Чаювання з Віктором Морозовим у "Цукерні"
Мар"яна САВКА
І, звичайно, щоб розмова була особливо приємною, ми вирішили її “підсолодити”, завітавши до “Цукерні”, що на Староєврейській. І не прогадали, бо потрапили у по-домашньому затишну атмосферу сецесійно удекорованої цукерні, де на нас чекало кілька несподіванок: по-перше, там звучав віденський вальс, по-друге, нам подали не “меню”, а “стравоспис” з неймовірно цікавими старовинними назвами печива і десертів (“яблучна сецесія”, “льочки Шіллера”, “яблука в шляфрочках). І основне – запах!
– Вікторе, ти відчуваєш цей фантастичний запах?
– Звичайно, так пахне, як у дитинстві.
– А в Канаді є такі кав’ярні?
– Таких взагалі немає. Це трохи інша культура. Там усе більш прагматично, утилітарно або в сучасному постмодерністському стилі, немає стилізації під старовину. Хіба що в Квебеку, де багато французів.
– Ти об’їздив цілий світ, а де, на твою думку, найприємніші кав’ярні?
– Ти питаєш гонорового патріота Львова? Що я можу відповісти? – тільки у Львові. Хоча, загалом, мені подобаються європейські кав’ярні. Велика проблема сучасного західного світу – стереотипізація. Кожне велике місто, особливо у Північній Америці, має ті самі атрибути: “макдональдс”, однакові будинки, однакові крамниці. З одного боку, ніби й вигідно людині: вона завжди знає, що де є, але це нецікаво. Навіть у Канаді щезають маленькі приватні ресторанчики, не витримують конкуренції.
(Господиня “Цукерні” пані Світлана конкуренції не боїться. Навпаки, вона вважає, що конкуренція не дає спати. І справді, завжди цікаво навідатися в те затишне і звичне місце, в якому, крім улюбленого “Віденського струдля”, вам запропонують новинку – скажімо, сирне суфле зі свіжими полуницями. Бо ж на Галицькому базарі такі соковиті ягоди – хіба ж можна їх замінити бананами чи помаранчами? А за полуницями підуть вишні, і пані Світлана нам відкриває таємницю: новинкою сезону буде тортик з морозива й вишень. Так само з квітами. У “Цукерні” немає традиційно бундючних троянд, зате який шал літнього різнотрав’я: гвоздички, ромашки, настурції і, що мене особливо вразило, – справжні річкові лілеї у пласкому акваріумі!)
– Вікторе, чи твоє теперішнє життя у якихось засадничих моментах відрізняється від періоду до тридцяти років?
– Без сумніву. До тридцяти я був типовим лабухом. Моє життя складалося з постійних гастролей. Я постійно роз’їжджав, якогось часу на зосередження, заглиблення в себе просто не було. А потім я почав відчувати потребу в чомусь інакшому. Мені хотілося уникати компаній, суєти, розібратися в собі самому.
– А що саме допомогло розібратися?
– Ну, багато що допомагало. Зустріч з цікавими людьми, які, так би мовити, відкривали мені очі на інший світ. Скажімо, колись ми були в Лаосі і зустрілися там з одним лаосцем, Раніном, який, до речі, вчився в Україні і за жінку собі взяв українку. Він розмовляв російською, тому можна було з ним порозумітися. Він нам багато розповідав про буддизм, про медитацію, про ченців, які йдуть у джунглі медитувати і настільки випромінюють зі себе любов, що їх ані змія не вкусить, ані лев не загризе, ані куля не візьме. Речі для нас незбагненні. Та він і сам казав, мовляв, ви, європейці, будете з цього сміятися, бо ви цього не можете зрозуміти, а ми не розуміємо – ми знаємо.
– Може, європейцям, як ментально інакшим, цього й не треба. Кожен народ має свій Архітвір (про який ідеться у книзі “Алхімік”), з якого він виростає. Просто людині урбанізованого світу важко почути голос всередині себе.
– Сучасний урбанізований світ налаштований на те, щоб людину відволікти від розуміння того, хто вона. Щоб зрозуміти себе, потрібно знайти час, зосередитись. А коли постійно тебе закручує у вир проблем – ти можеш робити в цей час важливі речі, писати книги і т.д., – та насправді це все одно суєта. Для мене і переклади, і якась інша робота все ж деякою мірою заважає зрозуміти до кінця, хто я. Хоча я майже підступився до цього розуміння, але, щоб іти далі, щоб відділити себе справжнього від того одягу, від скафандру (бо ж ми ходимо у скафандрах – навколо затруєне середовище), треба лише зрозуміти, хто ти такий і звідки ти прийшов. І тоді ти зрозумієш, яке твоє місце тут і куди тобі йти далі. Намагатися очищати себе від намулу, який набрався за життя, – і через очищення прийдеш до суті.
– Це і є алхімія?
– Це і є алхімія. Так само метали нагрівали, очищали, щоб дістати золото. Так і ми мусимо очищати свою суть, що є любов. Золото – символ любові, Бог – то є любов, все сходиться.
– А страждання?
– Метали переплавляються у вогні, метал страждає. Щоб перетворитися в золото, треба перейти через страждання, через випробування, які можуть бути дуже суворі, можна їх і не витримати.
– Книга Пауло Коельо побудована на символах, легендах, притчах. Але ж існує небезпека буквального трактування символів.
– Я погоджуюся. Взагалі, дорога до себе, до істин – це завжди небезпечно. Це дорога випробувань, пошуків самого себе і дорога помилок. Без помилок неможливо нічого знайти.
– Може, ця книга писана заради того, щоб сказати читачеві: спробуй, ризикни.
– Можливо. Таке враження, що зараз настає час, коли з’являється надія на те, що принаймні якась частина людей дозріла до розуміння якихось таємниць, містерій, істин. Про це говорять тисячоліттями всі релігії і всі мудреці. Про це можна сказати лише мовою притч, легенд. У східних релігіях завжди існувало поняття вчителя чи гуру, який мусить передавати знання учневі, часом у незвичайний спосіб. Наприклад, я колись читав про одного дзен-буддиста, що він одного разу вдарив котрогось учня паличкою – і той зрозумів. Потаємні речі неможливо передати засобами людської мови, бо вона все спрощує і робить одновимірним. Тому я думаю, що маги і мудреці зберігали свої знання в таємниці від людей. То було лише для вибраних, для ініційованих, бо вважалося, що люди ще не готові до сприйняття цих знань, їм можна було давати лише спрощені, інтерпретовані варіанти. А зараз, мені здається, настає час, коли нарешті людям ці знання відкриваються, і хто готовий сприйняти їх, той сприйме, а хто ні – той, на жаль, може залишитися на узбіччі, бо існує багато теорій, що людство входить у ту стадію розвитку, коли з людини буде утворюватися нова сутність.
– Досконаліша людина?
– Досконаліша. Тобто щось зовсім інше. Насінина помирає, але з неї виростає квітка. Так само з лялечки випурхує метелик. А хтось, хто не збагнув мови символів у глибині себе, той залишається мертвим насінням і мертвою лялечкою. Це і є алхімія. Перетворення, переродження металів у свою вищу сутність – золото, і людини в її вищу сутність. Суть у тому, щоб перетворити себе в те алхімічне золото.
– Тут існує одна небезпека, зокрема, якщо говорити про книгу Коельо. Дуже тонка межа між сповідуванням цих ідей і профанацією. Боюся, що в “Алхіміку” іде нависання над цією межею. По-перше, насторожує масовість: роман став бестселером.
– Мушу тобі сказати, що сам Коельо не думав писати бестселер. До того, як почати писати, він був пов’язаний із рок-музикою, що мене особливо заінтригувало. Ми з ним майже одного віку (Коельо трохи старший за мене), він писав тексти до пісень і думав присвятити своє життя музиці. І навіть один час мав пропозицію працювати на одній поважній фірмі, був дуже задоволений, що почне займатися солідною роботою. І раптом телефонний дзвінок – і йому кажуть, що все поламалося. Для нього це було страшним ударом, він був у глибокій депресії. І тоді один із його вчителів сказав йому: ти мусиш написати книгу, доступною мовою, зрозуміло. Він почав відмовлятися: мій шлях зовсім не той. Взагалі, писати в Бразилії книги – неприбуткова справа. Тобто він абсолютно не сподівався, що ця книга стане світовим бестселером (очевидно, за рахунок перекладу англійською). В інтерв’ю з Вірою Вовк я читав, нібито він гроші загрібає, що він спеціально для цього пише. Мені здається, вона помиляється: не було в його задумі зробити маскультову книжку на містичні темки.
– Цікаво, чому “Алхімік” отримав таку шалену популярність?
– Бог його знає. Можливо, виникла потреба в цій книзі. Багато людей, особливо на Заході, почуває порожнечу: скільки би вони не мали будинків, авт – нічим її не можуть заповнити. А вона наростає. З’являється потреба відчути, для чого людина дійсно живе.
– А ти особисто відчуваєш свою спорідненість із юнаком Сантьяго, який все покинув і пішов за мрією?
– Мабуть. Якщо пам’ятаєш, причиною того, що ця книга вийшла у Львові, була наша з тобою розмова. Це так само містичний збіг. Я ж почав перекладати цього “Алхіміка” просто так, для себе, не дбаючи про те, чи буде вона надрукована. Ця книжечка припала мені до душі. Може, тому, що моє життя – це вічна дорога, в цьому моя близькість до Сантьяго. Постійний пошук себе, постійна подорож світом і в собі. Якби не внутрішня потреба її перекласти (тим паче, мені хотілося, щоб в Україні її прочитали), то нічого б не було.
– Це перша твоя перекладна книжка?
– Книга перша. Я робив окремі переклади, друкував у “Всесвіті”, але книжка є першою.
– Ви з Пауло Коельо обоє мандруєте світами, могли би колись і перетнутися.
– Так, я, власне, думав, що зустрінемося. Була така розмова, що його запросять до Львова на презентацію книжки. Але чомусь не вийшло. Коли була презентація “Класики”, то він перебував десь зовсім поруч – у Польщі чи Чехії. Сам Коельо, до речі, в якомусь інтерв’ю розповідав, що завдяки цій книжці має можливість їздити світами і спілкуватися з людьми. Він дивується, що знаходить стільки людей, близьких йому за світоглядом.
– Чого бракує у заморських світах?
– Не вистачає Львова. Взагалі Європи. Ми з Мотрею весь час думаємо про те, щоб перенестися якщо не в Україну, то кудись до неї поближче, в Європу. Був задум, що Мотря буде працювати в Києві, тому що її юридична фірма “Бейкер енд Маккензі” має представництва по цілому світу. Вони займаються укладанням міжнародних контрактів і т.д. Два роки тому вона вже валізки складала. Але фірма скорочує свою діяльність, з Україною вже ніхто не хоче мати справи.
– А доньки гостювали у тебе за океаном?
– Мар’яна, старша, приїжджала до Америки з театром минулого року і ми їздили з Мотрею до Нью-Йорка на її виступ. А молодша тут, у Львові, закінчує школу. Вона була в нас у Торонто, була на нашому з Мотрею весіллі. Зараз простіше – світ став маленький і тісний. Можеш через Інтернет читати “Поступ”, знати, що відбувається в “Ляльці”. Я завжди спілкуюся з друзями через e-mail. Тому не відчуваю себе осторонь.
– Як тобі там, у Канаді, працюється?
– Я працюю найбільше вдома: займаюся перекладами, музикою.
– Чи можемо скоро сподіватися нового альбому?
– Скоро, мабуть, ні. Бо чим далі, тим повільніше я працюю. Я люблю повільно випрацьовувати, вимальовувати річ, потихеньку, але щоб потім не було соромно. Не хочу робити будь-як. Принаймні буду знати, що саме так я хотів.
– Українська еміграція, довоєнна і повоєнна, жила дуже замкнутим життям, зберігаючи міф України, не пускаючи у свій світ чуже середовище...
– Українське ґетто. Уже нью-йоркська група намагалася вирватися з того ґетто. Це проблема велика. Зрозумілим є намагання штучно законсервувати українське середовище, щоб не асимілюватися. Тепер процеси асиміляції йдуть повним ходом.
– Молоді українці за океаном вже не відчувають зв’язку з етнічною батьківщиною?
– Не всі, звичайно. У молодому поколінні теж є люди, які підтримують свій український дух і зв’язки з Україною. Але в цілому зрозуміло, що це занепадає. Бо якщо колись існування українського ґетто пояснювалося потребою зберегти українські надбання і дух, то зараз, коли Україна стала незалежною державою, виглядає, що це нікому не потрібно. На жаль, Україна має дедалі гіршу репутацію у світі – репутацію відсталої країни, яка втратила свій шанс. Не знати, чи вона ще на щось здобудеться, бо настільки країна є корумпованою, криміналізованою, неповороткою. Таке враження, що ніхто вже нічого не хоче міняти, всі вже звикли до цього.
– Oh, my dear Ukraine...
– Oh, my dear Ukraine. My love... Прикро. Багато розчарованих серед діаспори, які на початках, коли була ейфорія, вкладали гроші в Україну. Тепер настало розчарування. Майже кожен серйозно попікся – скажімо, Микола Мороз, який зробив величезний вклад у розвиток культури України. Перший фестиваль “Червона рута” був ним практично профінансований. Потім він возив лауреатів фестивалю до Канади, фінансував “Лебедину зону” Іллєнка. В результаті його надурили, він залишився ні з чим, усі свої капітали втратив, бо наївно повірив, що тут щось можна зробити. І таких прикладів маса. Люди з відкритим серцем ішли на допомогу, але постраждали за це.
– А тепер, повертаючись до нашої розмови про шлях до себе: знаючи, що майже у всіх сферах нашого життя чиниться несправедливість, намагаючись якось втриматися і вижити, – як при цьому всьому дослухатися до себе, жити в стані гармонії і любові до світу?
– Але я не бачу іншого виходу, попри все, що навколо діється, єдиний шлях – не ставати самому таким, не забруднювати себе і підтримувати внутрішню чистоту.
– У мене таке враження, що тут, у Львові, ми так само перебуваємо у діаспорі, маємо як свою особисту легенду міф України, а навколо – чужий світ.
– Знаєш, Діоген колись зі свічкою ходив і шукав людину. Треба і нам ходити й шукати людину, не втрачаючи при цьому себе. Повертаючись до алхімії: якщо ти себе перетвориш у золото, то неминуче це вплине ще на когось. Не втратити себе, незважаючи ні на що, – і цим вплинути на інших.
Коли у вівторок вранці Віктор покинув Львів, щоб знову повернутися, я ще не знала, що за два дні у нього ювілей, а спокійно готувала собі матеріал до друку. Аж відкриваю четверговий “Поступ” – і бачу в календарі, що 15 червня, тобто вчора, йому виповнилося п’ятдесят. Отак це інтерв’ю несподівано стало ювілейним – і хто після цього скаже, що це не знак? Щасливих тобі мандрівок, Вікторе, і ясного світла над шляхом!
|
|
