ЗЛОЧИН І КАРА
Все було майже за Достоєвським: труп старої лихварки із розваленою головою холонув у спальні, папери з випотрошеного бюрка плавали у калюжах крові, а з кухні чувся верескливий голос імовірного кандидата на роль Раскольнікова. Півгодини тому паралізований сусіда пані Фляксової зателефонував до комісаріату і повідомив, що у помешканні старої буяє авантура – не дійшло би до біди. Коли поліціянти підіймалися сходами, з помешкання лихварки вибіг якийсь молодик і потрапив просто у їхні міцні обійми. Бонцьо миттєво впізнав у підозрюваному свого старого знайомця Стефця Клоппера. Упродовж цілого свого нікчемного життя Стефцьо розривався між двома фатальними пристрастями – між жінками і картами, а обидва ці захоплення вимагали чималих витрат. А позаяк Клопперові ніколи не фортунило ні з картами, ані з жінками, він вічно сидів по вуха у боргах, ховався від кредиторів і цілком міг зарубати Фляксову, аби виплутатися зі скрути.
– Пане комісаре, – канючив Клоппер, – скажіт вашим людям, аби мене пустили. Це ж, бігме, не я забив Фляксову, Матір’ю Божою Личаківською присягаю! Хіба Стефцьо колись був убійником? Та ж ви мене знаєте!
– Та вже трохи знаю, – кивнув Бонцьо. – То хто ж її забив?
– Ніц не відаю, пане комісаре! Я завітав до старої за хвилю перед вами. Заглянув до спальні, зувидів тоте страшне видовисько і втік. А тут ви назустріч.
– А за якою холерою, Клоппере, вас понесло до Фляксової? Романса з нею крутили, чи що? Я гадав, що вона вже трохи вийшла з того віку.
– Та де б я залицявся до старої дримби! Іно хтів її провідати, спитатися за здоровля.
– Ага, знаю я ті провідини! То ви думаєте, що тільки ви такий мудрий, а на поліції самі вар’яти, га? Ми давно стежили за Фляксовою і знали, що вона дає гроші під великий процент. От тільки прихопити на гарячому все не могли, бо ніхто з клієнтів не хтів свідчити проти своєї благодійниці.
Бонцьо гукнув через двері до експерта Пфіфера, котрий тим часом чаклував на місці злочину:
– Пане Людвіку, ви вже брали у Клоппера відбитки пальців?
– Ая! – Пфіфер вистромив довгого носа зі спальні. – І вже знайшов його пальчики на бюрку з паперами. Щось я не доберу, пане Юзю: крім відбитків того пташка, жадних інших немає. Є, правда, дрібка відбитків небіжчиці, та старих, уже затертих.
– Ну, пане Клоппере, пощо ви мене здурили? Казали-сте, іно глянули до спальні і одразу вибігли. А чого ви лізли до бюрка?
– Пане комісаре, – Клоппер поклав руку на серце, – та то я, мабуть, випадково. Як зувидів море крови, то заточився і вхопився за бюрко. Признаюся – так, я зайшов до старої позичити невелику квоту, та присягаю, жи вона вже була трупом!
– Пане Юзю, – знову вигулькнув зі спальні Пфіффер, – я тут знайшов вельми цікаві легітимації. Виглядає, жи Фляксова нотувала всіх своїх клієнтів.
– Йой, та тут ціла бухгалтерія! – Бонцьо перегорнув нотатника у закривавленій палітурці. – Ага, от і нинішнє число: “9 год.: Мандль – 800. 10 год.: Скавронек – 600. 11 год.: Клоппер – 1000”. То до старої гієни слід було, як до дохтора, наперед записуватися? Ну то як, Клоппере? Ще щось маєте до казання, чи заждете, коли ми знайдемо Мандля зі Скавронком?
– Та ж я, бігме, не встиг отримати жадних грошей, пане комісаре! Я вам підповім, де тих двох шукати, а ви мене пустіть, згода? Мандль має кравецьку робітню на розі Підзамчі, а Скавронек мешкає у сусідній камениці.
Справді, відшукати двох інших клієнтів Фляксової виявилося дуже просто. Першим до Бонця доставили похмурого різника Скавронка:
– Так, я засвідчую, жи був у старої о десятій рано, як вона призначила. Фляксова все дбала про дискрецію: вона всім клієнтам призначала різні години, жеби вони не бачили одне одного. Та це було добре не йно клієнтам, а також убійнику, бо мав змогу закатрупити її без свідків.
– Яку квоту ви позичили у пані Фляксової?
– А жадної! Фляксова на старість геть показилася – зажадала аж 8 золотих із сотки. Ну ви таке виділи! То я вповів їй кілька пишних мадригалів, траснув дверима та й пішов собі. Вона була жива-живісінька.
Мандль виявився приємним увічливим молодиком із гречними манірами і тихим голосом:
– Я справді був у пані Фляксової нині о дев’ятій і мусив погодитися на ті макабричні проценти. Тра було нагло сплатити внесок за кравецький варстат. А банк не хтів давати мені позички. То що мав-єм робити?
– Скільки ж ви позичили?
– Вісімсот золотих, пане комісаре. Та ось вони, я ще ані гроша не встиг стратити, – Мандль витяг із пуляреса пухкий стос банкнотів.
– Гаразд, зачекайте всі троє у вітальні, хтів-бим викурити цигаро і подумати.
Тільки-но Бонцьо випустив перше кільце запашного диму, як до кухні влетів спантеличений підінспектор Мулик:
– Пане Бонцю, що ж робити? Така заплутана справа! Може, притримати всіх трьох і добре потрусити? Найбільш підозрілий, звісно, той Клоппер, бо на бюрку є його відбитки.
– Так, це доволі непроста справа, але ж навіщо заарештовувати всіх трьох? Адже серед них тільки один є вбивцею. Це...
Хто? Відповіді – наступного четверга.
Відповідь на кримінальну загадку “Справа фальшивого телефоніста”, вміщену у “Поступі” від 8 червня:
Малий Франьо бреше, що ніде не відходив від брами. Адже не міг він увесь час їсти ту саму порцію морозива, та ще й у спеку. Очевидно, що він відходив і купував собі нову порцію, а в такий момент “телефоніста” міг спокійно вийти з брами.
Л. А.
|
|
