Тверді мелодії
Валентин МОРОЗ
Чистій пам’яті Михайла Сороки – присвячую
Несемо, горді, твою домовину, і в нашому кроці – залізо.
Над могилою кошового не плачуть. Такі, як ти – поза межами плачу, поза межами болю, і узвичаєне слово “скорбота” - не для них. Ти не вмер. Ще за життя ти став монументом; до нього ішли торкнутися, аби відчути силу. Між такими був я. Над Україною – чорний орел; везуть кошового.
Давно вже мало не битися твоє серце – за законом живих, – а воно все билось. Залізне серце виковує для себе власні закони. Мусило жити – ним рухав Наказ. Не могло не битися – ти був серцем громади. Ти був кошовим. Давно відрахувала зозуля твої роки, а ти все жив, і жив – поза межами часу – беріг у грудях залізне серце. Не відав, кому передати.
Де віднайдуться груди, яких би воно не пропалило?
Де віднайдуться руки, годні носити кам’яну вагу?
Ти був кошовим. І стояв твій кіш за Дунаєм, під чужими зорями. І там, на далекій далині, під холодними вітрами ностальгії, падали найвищі. А ти підпирав їх залізним раменом, бо ти – кошовий. Багато впало б, якби не твоє залізне рамено. Кошовому – важче, ніж гетьманові. Навіть у Великому Лузі, на рідній землі. Денно й нічно - серед людей, раптом дуже сильних, і раптом дуже слабих, як гірська річка, що живиться від дощів і не відає середини: то загрозливо гуркоче буйним багатоводдям, то безсило пропадає на мілинах, серед сухої ріні.
Ти знав, як бути кошовим. Ти був для того, щоб вести. І зробили тебе кошовим не люди, а голос Наказу. Бо люди недовго кланяються кумирам, що їх понаставляли самі. І у великий мороз, і в люте бездощів’я джерела твої дихали рівним пульсом – силою Вождя. І сила їх родилася не з дощу. Ти не залежав від погоди, і через ти був – Вождь.
Ми, що явилися з університетських лав, багато знали про мудрість і за її критерієм цінували все на світі. Лиш ми не відали, що значить – сила. Ти переплутав наші критерії. Ти чимось різнився, хоч був не з тих, що кидаються в очі. Ти чимось різнився від загалу, і ми не могли розпізнати чим, бо шкала, принесена з університету, аж ніяк не відводила для тебе місця у першому ряді. Ми зобачили Вождя, і не знали, що то, бо у світі, з якого ми вийшли, вождів не було. Там були погоничі; а ми гадали, що вождь і погонич – то сіямські браття, і щиро ненавиділи їх. Ти проказав нам слово Вождь очищеним від бруду, і воно задзвеніло нам, як тисячу літ не вживані гуслі. Ми принесли до тебе золоті серця. Лиш ми не відали про залізне серце, бо світ, з якого ми вийшли, не володів залізними серцями. Там було царство омертвілих сердець, і ми звикли вірити, що залізне серце – то іржаве серце, і щиро їх ненавиділи. Ти показав нам залізне серце омитим від іржі, і перший раз ми повірили, що залізо може світити ясніш од золота. Грубошкіра долоня не була для нас раритетом. Та при ній ми все бачили грубошкіру голову, і міцно затямили, що то невіддільне: грубо-шкірі долоні – і грубошкірі голови. О, цього не бракло в нашому світі: долонь, покритих мозолями. Ціла реальність наша – то була якась дерев’яна симфонія, з мозолями на місці дієзів і ключів. І кожен раз, як дітям чогось забаглося – їм показували дерев’яні пальці. І кожен раз, як вони хотіли бачити – їм затуляла світ дерев’яна долоня. Ми питали, а нам не вміли відповісти, і ховались за натруджені руки. Мозолі замінювали все. Мозолі замінювали все – тяжкі волячі загрубілості, натерті дерев’яним ярмом на дерев’яній шиї. І вже забулось у тяжкій дерев’яності, що то від ярма.
Волячі шиї бувають дужими. Гарними – ніколи.
А ти мав гарні руки. Ти мав гарні мозолясті руки – руки борця, і вони подобались нам, хоч були з мозолями.
Мозолі бувають гарні, – лиш не від ярма.
І все було не так, як ми врихтували. Усе у твоєму світі видавалось дуже твердим, – зато, що руки наші були дуже м’якими.
|
|
