Українізація по-українськи
СИМВОЛІЧНЕ
Мирослава ДОВГАЛЬ
Видно недарма три тижні поспіль освячували у Львові малі Державні герби України. Не встигли їх установити на трьох фронтонах Верховної Ради, як у Києві поновилася дискусія щодо інших національних та державних атрибутів. На вчорашній прес-конференції віце-прем’єр-міністр України Микола Жулинський висловив припущення, що процес проходження через Верховну Раду законопроектів про затвердження тексту Державного і Духовного гімнів, а також великого Державного герба України, підготовленого в уряді, зволікатиметься кілька років.
Законопроекти про затвердження тексту Державного і Духовного гімнів, а також великого Державного герба України були схвалені 8 червня на засіданні урядового комітету соціально-гуманітарного розвитку. Пропонується, згідно проекту, що Великим Державним гербом України має бути зображення на синьому щиті золотистого знаку князівства Володимира Великого (малий державний герб України – Тризуб). З боків щита зображені, праворуч – козак із мушкетом (герб Війська Запорізького), зліва (від Заходу) – коронований Галицький лев. Над щитом – князівський вінець (корона?), а під щитом – переплетене з гроном червоної калини золоте колосся пшениці і синьо-жовта стрічка.
Згідно з одним із законопроектів, текстом Державного гімну України є відредаговані перший куплет і приспів історичного тексту Павла Чубинського “Ще не вмерли України i слава, i воля...”. Цим же законопроектом мали намір затвердити як Духовний гімн України твір Олександра Кониського і Миколи Лисенка “Боже великий, єдиний” (“Молитва за Україну”). Документом запропоновано заходи внутрішньодержавного значення починати урочистим виконанням Державного гімну, завершувати – Духовним гімном.
Як відомо в 1992 році було затверджено лише малий Державний герб – Тризуб та музичну редакцію Державного гімну композитора Михайла Вербицького. Чотири роки тому нова Конституція підтвердила ці провізоричні рішення. Дехто з поетів-гімнотворців намагався проштовхнути власні слова до Державного гімну.
Поза тим пан Жулинський запевнив, що уряд України в жодному разі не допустить, щоб у країні спекулювали на мовній проблемі або розігрували її, як політичну карту. Водночас він зазначив, що влада буде “з розумінням і толерантністю” ставитися до бажання представників інших національностей “ідентифікувати себе через розвиток своєї мови”.
Розпал емоцій, перш ніж уряд зреагував, тривав кілька місяців. Судіть самі: зрив “бойовиками” з УНА-УНСО російськомовного концерту в Тернополі, кволі намагання львівських націоналістів зробити те саме в нашому місті, тимчасова заборона “Нашего радио” у Львові і, нарешті, вбивство композитора Ігора Білозіра та вибиття шибок у кав’ярні “Цісарська кава”. Причому все це, слід зазначити, відбувалося на тлі декларацій про українізацію з боку самого уряду та постійними протестами офіціозу Російської Федерації з приводу цих декларацій. Хто ж, власне, винен у тому, що мовне питання перетворилося на політичну карту? І чи могло бути інакше, якщо за дев’ять років незалежності влада не зрозуміла, що розвиток і захист державної мови є складовою національної безпеки.
Натомість уряд після власних голосних заяв про підтримку державної мови, схоже, притишив дещо темп своїх реформаторських намірів: “Якщо я,– сказав віце-прем’єр Микола Жулинський, – наприклад, у Криму, розмовляю з кримським татарином, і я знаю, що він мене зрозуміє російською мовою, то я з ним буду говорити російською, тому що зважатиму на те, що він ще не знає української мови”. Чому ж не татарською? Тоді він мав би краще зрозуміти. Чи ніяк не витравиться “совєцький” міф про “язик мєжнаціонального общєнія”
|
|
