Там, де мене не чекають
З НУТРА
Jurko BANZAI
Яка ж прекрасна тая літняя ніч... Це, здається, хтось із класиків, але най мене комарі зжеруть, якщо то не чиста правда. Лежиш горілиць і дивишся, дивишся. Небо зоряне-презоряне, кришталево-затемнене, а надворі – тепло-затишно, вітерець – тихесенький-теплесенький, ну, ідилія, словом... І тут (під вухом, тонесенько і легесенько): дз-з-з-з-з... зззараззззза! Дай нічкою намилуватися та й заснути тихесенько! А тоді кусай, де хочеш, потворо ти одна. Дз-з-з-з-з-ззузьки! – відповідає. “Постривай, покидьку, сядь де-небудь, тут тобі й гаплик!”. І товчеш себе немилосердно по писку, по чолі, по руках, по згорілих колінах, по чому тільки товкти можна. Ніц. Тобто далі оте-во дзз-з-з-з-з, але вже насмішкувате. “Ну, добре, – думаєш, – гризи, пий мою кров-не-водицю”. Сів, потвора, десь, здається, на руку. Не втримуєшся. Як шмальнеш, аж на ранок слід лишиться, а воно далі своєї пісні. Отак і засинаєш, з битвами, поразками та перемогами, остання з яких все ж залишається за тими маленькими людожерами.
А який прекрасний літній ранок! Прокидаєшся від мелодійного дзвону і так вже з нього тішишся, так тішишся... поки не розумієш (а розумієш неймовірно швидко): то дзвенять твої власні, ріднесенькі-преріднесенькі, пломбовані-перепломбовані ЗУБИ, бо надворі, тобто там, де ти, зараза, вчора заснув, дубар неймовірний, і дзюравенький спальник, що ти його минулого тижня позичив у Мікрохлопа, наскрізь мокрий, я сподіваюся, від ранішньої роси. Отже твої дії: схоплюєшся і – вперед. Чим швидше, тим краще. Але ідеальний варіант – під гору. А вже по тому, як ти засапався (ціла ж бо зима у місті, та ще й з цигаркою в зубах), відійшов і помаленьку повертаєшся подивитись, чи таки в росі твій спальник, помічаєш, що якась мантелепа, ноги повідривав би, перекинула казанок з учорашнім чаєм, може, й холодним, а все ж чаєм, та не просто перекинула, а на твій наплечник. І на спальник теж, тобто природу його мокроти встановити вже неможливо. Ти починаєш шукати того... і здивовано помічаєш, що роса збита лише коло твого спальника, і слід пролягає зиґзаґами попри той злощасний казан, попри погано напнутий намет, як люблять казати літератори, ген аж до того горбочка, де й губиться поміж малинником та буреломом. Нє, бурелом – то не через мене.
Тепер, колєйна процедура – вмивання. Спускаєшся до потічка, талапаєшся у прозорій, чистій-пречистій (візуально) водичці, аж поки рученьки твої білесенько-ніжнесенькі не задубіють на ніц, так, що ними поворухнути тяжко. Зуби після історії з руками та ранішнього дзенькоту вирішуєш вмити тільки у воді, не зимнішій від 40 градусів (за Цельсієм).
Тут ти і спостерігаш дядька, який у ґумаках по самі... чимчикує собі вниз по течії твоєю прозоренькою-препрозоренькою річечкою, із таким сяйливим усміхом на устах, що мимоволі починаєш озиратись.
Абориген. Ритуал спілкування починається з папіроси. Твоєї папіроси. Якщо ти не маєш чим пригостити законного власника цієї землі – все, розмови (нормальних, повноцінних потріпеньок) не буде. Але якщо папіроса в тебе є – дай, не пожалкуєш. Бо то є валюта. Так, як самогон. За папіроску можна отримати буквально все, починаючи від літри молока і закінчуючи найгрибнішими місцями (щоправда, рано навесні, коли ще на гриби не час, або пізно восени, коли вже запізно). Ці розмови – ключ до серця народу. Наслухаєшся і легенд і побрехеньок, і в кого корова торік у кирницю впала, і до кого
Академік-із-Києва щоліта приїжджає, і скільки вже бульби посаджено, і пенсію вже скільки затримують. Все почуєш.
Отак незчувся, а тебе вже до сніданку гукають, бо до обіду треба знятися з цього місця. Бо до електрички вісім кілометрів. Бо папіроси вже закінчились. Бо там десь неймовірно далеко, у місті, де багато смердючих машин і гамірливих людей, де вночі не видно зірок, там в іншому світі, є хтось, хто чекає. Чекає на тебе.
|
|
