можливо, виникла потреба в цій книзі. Багато людей, особливо на Заході, почуває порожнечу: скільки би вони не мали будинків, авт – нічим її не можуть заповнити. А вона наростає. З’являється потреба відчути, для чого людина дійсно живе.

– А ти особисто відчуваєш свою спорідненість із юнаком Сантьяго, який все покинув і пішов за мрією?

– Мабуть. Якщо пам’ятаєш, причиною того, що ця книга вийшла у Львові, була наша з тобою розмова. Це так само містичний збіг. Я ж почав перекладати цього “Алхіміка” просто так, для себе, не дбаючи про те, чи буде вона надрукована. Ця книжечка припала мені до душі. Може, тому, що моє життя – це вічна дорога, в цьому моя близькість до Сантьяго. Постійний пошук себе, постійна подорож світом і в собі. Якби не внутрішня потреба її перекласти (тим паче, мені хотілося, щоб в Україні її прочитали), то нічого б не було.

– Це перша твоя перекладна книжка?

– Книга перша. Я робив окремі переклади, друкував у “Всесвіті”, але книжка є першою.

– Ви з Пауло Коельо обоє мандруєте світами, могли би колись і перетнутися.

– Так, я, власне, думав, що зустрінемося. Була така розмова, що його запросять до Львова на презентацію книжки. Але чомусь не вийшло. Коли була презентація “Класики”, то він перебував десь зовсім поруч – у Польщі чи Чехії. Сам Коельо, до речі, в якомусь інтерв’ю розповідав, що завдяки цій книжці має можливість їздити світами і спілкуватися з людьми. Він дивується, що знаходить стільки людей, близьких йому за світоглядом.

– Чого бракує у заморських світах?

– Не вистачає Львова. Взагалі Європи. Ми з Мотрею весь час думаємо про те, щоб перенестися якщо не в Україну, то кудись до неї поближче, в Європу. Був задум, що Мотря буде працювати в Києві, тому що її юридична фірма “Бейкер енд Маккензі” має представництва по цілому світу. Вони займаються укладанням міжнародних контрактів і т.д. Два роки тому вона вже валізки складала. Але фірма скорочує свою діяльність, з Україною вже ніхто не хоче мати справи.

– А доньки гостювали у тебе за океаном?

– Мар’яна, старша, приїжджала до Америки з театром минулого року і ми їздили з Мотрею до Нью-Йорка на її виступ. А молодша тут, у Львові, закінчує школу. Вона була в нас у Торонто, була на нашому з Мотрею весіллі. Зараз простіше – світ став маленький і тісний. Можеш через Інтернет читати “Поступ”, знати, що відбувається в “Ляльці”. Я завжди спілкуюся з друзями через e-mail. Тому не відчуваю себе осторонь.

– Як тобі там, у Канаді, працюється?

– Я працюю найбільше вдома: займаюся перекладами, музикою.

– Чи можемо скоро сподіватися нового альбому?

– Скоро, мабуть, ні. Бо чим далі, тим повільніше я працюю. Я люблю повільно випрацьовувати, вимальовувати річ, потихеньку, але щоб потім не було соромно. Не хочу робити будь-як. Принаймні буду знати, що саме так я хотів.

– Українська еміграція, довоєнна і повоєнна, жила дуже замкнутим життям, зберігаючи міф України, не пускаючи у свій світ чуже середовище...

– Українське ґетто. Уже нью-йоркська група намагалася вирватися з того ґетто. Це проблема велика. Зрозумілим є намагання штучно законсервувати українське середовище, щоб не асимілюватися. Тепер процеси асиміляції йдуть повним ходом.

– Молоді українці за океаном вже не відчувають зв’язку з етнічною батьківщиною?

– Не всі, звичайно. У молодому поколінні теж є люди, які підтримують свій український дух і зв’язки з Україною. Але в цілому зрозуміло, що це занепадає. Бо якщо колись існування українського ґетто пояснювалося потребою зберегти українські надбання і дух, то зараз, коли Україна стала незалежною державою, виглядає, що це нікому не потрібно. На жаль, Україна має дедалі гіршу репутацію у світі – репутацію відсталої країни, яка втратила свій шанс. Не знати, чи вона ще на щось здобудеться, бо настільки країна є корумпованою, криміналізованою, неповороткою. Таке враження, що ніхто вже нічого не хоче міняти, всі вже звикли до цього.

– Oh, my dear Ukraine...

– Oh, my dear Ukraine. My love... Прикро. Багато розчарованих серед діаспори, які на початках, коли була ейфорія, вкладали гроші в Україну. Тепер настало розчарування. Майже кожен серйозно попікся – скажімо, Микола Мороз, який зробив величезний вклад у розвиток культури України. Перший фестиваль “Червона рута” був ним практично профінансований. Потім він возив лауреатів фестивалю до Канади, фінансував “Лебедину зону” Іллєнка. В результаті його надурили, він залишився ні з чим, усі свої капітали втратив, бо наївно повірив, що тут щось можна зробити. І таких прикладів маса. Люди з відкритим серцем ішли на допомогу, але постраждали за це.

– А тепер, повертаючись до нашої розмови про шлях до себе: знаючи, що майже у всіх сферах нашого життя чиниться несправедливість, намагаючись якось втриматися і вижити, – як при цьому всьому дослухатися до себе, жити в стані гармонії і любові до світу?

– Але я не бачу іншого виходу, попри все, що навколо діється, єдиний шлях – не ставати самому таким, не забруднювати себе і підтримувати внутрішню чистоту.

– У мене таке враження, що тут, у Львові, ми так само перебуваємо у діаспорі, маємо як свою особисту легенду міф України, а навколо – чужий світ.

– Знаєш, Діоген колись зі свічкою ходив і шукав людину. Треба і нам ходити й шукати людину, не втрачаючи при цьому себе. Повертаючись до алхімії: якщо ти себе перетвориш у золото, то неминуче це вплине ще на когось. Не втратити себе, незважаючи ні на що, – і цим вплинути на інших.

Коли у вівторок вранці Віктор покинув Львів, щоб знову повернутися, я ще не знала, що за два дні у нього ювілей, а спокійно готувала собі матеріал до друку. Аж відкриваю четверговий “Поступ” – і бачу в календарі, що 15 червня, тобто вчора, йому виповнилося п’ятдесят. Отак це інтерв’ю несподівано стало ювілейним – і хто після цього скаже, що це не знак? Щасливих тобі мандрівок, Вікторе, і ясного світла над шляхом!

POSTUP - ПОСТУП
№ 103 (547), 16
червня 2000 року
·PDF - ст.01
ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Чи наше місто найкраще?
·Папа обідав із найубогішими
·Увага! Брудні вибори!
·Тулуб здався
·Чи були сексоти поміж журналістами?

ПОСТУП У ЛЬВОВІ
·КІЛЬКА СЛІВ
·Сирота байдужий до виборів
·Чи наше місто найкраще?
·Львівщина - найаграрніша
·Нам би трошки спирту...
·Владу тероризують?

НАША СТОЛИЦЯ
·Діти з пасовиська
·Чорні жнива канікул
·Надзвичайна ситуація вимагає відповідних заходів
·Про захист звукового середовища Львова
·АРХІВАРІУС

ПОСТУП З КРАЮ
·КРАЄВИД
·Чия голова полетить за Тулубом?
·Кучма побачить Фіделя
·Українська книга матиме пільги
·Справа проти "Хліба України"
·"Варяг" подався до Китаю

ПОСТУП У СВІТ
·Завербований православним архієпископом
·Заарештовано біржову мафію
·Геть "мирний атом"!
·Каспій ділять без Росії
·СВІТООГЛЯД

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
·КРАЙ
·Газовий вузол
·Airbus контра Boeing
·Банківський сектор стане прозорішим

ФУТБОЛЬНИЙ ПОСТУП
·СВІТ

ТЕАТРАЛЬНИЙ ПОСТУП
·Варшавська опера на львівській сцені
·Українська театральна культура на експорт

СПОРТ-ПОСТУП
·Італія йде далі
·Лучкевич і Броварський продовжили контракти з клубом на два роки
·"Революція" у вітчизняному баскетболі
·Перша чемпіонка Європи - українка!
·Дощова поразка

ІНТЕРВ"Ю У ПОСТУПІ
·Чаювання з Віктором Морозовим у "Цукерні"

ТВОЕ ПРАВО У ПОСТУПІ
·Піраміда обману

ПОСТУП IN MEMORIA
·Тверді мелодії
·Пам"яті Михайла Сороки

АРТ-ПОСТУП У СВІТ
·Генрі Мур
·Сальгадо. "Діти виходу"
·Від слів - лише неприємності?
·Відвідайте Болонью
·Лувр холодно приймає примітив

АВТО-ПОСТУП
·Відмовляємося від нафти?
·НОВИНКИ

ПОСТУП З ПРОДОВДЕННЯМ
·МАЙСТЕР І МАРГАРИТА

КНАЙПИ У ПОСТУПІ
·Львівські шинки

POST-ФАКТУМ
·КАЛЕНДАР
·Спрингстіна не любить поліція
·Майже музичні новини
·ГОРОСКОП